“А за що ж ми тоді  воюємо?”

Олеся Говорун, засновниця Міжнародної грантової премії Говорунів. 2021. Фото з приватного архіву Олесі Говорун.

“А за що ж ми тоді воюємо?”

Мешканка США з полтавським корінням заснувала грант на підтримку українських мистців

Історію творять звичайні люди. Знаковими для історії їх роблять учинки, які засвідчують свідому рішучість сприяти розвитку своєї Батьківщини, збагаченню й утвердженню її духовних цінностей. Українка за походженням, нині – мешканка США, Олеся ГОВОРУН належить саме до таких.
26 років тому волею долі вона переїхала за океан, але не лише не забула свого коріння, а й свято береже українські традиції в родині, активно підтримує нашу державу й примножує свої справи попри війну. 2017 року Олеся Говорун стала ініціаторкою заснування Міжнародної премії Говорунів, запропонувавши грошовий грант художнику-керамісту, який виготовить свій твір в Опішному на Полтавщині, на базі Національного музею-заповідника українського гончарства. Упродовж 7 років ця унікальна ініціатива підтримала з’яву новітніх мистецьких творів. 2022 року меценатка нагородила одразу трьох керамістів, а цьогоріч їй вдалося неймовірне – Премію Говорунів 2023 року здобудуть п’ять мистців кераміки. У сучасних реаліях це надзвичайно важлива підтримка української культури.
Про Україну у спогадах, у благодійності і в серці – в ексклюзивній розмові з Олесею Говорун.

– Пані Олесю, чи збереглися дитячі спогади про Україну? Що Вас пов’язує з Опішним?
– Я народилася в Києві, але мій батько родом з Опішного. Тут жили мої дідусь і бабуся – Микола й Олександра Говоруни. Я приїжджала сюди кожного літа. І до того, як я пішла до школи, я, власне, майже три роки жила з дідусем і бабусею, тому що мої батьки закінчували аспірантуру в Києві. Фактично я виросла в Опішному, а потім, хоча й ходила до школи в Києві, кожного літа приїжджала до рідних. Таким чином, Опішне фігурувало в моєму житті з самого малечку майже до того часу, коли я поїхала на навчання до Сполучених Штатів Америки. Поряд із Києвом це – ще одна моя маленька Батьківщина.
– Чим займалися Ваші дідусь і бабуся, батьки?
– Дідусь був військовим, свого часу він брав участь у Другій світовій війні. Після закінчення військової кар’єри працював уже не за професією. А бабуся займалася вихованням своїх дітей, а потім – і мене. Мені здається, у бабусі був нереалізований хист до педагогіки, усю пристрасть до книг і до навчання вона передавала мені.
Дідусь і бабуся не мали вищої освіти, мій батько Дмитро Говорун був першим, хто в родині її здобув. Закінчивши Київський державний університет імені Тараса Шевченка, тато став визнаним ученим у галузі молекулярної біофізики, членом-кореспондентом Національної академії наук України, кандидатом фізико-математичних наук, доктором біологічних наук, професором. На жаль, 2020 року він відійшов у кращі світи.
Моя мама Тамара Говорун родом із Чернігівщини. Вона – науковець-гуманітарій, нині їй 73 роки. Викладала психологію в Україні, Польщі, а зараз викладає в Індії. Мама мені подібна до Григорія Сковороди: теж, певною мірою, є «людиною світу».
– Як сталося, що Вас доля закинула за океан?
– Я навчалася в Києво-Могилянській академії кілька років, а потім в університеті побачила оголошення про стипендію під назвою «Акт на підтримку свободи». Вона надавалася українським студентам з колишнього Радянського Союзу. За умовами стипендії, я мала рік навчатися в Штатах, а потім повернутися додому і розвінчувати негатив про США. Я не змогла повернутися, бо у перший день навчання зустріла свого майбутнього чоловіка, тож у мене була сильна мотивація залишитися. Тут створила вже свою сім’ю, отримала освіту, вступила в аспірантуру й отримала кандидатський ступінь у галузі психології.
– Чим займаєтеся зараз?
– Ось уже сім років я працюю у компанії «Пфайзер» (Pfizer), де займаюся маркетингом. Дуже горда, що моя компанія, фактично, врятувала світ під час пандемії COVID-19. Я рада, що можу позитивно впливати на здоров’я людини не тільки у Штатах, а й у багатьох країнах, де Pfizer має представництво.
– Ваша ініціатива підтримки мистців кераміки досі не має подібних в Україні. Що надихнуло Вас 2017 року започаткувати іменну премію?
– Я завжди любила і люблю Опішне. Пам’ятаю, коли була маленькою, мене дідусь із бабусею водили на святкові заходи з нагоди Дня гончаря. Мені завжди подобалися гончарні вироби, і ці враження залишилися на все життя. Думаю, що мистецтво має підтримувати не тільки держава, а й громадяни. Мені б хотілося зробити внесок у культуру України, адже для мене вона починається із таких локальних ініціатив. Водночас я зможу вшанувати і зберегти світлу пам’ять про рідних.
Радію, що мені вдається підтримувати цю премію кожного року і навіть примножити її в останні роки. Вважаю, що вона допомагає молодим мистцям і впливає на статус Опішного як гончарської, культурної мекки України. Напевно, ще однією мотивацією започаткувати грант було усвідомлення того, що важливо підтримувати традиційні аспекти гончарства, але водночас і вливати енергію в нові ідеї вже сучасних художників. Сучасні мистці додають унікальні нові аспекти в розвиток кераміки, а це важливо, щоб нові покоління цікавилися гончарством, щоб воно пов’язувалося не тільки з минулим. Молодь має бачити в цьому своєрідні тренди, тоді мистецтво кераміки резонуватиме з багатьма поколіннями.
– Обрання 2022 року трьох лауреатів гранта пов’язане з початком війни і бажанням підтримати, так?
– Так! Адже під час війни не тільки скрутно в моральному плані, але й фінансово. Звичайно, я, як і всі українці в Штатах, підтримую ЗСУ й роблю донати. Але я також хотіла паралельно вкласти в культуру, тому що мотивую це висловом Вінстона Черчілля: «А за що ж ми тоді воюємо?». Я сподіваюся, що в мене буде можливість допомагати Україні в такому масштабі і в майбутньому.
– А загалом американське суспільство знайоме з українським мистецтвом, зокрема з керамікою?
– Напевно, що ні. Вони й з Україною не дуже знайомі. Ми живемо в штаті Нью-Йорк, поблизу Манхеттена. Тут, особливо в перші місяці війни, українські прапори були всюди. Україна набула більшого розголосу, але знайомство з літературою, мистецтвом на низькому рівні, бо в основному знають більше про нашого сусіда-терориста, ніж про Україну. Є в Нью-Йорку кілька музеїв української культури. Але, окрім цього, такого розголосу українська культура не має.
– Як зараз, у час війни, американці ставляться до українського суспільства?
– Мені здається, що зараз усі дуже позитивно ставляться до України. Те, що я бачу на рівні звичайних американців, це те, що вони ініціюють підтримку не тільки армії, а культури, мистецтва, освіти. Україну доведеться відбудовувати, для цього буде потрібно вкладати в усі інституції.
– Які Ваші враження від творів керамістів, які здобули премію Говорунів у попередні роки? Можливо, якісь особливо відгукнулися у вашому серці?
– Мене дуже тішать фотографії уже створених мистецьких проєктів. Я сподіваюся, що після закінчення війни побачу їх на власні очі. Обіцяю, що обійму кожну скульптуру. Дуже б хотіла приїхати і показати Опішне своїм синам, чоловікові, поводити їх тими місцями, де я зростала. Це буде одним серед першого, що я зроблю після нашої Перемоги.
– Що би Ви побажали керамістам, які цього року почнуть роботу над своїми творами?
– Напевно, натхнення і сил. Я розумію, що зараз нелегко творити, бо переживаєш за майбутнє, за безпеку свою і близьких людей, за рідних, які в ЗСУ.
– Якою Ви б хотіли бачити Україну, коли приїдете на Батьківщину?
– Для мене зараз Україна – це символ мужності, незламності. І коли мені інколи бракує рішучості чи сил, я весь час собі нагадую, що я українка. Якщо мої співбрати й посестри можуть боронити нашу землю від ворогів, то я зможу знайти в собі сили побороти якісь повсякденні проблеми. Я хочу, щоб Україна стала магнітом для бізнесу, науки, культури, щоб в Опішному були черги туристів з усіх куточків світу, які б приїжджали дивитися на наше мистецтво, скуповували наші глечики, макітри і потім везли в різні куточки світу. Так що я впевнена, що в нас величезне майбутнє!

Спілкувалася Жанна НЕВКРИТА,
інформаційна служба Національного музею гончарства.

Поділися:

Добавить комментарий