У передостанній день цьогорічного травня в Києві зупинилося серце відомого українського Майстра Слова, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка (2005 р.) Михайла Слабошпицького. У творчій спадщині, яку Михайло Федотович залишив читачам різних поколінь, особливе місце належить книгам для дітей: «Славко й Жако», «Хлопчик Валь», «Озеро Олдан», «Папуга з осінньої гілки», «Чудасія на балконі», «Золоті бджоли», «Рися, що жила на дереві». На сторінках цих книг – цілий світ доброти й любові – до життя, отчого краю, свого роду й народу.
Ще на зорі відновлення Незалежності України, 1993 року, Михайло Слабошпицький став лауреатом Літературної премії імені Лесі Українки, яку присуджують за твори, що сприяють вихованню молодого покоління у дусі національної гідності, духовної єдності українського суспільства.

По трави
(Уривок із повісті «Літо, повне скарбів»)
Дід щодня розкладає в дворі на ряднах усяку траву. Вибирає якраз ті місця, куди падає легка тінь од дерев.
– А навіщо ви ото стільки трави рвете й сушите? – запитує Славко. – Хвесю взимку годуватимете?
– Ні, не Хвесю…
– А, в грубі топитимете!
– І не в грубі топитимем… От спробуй угадати, що це за трави і нащо вони?
Але довго вгадувати Славкові терпцю не вистачає.
– Це – не звичайні трави, – нарешті пояснює дід. – Це – лікарські трави.
– Як – лікарські?
– Саме лікарські… Так вони й називаються.
– Що, їх лікарі збирають? Ти ж не лікар…
– І лікарі, бува, збирають… І різні люди, які на них знаються. Кожна з цих трав лікує якісь хвороби.
– То ними, значить, лікують? – усе ще недовірливо запитує Славко й огляда вже прив’яле різнотрав’я на яскравих ряднах. – От ніколи не міг би таке подумати!
– Колись, дуже-дуже давно, тільки травами й лікували.
– А хіба лікарі не були на світі завжди?
– Були такі часи, коли лікарів зовсім не було.
– А як же тоді ангіну лікували?
– Травами й лікували.
– І ніяких порошків хворі не пили?
– Ніяких порошків…
– От добре тоді було, – каже Славко, бо згадав, що взимку, як він хворів ангіною, його змушували ковтати кислі й гіркі таблетки – це вам не мед. Такі вони неприємні, що аж сльози від них течуть.
– І перші лікарі, які з’явилися на землі, людей саме травами лікували, – розповідає дід.
– Але нащо тепер ті трави – в кожній аптеці можна ліків накупити скільки хочеш…
– І ліки з аптеки потрібні, і трави потрібні.
– І навіть полин щось лікує? – допитується Славко, забачивши на ряднах сріблясті стебла.
– Так, лікує.
– От ніколи не подумав би – він же такий гіркий навіть на запах.
– Полин дуже корисний у медицині. Його називають степовим зіллям. Ним лікують кілька хвороб.
– Значить, Хвеся хвора, бо дуже вона любить той полин, – каже Славко, пригадавши, що коза повипасала весь полин на вулиці.
– Ні, не хвора, – усміхається дід. – Полин – то її ласощі. Як тобі шоколад.
– Добре, що не хвора, – зрадів Славко, бо дуже йому стало шкода Хвесю. Хоч і сердита вона інколи буває, і вередлива, а все ж – шкода. Добра вона коза. Якби тільки менше мекала на всю вулицю. Але ж німих кіз не буває. Доводиться терпіти. Він он скільки свистить – усіх курей, мабуть, поперелякував. Може, кури теж думають про нього: хороший він хлопчик, тільки б менше свистів…
– Хочеш, візьму тебе трави лікарські збирати? – запитує дід.
– Хочу, хочу! Звичайно, хочу! Чому б це я не хотів?!
– І Ясю можемо взяти – їй же сумно самій буде.
– Можна взяти, – погоджується Славко. – Вона не вередує, як усі інші дівчиська. Вона – як справжній хлопець!
У високих небесах нерушно зависло гаряче сонце.
Аж до землі прогинається під вагою достиглих яблук і груш гілля дерев. Яскраво, мов ліхтарики, висвічують з-поміж зеленого листу добірні вишні.
– Ого, скільки всього вродило, – захоплюється Славко. – Аж до наступного літа може вистачити всім.
– А красиво скрізь, наче в кіно, – каже Яся.
– Це справді дуже гарна пора. Вона називається маківкою літа…
– Яка чудернацька назва! – вигукує Яся у відповідь на дідові слова. – А хто це так придумав?
– Хтось дуже-дуже давно придумав. О цій порі і тепла найбільше, і сонце світить найвеселіше, і птахи співають найдзвінкіше. Он, чуєте, як з лісу вивільга озивається? А вранці, ще коли ви спите, і сонце тільки-тільки зійшло, жайворонки піснями видзвонюють, туркочуть горлиці. Увечері ж, як уже темніти почне, зависвистують у пшеницях перепілочки, почнуть перегукуватися одна з одною… А он, чуєте, начебто літак прогув. То джміль пролетів…
– Ой, скільки всього на світі цікавого! – вигукує Яся. – Тільки встигай усе взнавати!
Вони ходять біля лісосмуги, потім біля річки, і рвуть різні трави.
– З корінням виривати не можна, – застерігає їх дідусь. – Треба, щоб коріння лишалося в землі. Тоді на цьому місці знову виросте трава.
– І ми знову прийдемо наступного літа сюди по трави! – радіють діти.
– Авжеж, прийдемо, – радіє й дідусь з того, що їм так цікаво.
Сіли в холодку біля річки під розлогою вербою.
Тихо шелестить у гіллі теплий вітер. Мабуть, теж утомився від спеки. Ліниво потираються об піщаний берег дрібні хвилі, а вся тихоплинна річка, здається, дрімає в мареві спеки.
Дід бере в руки то один, то другий пучечок трави:
– Оце, запам’ятайте, деревій… А це – череда… Це – волошки…
– І всі вони – лікувальні? – досі ніяк не може в те повірити Славко.
– Усі лікувальні. Навіть спориш у нашому дворі – і той лікарська рослина…
– Звичайний спориш?
– Так, звичайний спориш. Знаєте, як його ще в селі називають?
– Як?
– Топотун, придорожник, птича гречка, гусятник, куряча трава…
– Ого, скільки назв! А навіщо всі вони? – дивується Яся.
– Кожна назва розповідає щось про характер рослини. Топотун, придорожник – це про те, що спориш росте в усіх під ногами, що його постійно витоптують, а він, упертий, виростає знову… Птича гречка, гусятник, куряча трава – це про те, що спориш дуже любить уся домашня птиця…
– А він – ще й лікарська рослина! – захоплено додає Яся.
– А на вигляд про те й не скажеш, – розглядає Славко пагони споришу. – Звичайнісінька травичка.
– Якщо придивитися до нього уважніше, то побачиш, яка це гарна рослина…
– Справді, гарна…
– Дивіться, які дрібнесенькі в нього квіточки – здалеку й не помітиш… Вони схожі на цвіт гречки. – Тому він і називається птичою гречкою? – здогадується Славко.
– Саме тому.
– Квіточки відразу й не помітиш – треба довго придивлятися, – каже Яся.
– До кожної рослини треба уважно придивлятися – тоді помітите багато такого, чого ви не знаєте, – дуже серйозно мовить їм дід. – У вас зір гострий, учіться помічати все навколо…
Спека вже трохи спала.
З повними кошиками трави всі троє вертають у село.
Несуть з собою запахи трави.
Вже у вулиці їх вітає радісним меканням коза Хвеся.
Запитливо зазирає їм у руки. Шукає, що вони їй принесли.

Зоряний цвіт
Моя бабуся найдужче любить, щоб у дворі й на городі все росло. І доглядає кожну деревину та рослину.
Вона – мама моєї мами.
І моя мама каже їй:
– Ви, мамо, як за малими дітьми за всим тим ходите.
– А як же інакше? – дивується бабуся. – Так і живемо: це все – для нас, а ми – для нього…
І вже до мене:
– Полий, онучко, квіти.
Поливаю квіти. Вечір напливає у наш двір мовби величезна темно-синя хмара. В берегах, за городами, вечірні птахи озиваються. Политі квіти ще сильніше пахнуть.
Вечеряємо під височезною грушею. Її ще бабусина мама посадила.
На самісінькім вершечку груші вже примостилася зірка.
То – наша зірка.
А інші зорі зацвіли по всьому небу, мов бабусині квіти на грядках. Мабуть, їх теж хтось доглядає. Не може ж бути, щоб вони самі в небі росли. Бабуся каже, що всьому потрібен догляд.
Отак надивлюся вдень на квіти, а ввечері – на зорі, то й уночі вони мені сняться.
Над зорями гуде літак. Наче джміль над квітами. Аж зоряний цвіт од гулу літака осипається. Прямо на наші квіти й на сад.
Тепла бабусина рука, що пахне квітами, вже веде мене туди, де сон починається.
І над моїм сном тихесенько, наче вітрець, пролітає лагідний бабусин голос:
– Як бджілка, натомилася моя золота помічниця…
Тепер аж до ранку сон стоятиме біля мене, наче найгарніша мальва під вікном.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий