А сад росте і плодоносить!..

SONY DSC

А сад росте і плодоносить!..

Кілька років тому такої ж вересневої пори про свій сад захоплено розповідав відомий у Козельщинському районі і далеко за його межами трудівник Микола Миколайович Орел. Уже п’ять років його немає серед нас, а сад, закладений ним, росте і щедро плодоносить. Справу батька продовжує син Дмитро. І сад доглядає, і на землі господарює. Звичайно, разом із козельщанами, які тут працюють.

Екскурсія «музеєм» під відкритим небом

Про зустріч із Дмитром домовилися на сьому ранку.
– Він cкоро буде, – повідомив молодий чоловік, як з’ясувалося, зять Дмитра Миколайовича Олександр. Він уже три роки тут працює.
Я попрохав нового знайомого провести екскурсію по саду. Адже з тої пори – мого першого знайомства – минуло п’ять років.
– Це – яблуко-груша. Надзвичайно соковитий фрукт. Симиренки ось тут, груші, черешні й абрикоси є, – почав розповідь Олександр.
– А що із кущових?
– Ліщина є – надзвичайно корисні горішки і, до речі, вартісні. Черешні кількох сортів вирощуємо. А ще є таке дерево, яке має особливу назву, – диво-вишня. Втім, сад «спеціалізується» на яблунях. Серед ранніх – Чемпіон, Гала. Є пізньолітні, ранні осінні. Серед літніх – найпоширеніший сорт Слава переможцям. Серед пізніх – Флоріна, Голден делішес, Рейн Дерс. Минулого року ці сорти добре заврожаїлися. Нині урожаї будуть значно скромніші.
Багато що від погоди залежить – буде багато вологи, тож на деревах з’являтиметься чимало грибкових хвороб.
– Як боретесь із ними?
– Про це детальніше вам розповість Дмитро Миколайович. Він усе записує. Як тільки весною дерево починає оживати, так і починаємо його обробляти. Окремі сорти, той же Чемпіон, стійкі до негоди. А ось Гала, Симиренка – чутливі до кліматичних умов.
Ідемо далі. Справа і зліва неподалік стовбурів дерев помітні різного діаметра труби. Це – крапельний полив.
– У нашому господарстві є свердловина, 50 метрів углиб. А ось і синенька алича, а онде Чорнокірка. Вона від «шпанки» темніша, з неї виходить чудове варення.
Продовжуємо екскурсію музеєм під відкритим небом.
– Скільки ж тут посаджено фруктових та кущових рядів?
– Дев’ятнадцять. І наповнені вони найрізноманітнішими деревами та плодоносними кущами. Дід, Микола Миколайович, та і ми уже тричі підсаджували нові саджанці. На жаль, лиха рука не раз висмикувала їх. Та наші зусилля, садівників-романтиків, перемагають.
– Як же дати раду всьому урожаю?
– Є в нас холодильна установка. Зібрані з гілок яблука у ящиках виставляємо у приміщенні, де температура влітку і теплої осені тримається +40С. Падалицю переробляємо на натуральний сік. Закручуємо у банки і відразу реалізовуємо. Окрім соку, виготовляємо і сушник, який теж продаємо. Тож роботи вдосталь цілий рік.
– А що ж ви робите глибокої осені і взимку?
– Формуємо крони, обрізаємо гілки. Кожну п’ятирічну гілку треба зрізати, а поряд виросте нова. Біля старих дерев підсаджуємо саджанці, які вирощуємо самі або купуємо.

Степ, море, сад…

А ось і господар – Дмитро Орел. Прибувши, він дав кілька розпоряджень робітникам, і вже потім ми зосередилися на розмові.
– Отже, звідки родом сім’я Орлів?
– З Горлівки я родом, із Донеччини. Зовсім недавно на моєму життєвому календарі засвітилося 55. Батько Микола Миколайович познайомився зі своєю майбутньою дружиною, а моєю мамою Галиною Олександрівною у сільськогосподарському інституті міста Харкова. Мама навчалася у медичному училищі. Там же, у Харкові, закінчили навчання. І доля розпорядилася так, що поїхали вони на Полтавщину, у Козельщину.
Козельщина зустріла Орлів у далекому 1967 році. Їхньому сину Дімі на той час було три роки. Мама працювала санітаркою санітарно-епідеміологічної станції, батько – агрономом, потім – головним агрономом. Невдовзі Миколі Орлу як здібному спеціалістові і доброму організаторові запропонували очолити районне управління сільського господарства.
До першого класу повели батьки Дмитра в 1971 році. Першою вчителькою була Людмила Борисівна Похила. А класним керівником у старших класах – Ольга Тихонівна Ватюшенко.
– Наші педагоги навчали нас не лише математики, історії чи літератури, а перш за все доброти, порядності. Учитель фізкультури Микола Трохимович Сохань прищепив любов до спорту, – говорить Дмитро Миколайович. – Я із задоволенням грав у футбол, волейбол, баскетбол. До речі, й нині, у сімдесят літ, він гартує у спортзалі ветеранів. Особливо узимку граємо, готуємося до змагань з настільного тенісу.
У 1981 році пролунав для Дмитра останній шкільний дзвоник. А що далі? Життєва дорога повела юнака в Севастополь, у вище військово-морське інженерне училище. А потім – служба на ракетному кораблі «Грозный». Там і практику проходив, сім разів перетинав протоку Босфор. Не раз бував у портах Югославії, Сирії. Три роки на кораблі, проходи Чорним і Середземним морями… Військова служба непроста, а служба на кораблі – й поготів! Однак кардинальні зміни, що відбувалися на початку 1990-х, змусили Дмитра Орла, як то кажуть, зійти на берег.

І хлібороб, і вільний селянин

Дмитро вступає навчатися на історичний факультет Полтавського педагогічного інституту. Після закінчення півтора року працював учителем у одній зі шкіл Козельщинського району. А потім – знову крутий віраж долі. Дмитро разом із друзями заснував мале підприємство «Варіант». Усе доводилося робити: і телевізори ремонтувати, і будівельні шлакоблоки виготовляти… У 1993 році Дмитро Орел створює фермерське господарство «Хлібороб». Домігся виділення 50 гектарів землі. Згодом Орел-старший звільнився із посади начальника райсільгоспуправління і взяв у обробіток 17,7 га землі. Своє селянське фермерське господарство Микола Миколайович назвав вельми промовисто – «Вільний селянин». Вільні селяни розпочали роботу: важку й ризиковану.
– Техніки у нас на той час було малувато, – згадує Дмитро, – старенький бортовий «УАЗик» та кілька культиваторів. Довелося натоптувати стежки до державного банку. Ризиковано, але брали у кредит кошти, а під заставу оформляли свій житловий будинок.
Дев’ять років довелося важко працювати – і це щоб придбати найпотрібнішу техніку. Купили два трактори. Щоб їх освоїти, Дмитру довелося закінчити професійно-технічне училище (філіал у Козельщині). А в Кременчуці опановував теорію і практику їзди на автомашинах. На отих невеликих тракторцях і починали з батьком піднімати козельщинську цілину.
– Що сіяли? Жито, пшеницю, ячмінь. Соняшнику – небагато, а до кукурудзи руки не доходили. Якісь дружні тоді були землероби. У мене, приміром, є культиватор і я комусь оброблю землі, а він мені своєю сівалкою посіє. Ось так і кооперувалися, – продовжує розповідь Дмитро Миколайович.
А ще ж і про складські приміщення треба було дбати. Щось добудовувати, щось доробляти. Ось так відбувалося становлення сільських фермерських господарств.

«Ходім у сад, синку…»

В останні роки Дмитрові Орлу почав часто приходити уві сні батько. У день Святого Миколая снився, а ще – в отакі ось дні збору врожаю. «Ходім у сад, синку, – каже, злегка обійме за плечі. Та ще й додасть: – У наш сад…» Ідуть вони по саду і про все-все згадують. Батько затихає. Підійде до красуні яблуні, легенько нахилить гілочку до очей, зануриться у яблучну духмяність і на хвильку замре…
І все пригадається сину Дмитру… Поїхав батько в Артемівськ, на свою малу батьківщину. Спочатку знайшли відомого талановитого садівника, який свого часу за досвідом їздив аж в Італію. Працював не один рік там, щоб сповна зрозуміти, що воно таке – сад! Потім уже козельщани-садівники натоптали стежку до плодорозсадника.
Батько як спеціаліст-аграрник розробив бізнес-план. На кругленьку суму вийшов – 50 тисяч доларів. Банк почав вимагати гарантію, щоб на випадок чого міг повернути кредит. На жаль, у той час не вдалося знайти підстрахування. Й Орли пішли своїм шляхом. Що це був правильний шлях, засвідчує нинішній сад: гарний, щедрий, оригінальний.
Потім Микола Миколайович розпитує про внуків: «Як вони, Дмитре?» Він із задоволенням розповідає, що старший син Антон – «айтішник», обслуговує мережу електронної техніки. Дочка Аня після закінчення факультету іноземних мов працює перекладачем в одній із фірм. Альона кілька років тому вийшла заміж. Саша, що був моїм гідом на початку нашої зустрічі, – це її чоловік. Зараз у них підростає маленька донечка Міланка. А Діана, найменша донька, готується вступати до університету.
***
Небайдужим чоловіком був Микола Миколайович Орел. Багато читав, мав велику бібліотеку. Переймався ідеєю створити, окрім саду, ще й лісок. Яких тільки дерев у ньому немає! Навіть кедри молоденькі вкорінюються на козельщинській землі.
– А ти, Дмитре, як гадаєш: знайшов своє покликання?
Подумавши, він відповів:
– Так, ось тут, на землі. Й ось там.
Дмитро Миколайович піднявся і вказав рукою у далечінь. Крізь яблуневе листя яскраво променіли золоті маківки Козельщинського собору…

Олександр СИНЯГІВСЬКИЙ.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий