“А молодість не вернеться…”

“Ще коли був малим, я просив у мами скрипку – хотілося грати… Мої довгі пальці могли б прислужитися, міг би стати музикантом. Але через роки мама змогла купити… лише баян. Вступив у Полтавського музичного училища. А мій друг Володя Богуславський поїхав навчатися в Сімферополь, у художнє училище. Малювати ми любили обидва. Листувалися, він надсилав мені всі завдання, які сам виконував, тож і я з ним “вчився”. І врешті поїхав туди ж, у Сімферополь, та вступив до художнього училища. Сказав мамі: “Що ж мені – на весіллях грати на баяні?”.
Цитую рядки із свого інтерв’ю 2008 року з відомим полтавським художником Віктором Олександровичем Трохимцем-Милютіним і знову дивуюся, як цікаво він умів розповідати про своє життя і творчість. “Земля наша настільки прекрасна, а образотворче мистецтво для мене – це можливість зупинити мить: щасливу чи трагічну… Творчість – це коли забуваєш дихати, досягаючи мети. Я помітив, що перестаю дихати, завершуючи роботу. А останній мазок – то вершина натхнення… За віком я міг би просто сидіти в майстерні й малювати що завгодно на замовлення, але пленери – це спілкування з природою, з колегами. А я так влаштований: якщо повільно йду Полтавою – втомлююсь, а коли швидко – ні!”.
Таким він був, і таким його пам’ятають колеги, друзі. Та й просто полтавці – неможливо було не замилуватися чоловіком на вулицях міста, котрий останнім часом нагадував сивого доброго чаклуна, мудреця-філософа. Закинувши руки за спину, навіть у свої 85 він стрімко йшов уперед – останній спогад, коли бачила Віктора Олександровича неподалік його майстерні.
26 лютого минув рік, як він пішов за вічні межі, а за кілька днів перед цією датою в полтавському Художньому салоні відкрилася виставка робіт Віктора Трохимця-Милютіна та фотовиставка полтавських митців Аркадія Славуцького і Олександра Розума, де у світлинах увічнено світлий образ майстра.
Вітаючи колег і друзів, які прийшли пом’янути Віктора Олександровича, голова обласної організації Національної спілки художників України Юрій Самойленко наголосив, що представлені в салоні твори надані полтавськими колекціонерами Григорієм Титаренком й Олексієм Петренком, але, як не прикро, нічого не відомо про багату творчу спадщину художника – де вона і яка її доля? Те саме стосується й творчості Андрія Сербутовського.
– За життя ми цінуємо художника, намагаємося сприяти його творчості, даємо майстерню для роботи, а відходить митець, і, буває, стикаємося з дивною поведінкою спадкоємців. І спілка тут не має жодних важелів впливу, у її статуті не передбачено таких ситуацій. Треба порушувати це питання в Києві. Щодо творів Сербутовського маємо нині навіть судову справу…
І треба додати, що досі дуже боляче всім колегам і друзям Віктора Трохимця-Милютіна говорити про його смерть, адже всі дізналися про неї вже після того, як майстра було поховано, – навіть попрощатися із ним не змогли. Вже потім замовили панахиду в Свято-Успенському соборі, знайшли могилу й там заспівали йому його улюблену пісню – “Стоїть гора високая”.
Тож говорили про нього світло й весело, пригадували найцікавіші історії й пригоди (а їх так багато!), говорили “тільки правду” – про доброту й товариськість художника, про його досить непростий характер, зазначаючи час від часу, показуючи кудись у височінь: він чує нас, він із нами. З нами всі, кого ми пам’ятаємо.
Про давнє, ще з минулого століття, знайомство й товаришування із Трохимцем-Милютіним, творчу співпрацю згадували заслужені художники України Микола Підгорний, Іван Новобранець, колекціонер Григорій Титаренко, про майстра-наставника (він був старостою на всіх пленерах митців) говорили молодші – заступник голови обласного осередку НСХУ Марина Рожнятовська, художник із Лубен Володимир Мірошниченко, фотомайстер Олександр Розум.
І його улюблена скрипка звучала для Віктора Олександровича – зокрема “Мелодія” Мирослава Скорика у виконанні викладача Полтавського музичного училища імені М. В. Лисенка Дмитра Голобородова.
Лауреат мистецької премії імені Миколи Ярошенка, маляр, графік, монументаліст Віктор Олександрович Трохимець-Милютін дуже любив Полтаву, і навіть теперішня невелика посмертна експозиція свідчить про це: хата Івана Котляревського, Свято-Успенський собор, полтавська альтанка, заміські мальовничі краєвиди, сільське минуле рідного краю – все впізнаване, знакове в його творчості. І дороге шанувальникам його таланту. Виставка в Художньому салоні – ще одна нагода зустрітися з незабутнім митцем очі в очі на прекрасних світлинах. Ще він такий близький у часі й у спогадах, ще не хочеться вірити, що – не поруч із нами.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”