Є в осені світло

А літо скрапує до дна…

* * *
З густої небесної глини –
схожа на вуличну музику –
пряде із кипучої днини
нитку місцевим суржиком,
ступає в баюри й не тоне,
узорами підперезана –
раптова міська мадонна,
спішить повз обійми березня.
Волосся із блиском агату
хапливо «на біс» зав’язане
Грецьким вузлом і помаду
сміхом навскіс розмазано.
Звиваються руки зміями,
мов диригують безсмертністю…
Весною вона не говіє,
не відбивається в дзеркалі,
не затуляється крилами –
пливе, мов судинами, натовпом
й чомусь не здається сильною,
хоч сила у неї атомна…
* * *
Бувало, своїм капелюшком
я розганяла вітер –
легіт пригубив безмір
і сіль з моїх уст витер,
чимдуж поцупив кресаню –
мабуть, хотів поносити!
Хвиля кидалась в очі
м’ятно-гірким мохіто.
Відтоді дрейфую попліч,
ніби циганський острів,
пахучі моря відчуваю,
начебто жАло – гостро.
Новий капелюшок пропах
смаженим в Римі стейком,
а книги – морською рибою
й колибою лемків,
і сардонічним Енеєм,
й троянським конем безгривим…
Між ними блудила тінню,
скритна і не чутлива.
Сік укипав під корою,
не стала на нього дмухать.
Гей би краще навскіс
розмальовувала капелюхи,
Ажурними перами вслід
нАніч гасила вітер –
він набрехав, що завтра
усе – з великої літери.
Затерпну при зустрічі з Тим,
Хто створює легко і просто…
Усі мої капелюхи
і плаху розписано Господом.
* * *
І вийде з гамору Один –
самісінький, немовби вітер,
загорне він рядочки літер
у порух зляканих гардин
і розгойдає – як пресвітер –
кадило. Зблякне кармазин…

А літо скрапує до дна,
і душі із грудей вже линуть…
Немов Мойсей в свою долину,
висока нота і сумна
їх поведе… Із-за гардини
чи цілий світ, чи Бог зрина…

І будуть ночі не святі –
як натюрморт в липневій млості,
текти, неначе з високості
у вікна випиті й пусті,
та й на увесь бездонний простір
псалмами, що, як мед, густі.
* * *
Майстре, впиши мене в надвечір’я –
так, як уписуєш душу в плоть.
Аж колихнеться грудей межигір’я…
Час решетує віру й довір’я;
зерня в долоні одне – як Господь.

Скошене щастя згодиться на сіно.
Рану затерти б… Жую деревій…
Гіркне у роті барвами слина…
Вечір безжально снує павутину;
перша зоря вже заплуталась в ній.

Майстре, там вічність за обрієм
грима,
позамальовуй лушпиння густе.
Твій живопліт на малюнку з дверима…
Я відчиню їх своїми очима
й буду дивитись, як зерня росте…
* * *
У кожного, хто тут, своя клепсидра;
подвійне дно, а чи відсутність дна…
Ніч смоляниста на світанні блідне,
і з неї жінка, мов шитво, зрина,
стежиною біжить височина.

Пронизує усе – до бджілки –
справжнє,
знайомий янгол на шпилі завмер.
Колись Сулу розгойдували баржі,
й гора лисіла краще, ніж тепер…
нескошений будяк – як Люципер.

Вже далина, немов дірчаста
прошва,
і день за днем – то в лоб, то
навскоси…
Стирає час тихцем гірську підошву;
тут вітер жінку на руках носив
і виринали скіфські голоси…

Клепсидрою вже вигнулись кургани
й високі хмари; мовби там склодув.
Заледве чутно вічності сопрано,
остання крапля щастя на кону…
І наче Бог до серця пригорнув…

Під’їзд, у якому…

Ми дощ розривали руками…
На всіх – тільки пляшка «сухого»,
Сашко – наш забутий Бетховен –
хлющі награвав, наче гами…
Ми ж ціпеніли божками.

Слав нам депеші Спаситель,
він чорним ділився хлібом…
Безвірники власним штибом
віру просіяли ситом
й пішли ні голодні – ні ситі…

І дощ нам здавався лісом,
і ліс вже плив синім димом;
пацьорками вкрай густими
заходив й блукав під’їздом…
А час визирав з-за куліси.

І ким ми були, і навіщо?
Ганчірками змито відбитки,
на стінах немає вже й мітки,
безгомінь минулим періщить,
і з ринви стікає горище…

Подібна на жінку бездомну
Дріма юна ніч на сходах,
Все суще повз неї проходить –
неначе б то пам’ять бездонна,
а може, колишня мадонна…
* * *
Якщо Твоя воля, не руш того чоловіка!
Я бачила, як він обтинав свої крила,
безпорадно збирала пір’я,
давлячись криком,
і на кожну пір’їну дихала й ворожила.
Взяла його спогади і старі
замальовки,
назбирала в поділ і стала їх
колисати…
І було мені байдуже, що не так
уже й ловко
носити у пелені загублені дати.
Я і сама колись стану піском,
а чи листям,
та, може, якраз тоді – насправді
собою…
Хоч озерце страху мого
прохопиться блиском –
не кинуся до Харона стрімкою
ходою…
Най тріщатиме на зубах мені
слово піщане,
і без крил не сягнути небесної стелі,
тільки б знати, що ми до
прийдешньої рани
удвох з чоловіком тим перейшли
пустелю.
* * *
Слухай, хлопчику мій,
а якщо я колись тебе знала?
Цей скуйовджений чуб
лоскотав цілу низку думок,
і лягали на плечі,
огортаючи палевим жалем,
мої руки, немов
сигаретний тоненький димок.

Фотознімків мана –
хоч бери й ворожи на згубу,
безпечальні зозулі
вже давно не кують у кредит.
Час бреде навпрошки
і вицигує: любить – не любить…
На нетлінні слова
в цьому світі хронічний ліміт.

Не було кольорів –
яра сепія в’їсться чимдалі…
Ти такий чорно-білий,
Такий незбагненно не мій,
що й Господь промовчить
із космічної тайни печалі:
хто із нас – глядачем,
хто і справді ще досі живий?!
* * *
Ішов собі та йшов… Старіло все.
Старі слова, життя старе й бродяче,
Таке старе, що вголос навіть лячно…
Не скажеш, може, вітром віднесе.
А десь дівча співало необачно,
Над сумнівами ніч здіймала серп.

Дівча тому, хто йшов, ніким було.
Воно вздовж неба не шукало броду –
Топило пам’ять чи губило вроду,
І китиці хустини – мов крилом
Одним-єдиним – загрібали воду,
А місяць в річку кидався чолом.

Мільярди душ і крихітних світів
Пливли водою, мерехтіли тихо.
Дівча ж до когось реготало,
й сміх той,
Немов кажан вечірній, тріпотів.
Даль уляглась, туман уже не дихав,
І захлинувся в чорториї спів.

Старий із кладки погукав дівча…
Він – просто так – воно йому
не треба.
Дівча ж зірвалось, й зіркою у небо –
Світити звідти чи когось стрічать.
І тільки хустка на воді круг себе
Зав’язувала китицями гладь.

Не назовсім

Все відійде, як вересень,
а чи жовтень,
Та воно і було таки не назовсім,
Наче книжка, яку повертати треба,
Наче вітер, який виходить із себе.
І жага, яку пережити не сила,
Бо вона на пам’ять комусь
лишилась.
Недочитане стане розхожим
крамом,
Недописане – стигмою,
а чи шрамом.
І по сходах, мальованих на асфальті,
Упиваючись тенором, а чи альтом,
В дерев’яній оправі зими –
крізь осінь –
гріх і той понесуть…
Тут усе не назовсім.

Серпневе

І я у місті, й місто у мені…
Ще сплять у гніздах птичі діалоги,
пекельний серпень косить голосні
та приголосні звуки вздовж дороги,
В горняті кава чахне…
У вікні мій силует вже не чека нікого.
Дражливі миті вранішніх октав;
і світ звучить – немов фортепіано,
яке ніхто літ сто вже не ладнав.
Тріпочуть сорочки досвіту прані,
й Іллі рамена – мов серпневий став
вночі надпитий – маревом убрані…

Раїса ПЛОТНИКОВА
Член Національної спілки
письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий