"…А ти гадав: безсмертя – річ проста?"

«…А ти гадав: безсмертя – річ проста?»

Поетичний рядок, винесений у заголовок цієї публікації, належить Борису Олійнику. В переддень 75-річчя Раїси Кириченко його слова набувають особливого значення.

У липні на вулицю Липську

“Дорогій Раїсі Опанасівні Кириченко, – від зачарованого її співом земляка, – на щастя та на здоров’я! Будьмо!!! Київ. 31.Х.2003 р.”. Із таким дарчим написом поет Борис Олійник вручив свою нову збірку “Знак” Раїсі Кириченко в Національному палаці “Україна” на її творчому вечорі “Благословенна піснею” з нагоди ювілею народної артистки України. Вони справді були земляками. Обоє з Полтавщини: Борис Ілліч – із Зачепилівки Новосанжарського району, Раїса Панасівна – із Корещини Глобинського. “Через гору Пивиху – і ми вже вдома”, – сказав Борис Олійник зі сцени Палацу “Україна” у своєму вітальному слові, яке повністю репрезентує його як великого українського достойника. Міркуйте самі. Він завжди справедливий (“Вам, Раїсо Панасівно, як вельми небагатьом, підкреслюю, як вельми небагатьом, до лиця ця найвища нагорода” (це про почесне звання “Герой України”)). Він завжди оригінальний (“У Вас усе є: внутрішня глибока культура, яка йде від земних коренів, гармонійно поєднується із Вашою поставою. Як пройде – земля тремтить, американці та японці втрачають свідомість. Нам є що показати!”). Він завжди неповторний (“Ви добре переносите удари долі. Я просто схиляюся перед Вами. Але найбільше мене вражає, як Ви переносите солодкі удари слави. Спокійно, шляхетно, тому що Вам не треба отут, щоб напускали диму, як із пекла, і Ви, стрибаючи через шнур, ковтали мікрофон по причині відсутності голосу”). Одне слово, він завжди український (у сенсі традиційної української інтелігентності та інтелектуальності). Тоді всі відчули справді велику любов українця Бориса Олійника до українки Раїси Кириченко. Мені захотілося копнути глибше – разом із Борисом Олійником пройти до храму, в якому 2005 року запалилася свіча Раїси Кириченко і де моляться нині за спочив її душі. Узявши за взірець та за світило Олійникову любов (яка, повірте, не згасла й до сьогодні), зайти на мить до церківки, у якій споконвіку горять свічі великих.
Моя зустріч із Борисом Олійником відбулася влітку 2010 року в “штаб-квартирі” Українського фонду культури – в ошатному будинку по вулиці Липській у Києві. Раїса Кириченко, в ім’я якої я помандрував до Києва, доброчинно співпрацювала з Українським фондом культури, брала участь у багатьох мистецьких акціях Фонду. Із великим успіхом проходили її виступи в концертах “Полтавська родина” та “Роде наш красний”. Раїса Кириченко – постійний учасник програми Українського фонду культури “Народна пісня, народна творчість”. І сьогодні у Фонді з ласкавістю пригадують один з її останніх виступів – 2004 року на презентації в Полтаві довідково-біографічного видання “Хто є хто на Полтавщині. Видатні земляки”. Тоді ж у приміщенні Полтавського обласного музично-драматичного театру імені М. В. Гоголя (нині – академічний театр) Раїсі Кириченко було вручено диплом та мантію почесного професора Полтавського державного педагогічного університету імені В. Г. Короленка. Тому цілком закономірною стала зустріч із Борисом Олійником саме в стінах Українського фонду культури, що, як кажуть, пам’ятають воістину незабутню Раїсу Кириченко.
Коли запитаєте, чи не боязко мені було йти до самого Олійника, відповім: “Боязко!” Дуже. У липні до Бориса Ілліча на вулицю Липську мене проводжали полтавські липи, які, попри серцеподібність свого листя та пахуче заспокійливе навіювання (“Ви знаєте, як липа шелестить…”), не могли дати ради моєму калатаючому від хвилювання серцю. Дякувати Богові, мої київські шляхи перетнулися з краянином – заслуженим діячем мистецтв України, заслуженим артистом України, консультантом апарату Українського фонду культури Віктором Васильовичем Женченком, який дав ущухнути стихії – непереможному трепету від очікуваної зустрічі з українською легендою. Саме він і познайомив мене зі своїм побратимом.
Що то був за страх? Боязнь недотягнутися до його чеснот і достоїнств, боязнь за свою молодість, побоювання сказати зайве й не сказати доконче потрібне й важливе. Нарешті, боязнь доторкнутися до легенди й порушити спокій її, на перший погляд, недоступних кришталевих палат. Таке відчуття в людей перед іконами. Таке відчуття було в людей і перед Раїсою Кириченко. Після одного концерту до артистки підійшла старенька, яка сказала Раїсі Панасівні: “Оце подивилася на тебе, можна й умирати…” “Спасибі тобі, дочко. Дай хоч доторкнутися до тебе…” – так уже говорили мудрість зі старістю в Середняках у Гадяцькому районі на Полтавщині. Сьогодні ж Раїсина ікона освятилася і стала чудотворною…
“Перестаньте!.. Я – не ікона!..” – мовив мені Борис Олійник. І я враз побачив срібну сивину, дрібку примружені очі, льняне поле (Борис Ілліч був у красивій лляній сорочці – постаралися українські льонарі), високої проби толерантність і аж надто скромне ставлення до своєї персони.
Раптом подіяла липнева терапія. Молодість постатечніла, недоступні кришталеві палати виявилися просторим українським обійстям, і я намагався говорити лише доконче потрібне й важливе (підкреслюю, намагався…). Я включив свій фонограф. Трохи кави, ще менше тютюнового диму (майстрам усе дозволено). “Керуй процесом!” – сказав Борис Ілліч. І ось результат мого “керування” – діалог із Борисом Олійником. Людиною, яка вела за собою Україну.

ІЗ РЯДУ ОПОРНИХ ДУХОВНИХ ВЕЛИЧИН УКРАЇНИ

Гліб Кудряшов (Г. К.): Борисе Іллічу! Ви колись назвали пісню могутньою зброєю української державності. Справді, ті люди, які кохаються в пісні, будують держави, вони є оплотом нації. Якщо так, то народна артистка України Раїса Кириченко спорядила Україну на її мирне та щасливе довголіття.

"…А ти гадав: безсмертя – річ проста?"
“…Гордий тим, що українець зроду”.

Борис Олійник (Б. О.): Раїса Кириченко – не просто самодостатня українська співачка, а це своєрідне явище, неповторне й неповториме, як Оксана Петрусенко, Діана Петриненко. Зі своїм особливим тембром, особливим голосом і розумінням пісні. Не тільки народної, а й нинішньої, естрадної. Вона тонко відчувала не текст, як нині говорять, а слова справжньої поезії, і в доборі була дуже суворою. І тому в неї нема прохідних пісень. Вона добирала за своїм розумінням і глибиною своєї інтуїції. І суто жіночої, і акторської.
Я мав щастя знатися з нею. Не так близько, як інші. Але в ті щасливі хвилини, коли ми були разом у різних імпрезах, я їй завжди говорив, що вона – справжня гетьманша. Вона істинна, вона, як кажуть англійці, мала породу. Українську, справді величаву, спокійну. В Україні жінка, мати, сестра – це святині. От саме вона й уособлювала в собі ту святу жіночність. У принципі жінки і врятували Україну. Бо козаки ходили далеко, на Трапезунд. І все – домашнє багаття, господарство, виховання дітей – лягало на плечі жінки. Тому в Україні особлива пошана до жінки. Я аж ніяк не применшую інші народи. Та в нас це особлива шана. І от, скажімо, повертався з походу козак із рубцями, могутній дядько. Ішов, усі його боялися. Бо це козаки були, мужні хлопці. І він – козак – якщо не захоче, то і перед царем шапку могли зняти тільки з його головою. А десь за півсотні кроків до воріт, де стояла його дружина або мати, взявши руки в боки, він здалеку знімав шапку й ішов із повинною головою. Жінки були святинями. І якоюсь мірою на Раїсі Кириченко лежав одблиск і Марусі Чурай. Вона – справжня полтавка.
Я намагався підтримати її в найважчі години, коли Раїсі Панасівні мали робити пересадку (нирок. – Авт.), а не було на це дозволу. Ми ніяк не могли у Верховній Раді прийняти відповідний Закон. То я дзвонив до Леоніда Даниловича Кучми. І от він каже: “Нема ж дозволу”. Я у відповідь: “Леоніде Даниловичу. Ну що Ви! Роблять же усе одно”. “А, ну, Раїса Кириченко…” Він дав ексклюзивний дозвіл на операцію.
(Г. К.): Виходить, що фактично, коли Раїсі Панасівні робили операцію, дозволу на це ще не було. Не було ще в Україні такого Закону?
(Б. О.): У принципі не було. Ми “тисли”, аби його прийняли. А тоді для Раїси Кириченко було зроблено виняток. Леонід Данилович дав команду. Я до нього додзвонювався вже буквально з лікарні. Я знав, що операції роблять, незаконно роблять. А треба, щоб було законно. Президент пішов на це. При всьому тому, що на нього женуть, він був принаймні мужчиною.
І в останні важкі часи Раїса Панасівна мужньо трималася. Ми ж бачили, як важко їй було, як вона виходила на сцену. Та це було відомо лише певному колу людей. А для всіх вона йшла, як справжня гетьманша, королева.
Раїса Кириченко – це наше неперехідне надбання. Це те, що не минається, неперехідні національні вартості. У неї є учні. Вони, я думаю, поведуть справу далі. Нам потрібно, щоби пам’ять про неї була не в меморіалі, а жива. У нас звичка є, Ви же знаєте, тільки пішов за обрій – забули. Тому Раїсині пісні мають звучати щодня. Бо в цьому шарварку нинішньому і в цьому повзучому прагматизмі, де все купується й продається, це те світле, що мало б нас утримувати вертикально головою до сонця й неба, а не на чотирьох. (Бо тут раз плюнути можна – побігти на чотирьох. Та вже дехто й біжить…) Це і є наша золота валюта духовності. Раїса Кириченко несла її і несе й зараз. Ми – полтавці – особливо щасливі. У нас край щедрий на таланти. Бо, за академіком Борисом Рибаковим, на територію Полтавщини падала третя гера протопредків. Їх душі, очевидно, нам сприяють. І хай нам не заздрять, бо ми й беремо на себе відповідальність. Одне слово, вічна пам’ять і слава Раїсі Кириченко. Вона жива серед нас.
(Г. К.): 11 лютого 2005 року в Національній філармонії, на церемонії прощання з Раїсою Кириченко, Ви в інтерв’ю Національній телекомпанії України сказали досить оригінальні речі, звернувшись прямо до Раїси Панасівни. Ви мовили: “Раєчко! Повертайтеся на Полтавщину, до своєї рідної землі!” Борисе Іллічу, на Вашу думку, яка ж таїна отієї землі полтавської? Ви називали таланти і багатства, які має наша земля, – чому все це сконцентрувалося саме на Полтавщині?
(Б. О.): Напевно, там є енергетичні джерела, які й наснажують і на подвиги, і на труд, як ми казали раніше, за тамтих часів. Є щось, є! Видно, визначено щось небесами для цього краю. Тому і Раїса повернулася справді додому. Я думаю, що вона заповіла справедливо поховати себе на батьківщині. Оскільки тут, у Києві, можна влаштувати пишні похорони, із захороненням на цих так званих престижних місцях, але потім забути і не прийти хоча би прорвати бур’ян. А там, де жила Раїса Кириченко, вона – між своїми. Там прийдуть, поклоняться, приберуть. Спокійно, без містичного страху перед смертю. Бо в сільських жінок особливе сприйняття смерті. Вони ж готуються зарання (“Це ж я там на смерть поклала…”). Дядьки можуть собі труну зробити, потім, хильнувши, пропити її… Немає такого жаху містичного. Це перехід у щось інше. Власне кажучи, це в нас той світ – рай і пекло, а по буддизму це інкарнація. Таке є, перехід до чогось вищого. Але це вже безплотне, це вже вічне. Так що є якась таємниця під полтавським небом.
(Г. К.): Борисе Іллічу, імена людей видатних є особливими. То наче код, який передається з покоління в покоління. Наприклад, Ваше ім’я і все, що з ним пов’язано, мені передала моя бабуся, корінна полтавка. Тобто я з раннього дитинства знав, що є на світі поет Борис Олійник. Напевно, так відбувається з усіма, хто відчуває велику внутрішню потребу мати в житті духовних авторитетів. А от Раїса Кириченко. Коли ці ім’я та прізвище стали актуальними для Бориса Олійника, а у Вас виникали певні емоції, думки, почуття, коли чули цю антропонімічну комбінацію? Коли ж це відбулося?
(Б. О.): Мені здається, я знаю Раїсу Кириченко скільки себе пам’ятаю. Це, видно, магія її голосу.
(Г. К.): А чи можете назвати улюблені пісні з її репертуару? Ті, про які Ви, почувши, говорите, що це може співати тільки Раїса Кириченко?
(Б. О.): “Я козачка твоя” – емблематична пісня. “Ой на горі два дубки” – її фірмова пісня. Українські народні пісні. Твори на слова Дмитра Луценка – Раїса Кириченко неперевершена їх виконавиця. У неї не було прохідних пісень. Були трохи вищі, були трохи нижчі, але прохідних не було.
(Г. К.): Маю до Вас запитання стосовно Дмитра Омеляновича Луценка. Михайло Шевченко в передмові до видання поезій Дмитра Луценка в “Бібліотеці Шевченківського комітету” про одну з пісень на слова поета з репертуару Раїси Кириченко по-теплому написав таке: “…міський житель аж тане, співаючи “Хата моя, біла хата”, якої в нього ніколи не було, і любити її як конкретний образ він ніколи не міг” . Такої сили була поезія Дмитра Луценка, яку задушевно передавала своїм співом Раїса Кириченко. Що ж так поєднало поета-пісняра й велику українську співачку, яка була першою заспівувачкою багатьох Луценкових пісень? На думку приходять Ваші слова: “Якщо ви хочете пізнати, що таке безсмертя, то приїздіть сюди, до Гоголя, чи в інший заповітний куточок Полтавщини. Тут чисте, натхненням і красою наповнене повітря, тут звучить невмируще народне слово…”. Благословенна полтавська земля – рідний край Раїси Кириченко та Дмитра Луценка, – яка сьогодні є запорукою їхнього безсмертя.
(Б. О.): Так, поет родом із Березової Рудки на Пирятинщині. Усе-таки він володів, скажімо, здібністю писати пісні. Він і наспівував сам. І я досі по-доброму заздрю йому. Бо я, скажімо, не пісенний, у мене лише брали слова. Я до цього несерйозно ставився. Бо у нас є свої уявлення про піснетворення.
(Г. К.): Тобто таке поняття, як “риба”, від Вас отам десь далеко? Пісні Ви не пишете?
(Б. О.): Пару разів писав. А так композитори брали мої слова й творили. Я навіть не сподівався. Так, є справжні поети-піснярі. Це Михайло Ткач, Дмитро Луценко, Вадим Крищенко, Микола Луків. Вони володіють здатністю просто, але не спрощено, передавати основну думку, працювати з композиторами. Очевидно, там є свої секрети. Я більш епічний дядько, займаюся широкоформатними жанрами, піджанрами (поема, цикл). А пісня – це малий квадрат. Треба сконцентровано висловити те, що можна було б розгорнути на цілу поему. До піснетворчості я ставлюся по-особливому.
(Г. К.): “До розпачу рано пішла від нас цариця Пісні, славна донька України Раїса Опанасівна Кириченко. Стоїмо поруч з осиротілим, лебедино вірним своїй єдиній Миколою Кириченком і разом з усіма українцями співчуваємо в невимовному горі йому, всій родині, близьким і знайомим Раїси Опанасівни. Вона не пішла за вічну межу, а просто перейшла в ПІСНЮ”. Таким було Ваше пропам’ятне слово від імені Українського фонду культури, опубліковане у скорботні дні прощання з Раїсою Кириченко. Борисе Іллічу, якою повинна бути пісня, яка змогла б увібрати велич і красу, якими володіла Берегиня української пісні?
(Б. О.): Як всі її пісні. Тут не можна конкретизувати. Раїса Кириченко перейшла в пісню як таку. Якусь одну вибирати небезпечно.
(Г. К.): У Пісню з великої літери?
(Б. О.): Так! Безперечно, вона вся перейшла в Пісню.
(Г. К.): Борисе Іллічу, на Вашу думку, які конкретні кроки треба здійснити, аби не розгубити спадщину – духовну, пісенну, творчу, життєву, – яку лишила Раїса Кириченко?

"…А ти гадав: безсмертя – річ проста?"
Воістину Герої України Раїса Кириченко і Борис Олійник.

(Б. О.): Треба не бігати з мітингу на мітинг, а працювати на Україну. Як працювала Раїса Кириченко. Як працюємо ми – Український фонд культури. Не маючи ні грошей, нічого, але щось робимо. Нинішні наші олігархи підходять під визначення Михайла Грушевського, який 1918 року сказав: “Біда України в тому, що нею правлять ті, кому вона не потрібна”. Нинішнім вона не потрібна. Вони тільки нею користуються. Але я безнадійний оптиміст і знаю, що є Фонд культури і такі люди, як лікар Микола Губа, який в Лубнах своїм коштом збудував музей літератури. Коли є такі люди-подвижники, то у нас прекрасна перспектива. А це все сміття буде відгорнуто. На таких опорних духовних величинах, як Раїса Кириченко, Олесь Гончар, Олекса Коломієць та інші, і стоїть Храм духовності. Так що все гаразд! Тільки не треба опускати руки, не бігати з мітингу на мітинг і кричати, що нас знову б’ють. А хто ж допускає, щоб нас били? Один індійський філософ (у нього дивна філософія) говорить: “Я вас, християни, як і своїх, буддистів, не розумію, що “коли тебе вдарили у ліву щоку, ти підставляй праву”. То ви його провокуєте потім бити вас ногами. А треба так: він ударив вас у ліву щоку, ви йому даєте поміж очі у відповідь, щоби він подумав: чи бити далі?” Є така точка зору. Така філософія! Тому треба працювати. І не здаватись, бо вже з’явилися мутанти (і це з нового ж покоління). Він дивиться тобі в очі, бреше, і нічого. У нього випав ген совісті й самооцінки. Ти йому кажеш: “У тебе є совість?” А він розгублено: “Що це таке?” З’явилася така група мутантів. Так попустив Бог, є така формула. Значить, треба братися за роботу.
(Г. К.): І стояти на своїй землі!
(Б. О.): Поза всіляким сумнівом!
(Г. К.): Борисе Іллічу! Давайте уявимо, що Вам гіпотетично треба звернутися до молоді, яка житиме в Україні через сто років. Що б Ви сказали про народну артистку України Раїсу Кириченко – про співачку, яка жила колись у ХХ–ХХІ століттях? Яким буде слово, що підпише поет Борис Олійник?
(Б. О.): Стосовно Раїси Кириченко не треба дуже багато говорити. Бо вона сама за себе говорить. Але я б їм сказав, тим грядущим поколінням: “Не знаю, як у вас буде, але за всіх ударів долі я щасливий, що жив на цій землі і мені співала Раїса Кириченко!”

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

…А я гадав: безсмертя – річ проста.

Гліб КУДРЯШОВ
Доцент кафедри журналістики Полтавського національного педагогічного університету
ім. В. Г. Короленка

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий