Микола РУДЕНКО

Я ЗНАВ ПОЕТІВ
Я знав поетів, що колись без міри
Були відважні в пошуках своїх.
Тяжка трагедія сліпої віри
Спустошила і скам’янила їх.

З них кожен був стократ багатший
духом,
Ніж той, хто оди їхні відзначав,
До слів чиїх ми припадали вухом,
А він всю велич лиш в собі вбачав.

Я знав поетів…
Так, вони вже сиві,
Їм важче схаменутись, ніж мені.
І все, чим інші на землі щасливі,
Пройшло повз них, як в летаргічнім
сні.

Пройшло, спливло, немов весняні
води,
Нічого не лишивши їм в житті.
Хіба лиш мертві, зачерствілі оди
Та брязкальця на грудях золоті.

А слава – ця зловтішниця зрадлива –
Тепер їх все частіше обмина.
І люди посміхаються глузливо,
Коли зачують їхні імена.

Хоч лаври вам належать не по
праву,
Далеку вашу молодість люблю.
Я міг би дати вам довічну славу,
Якби вона приходила з жалю.
1960
* * *
Якщо твої товариші
Не ділять дум твоїх віднині, –
Не дай торкнутися душі
Рукам, що зраджують святині.

Хай твердить той, хто втратив зір,
Що ти, мовляв, ідеш не в ногу.
Якщо ти віриш – значить, вір,
Шукай в земному неземного.

Серед хвальби і хизувань,
Де кожен прищ – суддя верховний,
Нехай сліпа міщанська твань
Життя стриже під ранг чиновний.

Хай навіть мертвим роздає
Гранітні милості по чину, –
Спрямовуй бачення своє,
Щоб віднайти першопричину.

Та розбудить в душі не дай
Бездумний гнів сліпого бунту,
Що лиш породжує відчай,
А не чуття твердого грунту.

Ні, не готуй собі вінок,
Забудь про славу та окрасу, –
Тверезим стань, немов клинок,
Що в піхви схований до часу.
1963
* * *
Серед зими розтанув сніг –
І знов заворушились трави.
Не дбаючи про сенс і право,
В бруньки весняний сік побіг.

В корі черв’як зашарудів.
Повірило земне коріння:
Пора почати сотворіння
Нового листя і плодів.

І, може, лиш дуби старі
Когось повчали в день туманний:
Цей світ химерний та оманний –
Лиш хитрощі в смертельній грі.
1968

* * *
Ти, мамо, прийшла в сновидіння
В рядні – не в парчевому злоті:
Обходиш свої володіння
В глибинах синівської плоті.

Навчи мене сумнівів, мамо,
Вдихни в мої ночі тривоги:
У світі не просто, не прямо
Розбіглися долі-дороги.

Врятуй від повчань лжепророка,
Що видимість має за суще.
Яви для незвичного ока
Коріння світів невмируще.

Нехай занебесного руна
Шукають новітні бувальці. –
Спіралі галактик, мов струни,
Торкають божественні пальці.

Віддавши весь простір гігантам,
Що ходять від неба до неба,
Дозволь мені линути квантом, –
А більше нічого не треба.
1968
ХУТОРЕЦЬ
Я знову тут…
Який же грець
Через кущі й соснові пні
Приводить знов у хуторець,
Що змалку марився мені?

Оті побілені хатки
Народ гостинний заселя.
Козуля тут прийма з руки
Людські дарунки, мов теля.

Тут навіть хуторська Яга,
Що зранку сварку почала,
Для мене мила й дорога –
В якім добрі немає зла?..

Студент Федько-мотоцикліст
З обличчям, як натерта мідь,
Тут має дивовижний хист –
Не так у вуха торохтіть.

Десь у науках нелегких
Живе кирпатий лісовик…
Та є тут звуки, до яких
Мій слух і досі ще не звик.

Іду по вулиці, іду.
Скрегоче бляха між тинів –
Це хуторяни у саду
Так відганяють кабанів.

І скрізь оте добро висить –
Бідони, цебрики старі,
Щоб диких друзів ненасить
Не зловживала у дворі.

Тут над хатами нависа
Дим розмальованих печей,
І так синіють небеса,
Що вам не відвести очей.

А уночі бряжчать тини –
Курей шукає хитрий лис.
І дітям сняться дивні сни,
Що вже давно перевелись:

Остання відьма на мітлі,
Остання мавка поміж пнів –
Для них невільний на землі
Вже навіть простір наших снів…

Люблю тебе, мій хуторець –
Жива душа оцих борів.
Як мало для людських сердець
Таких лишилось хуторів!
1969
* * *
Ой, наковталися горя ми,
Начудувались химерами!..
Дихати хочу зорями
І захмеліти озерами.

Згиньте, недобрі привиди,
Беріївські прислужники!
А шахраї та паливоди,
Йдіть прибирати нужники.

Цю материнську планету ви,
Кров’ю і потом напоєну,
Дайте любити поетові,
Дайте любити воїну!

Дайте любити, леліяти
Пішому й славному вершнику –
І по-земному мріяти,
І по-небесному вершити.

Дайте упитися вродою
Гордою та щасливою…
Дихати хочу свободою,
Сонцем хмеліти над нивою.
19.І.74
* * *
Ми матері собі не вибираєм –
Стареньку, вбогу маєш берегти.
На землях тих, які вважають раєм,
Прийти у світ чомусь не здужав ти.

Там народився, де дідівське слово
Вельможний хтось холопським
охрестив.
І тільки небо високоголове
Твоїм пісням нашіптує мотив.

Припавши вухом до річок і суші,
Воно вслухається в думки незлі.
І марять душі, непокірні душі,
Прийдешнім раєм на оцій землі.
23.І.74
СКІФСЬКИЙ КАЗАН
Ото були часи: щоб скіфський цар
Міг воїнів злічить – хай кожен
мечник
З усіх усюд для нього вишле в дар
Стріли своєї кутий наконечник.

Заворушились табуни й гурти
У росах степового різнотрав’я.
Яскріли списи, брязкали щити
Аж десь від Каспію до Подунав’я.

І за наказом царського гінця
Всю безліч стріл в печах
перетопили –
Між скелями на березі Дінця
Казан з тієї бронзи встановили.

Ледь видимий в легкому тумані,
Нещадним втіленням земної моці
З’явився цар на білому коні
Із сагайдаком золотим при боці.

Хиталось узбережжя від голів –
Та ось перед царем схилилась
кожна.
Диміло вогнище: п’ять пар волів
У тому казані зварити можна.

І їх варили. Їли та пили.
Та по кущах горланили без ладу.
Цар був щасливий: зварені воли –
Достатні символи земної влади.

Ну, може, ще відрізані носи,
Бо цар – як цар, він дбає про
покірність…
О вільний степ! О золоті часи!
Я вас благословляю за помірність.
23. V. 81
* * *
Шанують лиш того народи,
Хто власну ниву розорав.
Талант – це вогнище Свободи
На тлі нікчемних рабських прав.

Це Слова горде володіння,
Де дух народний не зачах.
Талант без мужності – падіння
В земного людства на очах.

Коли ж ми всі схиляєм лоба
Біля чиновного стола,
Де доля діда-хлібороба
Для себе прав не здобула.

А непідкупний вірш-недрема
Мовчить, води набравши в рот, –
Тоді це лихо не окреме,
Тоді вже винен весь народ.
28.V.81
НА ВІДКРИТТЯ ПАМ’ЯТНИКА МАРУСІ БОГУСЛАВЦІ
Були у бронзі королі й поети,
І, вибачте, улюблені хорти.
Та серед людства цілої планети
Де й хто увічнив подвиг доброти?

Не Жанна д’Арк, що кличе до
походу,
Із орачів гуртуючи полки,
А та, що кидає вінки у воду –
Й нічого більше…
Росяні вінки.

Їй, видно, тільки це від Бога дано,
Та лиш у хвилях з’являться вони –
Невільники розпилюють кайдани
І в березі відрубують човни.

І піде по Вкраїні добра слава,
Покотиться у далечінь віків:
Пашу приспавши, дівка з Богуслава
З неволі визволяє козаків.

Хтось, мо’, й прихопить із вінка
суцвіття,
Аби згадати смак босфорських рос.
Вона ж ітиме понад три століття,
Щоб з п’єдестала глянути у Рось.

Хай славить бронза подвиги минулі –
Те, як уміли предки нищить зло;
Те, що давним-давно було в
Стамбулі –
Але в лісах мордовських не було.
31.V.81
АПОЛОГІЯ БОЛЮ
Пам’яті Олени Антонів
Як слово у нашій мові –
Так біль у живих світах.
Без болю немає любові –
Є смерті печать на вустах.

Ген зорі світяться болем,
І знає серце моє,
Що блискавка нервом голим
В живому світі стає.

І ти зрозуміти мусиш:
Якщо у неждану мить
Прокотяться землетруси –
Це значить землі болить.

Це морю явилось і полю
Планетного серця биття.
О болю, всесвітній болю –
Правдива ознака життя!

Не хочу, щоб не боліло –
Хто стати мерцем поспіша?
Хай болем відлунює тіло,
Коли заспіває душа.
5.1.86, Сибір
НАЙВАЖЧА РОБОТА
Натомлена душе моя, не дрімай –
Нікому не дай тебе, душе, приспати.
Струмочок життя не до прірви
тримай
І не до болотної греблі-загати.

Струмочок життя…
Де увірвешся ти,
Щоб, випаром ставши, полинути в
небо?
Натомлена душе, сягай висоти –
Бо тільки вона є домівка для тебе.

Хай кажуть, що ти ефемера, нехай
Тебе не відчути ні пальцем, ні оком –
Красу, мов озон світанковий,
вдихай;
У лузі калиною стань ненароком.

Будь нині синицею, завтра – орлом;
Рікою, що землю туманом зодягне…
А треба – зробись роботящим
волом,
Котрий свого воза до вічності тягне.

Усім перебувши, дійшовши основ,
Замри, виглядаючи власної дати.
А станеш людиною, душе, ізнов –
Шукай свого щастя в умінні
страждати.

Хто в хижку вселився, а трон
обминув,
Хто кинув багатство – ні срібла,
ні злота, –
Той Бога досяг, бо нарешті збагнув,
Що жити на світі –
Найважча робота!
12.11.86, Сибір
ПЕРЕД ЗЕМЛЕТРУСОМ
Між сірих скель Південного Алтаю
(Там, де Катунь розбурхано реве)
Зустрів я сонях побіч прірви скраю –
Створіння покалічене, криве.

Як він попав на ці холодні скелі –
У дикий хаос височин і круч?
Довкола ні людини, ні оселі –
Лишень змокріла вовна сірих туч.

Земляче мій нещасний, де ті пальці,
Які тебе зронили в твердь гори?
Що звідали в житті старі бувальці –
Лиш розкуркулення чи й табори?

Вони лягли в соснову домовину
Чи просто серед листя і трухи?
Даруй мені сріблисту насінину –
Хай розповість про страдницькі
шляхи…

Зненацька сонях, змучене
створіння,
Гранітну товщу корінцем прошив –
І щось гойднулося в його корінні,
Неначе гору він заворушив.

Здавалося, то огир шию здибив –
Земля з-під ніг пливла серед
відлунь.
Тряслась гора, униз летіли глиби –
Котилися в розгнівану Катунь.

Що сталося? Чому це почалося?
Як спінилась катунська течія!
А в мене наїжачилось волосся:
Хто зрушив гору – соняшник чи я?
22.ІХ.86
* * *
Осанна світлові! Проте
Люблю у вечори імлисті
Не просто світло, а оте,
Котре пробилося крізь листя.

Розсунувши сувої хмар,
Воно продерлось між гілками.
Воно і фарба, і маляр –
На моріжок лягло мазками.

Мазок чи слово – все одно:
Одна душа, одна потреба.
А сонце, як веретено,
Клубок намотує на себе.

Там спиться, ніби в сповитку,
Земним дощам, прийдешнім
грозам.
Сто біосфер у тім клубку
І неосяжний творчий розум.
4.Х.86
ГЕОЦЕНТРИЗМ
Я знову чую не нову розмову,
Поза якою пустка і пітьма:
Земля – одна на всю Світобудову
Жива планета, іншої нема.

А хтось зітхає так глибокодумно,
Немовби зауважити хотів:
– Це дуже сумно. Боже, як це
сумно!
Адже ж цей світ –
Не кращий із світів…

Тим часом той, хто ловить у тенета
Сліпої влади – до оцих тривог
Додав своє:
– Одна жива планета?
Ха-ха! Тоді я неспростовний бог…

Це так йому припало до вподоби,
Що замість храму освятив тюрму.
І весь народ – учені й хлібороби
Молитись нині змушені йому.

І люди дякують в тупій покорі
За те, що дихання лишив їм дар.
А дехто стверджує, що навіть зорі
З його наказу світять із-за хмар.

Лиш дивний Всесвіт з краю і до
краю,
Мов на весні закохане дівча,
Лукаво зорями-очима грає –
Він цих смішних тривог не поміча.
14.Х1І.86

(Друкується за виданням: Микола Руденко. Поезії. «Дніпро». Київ. 1991).

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий