“А захват цей набувається тільки глибоким розумінням краси…”

У сороковий день після відходу в засвіти відомої подвижниці паркобудування, доктора біологічних наук, професора, завідувачки кафедри заповідної справи Державної екологічної академії післядипломної освіти та управління Олени Байрак її друзі зібралися разом у рідній їй Полтаві. Зібралися і тому, що так велить поминальний християнський звичай, і тому, що оніміння після болісної звістки про втрату нарешті поступилося страшенному сумові за чарівним музичним голосом і щасливою посмішкою Олени Миколаївни, за її черговою глобальною ідеєю, яку ця тендітна жінка «з моторчиком» завжди знаходила й сили, й натхнення втілити в життя наперекір усьому й на подив усім. За звучанням гітари в її руках…
Друзі зібралися в Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського – осередку культури, який відомий дендролог надзвичайно любила, в якому неодноразово презентувала свої книги. Лише кілька слів сказали про ту жахливу автодорожню трагедію на Франківщині, яка обірвала життя двох наших талановитих земляків – Олени Байрак та звукорежисера ОДТРК «Лтава» Петра Сливки, – й на три години поринули у найсвітліші спогади про знайомство й спілкування з колегою-біологом, наставницею, доброю подругою. А вона невідривно дивилася в розчулену залу з величезного екрана – щаслива, усміхнена, у повні літа і сонця, в обіймах коралових диких маків, у хмарі синього польового цвіту. «Функція паузи» – сповіщав ледь помітний дрібненький напис вгорі екрана. Функцію паузи, відчувалося, хотілося застосувати кожному, хто повертався у спогади…

«Нікуди вона від нас уже не піде…»

Вів вечір пам’яті Олени Байрак також добре відомий краянам вчений-ботанік і ентузіаст природоохоронної справи, доцент Полтавської державної аграрної академії Віктор Самородов. Передусім він закликав поміркувати про підготовану працівниками обласної бібліотеки виставку книжкового доробку Олени Миколаївни. Поміркувати в тому сенсі, що незримо вона залишатиметься із захопленими вивченням природи людьми й надалі. «Нікуди вона від нас уже не піде, а буде нести свої знання, відкриття, любов до природи і сучасним, і прийдешнім поколінням», – переконаний колега.
Оскільки зустріч у музеї готувалася якраз у Шевченківські дні, Віктор Самородов запропонував до неї два своєрідних епіграфи з поетичної та епістолярної спадщини Кобзаря. Перший – до творчості Олени Байрак – барда: «Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!» Другий – до її наукової праці «Ботанике… необходим восторг… А восторг этот приобретается только глубоким пониманием красоты, бесконечности, симметрии и гармонии в природе». Усепоглинаючий захват живою природою, її філософське пізнання і були, на думку ведучого, запорукою успішної роботи Олени Байрак, як у царині заповідній, так і на стезі науковій.
А проникливість співочого голосу, який звучав протягом вечора в записах, справді змушувала серця битися частіше. Голубила незміряною ніжністю, зігрівала весняним раюванням природи.

«Вона буквально роздавала себе всім»

Із ледве приборкуваним хвилюванням згадувала свою наставницю, а надалі – колегу, кандидат біологічних наук, голова Полтавської обласної організації Українського товариства охорони природи Наталія Смоляр. Свого часу, перед від’їздом на роботу у високі столичні ботанічні інституції, Олена Миколаївна «передала» своє улюблене «дітище» в Полтавському національному педагогічному університеті імені В. Г. Короленка – кафедру екології та охорони довкілля – саме їй.
Тридцять років життя Олени Байрак були тісно пов’язані з цим вишем. Серед студентських спогадів Наталії Смоляр – дивовижна відкритість наставниці до кожного, хто прагнув отримати знання: «Вона буквально роздавала себе всім. Вона показувала, що так і має бути. Інша справа, що не всі брали… Але ті, хто готовий був вчитися більше, надалі справді змогли чогось досягти в професії». Хотіли студенти-практиканти додаткову пізнавальну екскурсію – будь ласка, хотіли навчитися фотографувати так само гарно, як їхня викладачка, – присвячувала їм вихідні… Єдина умова – така ж сумлінна віддача.
А яке щастя для багатьох друзів Наталії Смоляр хоча б думками повертатися на студентські фестивалі пісні! Тоді вони, учасники створеного Оленою Байрак колективу «Джерело», об’їздили майже весь Радянський Союз. Чого тільки вартує історія про привезене із Вільнюса Гран-прі: час на підготовку до виступу був обмежений виключно дорогою в потязі!
Утім і музика, і все, що було дорогим серцю, ніколи не виривали Олену Байрак із обіймів живої природи. За час, поки підростала старшенька доня Світланка, молода мама Олена Байрак встигла… вдесятеро примножити заповідні території на Полтавщині. На терезах її творчого неспокою були й організація престижних наукових конференцій, і порятунок від загибелі наших безборонних «зелених перлин». Саме завдяки її небайдужості й наполегливості живуть і радують людей пам’ятки садово-паркового мистецтва у Кривій Руді Семенівського району (у 2016 році дендропарк «Криворудський» отримав статус державного), у «шевченківській» Березовій Рудці Пирятинського району. Набирається сили, розкривається у всій закладеній в нього красі дендропарк на території санаторію «Вербиченька» в селі Омельник Кременчуцького району. За зізнанням колег, через чверть століття він може перевершити всі відомі в області «зелені оази». Сьогодні є ідея назвати його іменем створювачки. Рідкісні, цінні екземпляри рослин вона везла сюди і з високогірних Карпат, і з уславленої уманської Софіївки…
Багатьом і за три життя, говорили друзі на вечорі пам’яті, не встигнути стільки, як устигла Олена Байрак. А планів вона мала, за сприйняттям звичайних людей, іще на півсотні літ.

Мамині конвалії

Часто згадували друзі Олени Байрак також її дивовижну маму, Євгенію Євгеніївну, яка і в дев’яностошестирічному віці як найбільшої радості прагнула сісти за рояль і зіграти улюблену мелодію про улюблені квіти конвалії – «світлого травня привіт».
У родині мали особливе ставлення до Полтавського літературно-меморіального музею Володимира Галактіоновича Короленка. Більше про це розповіла провідний науковий співробітник музею Людмила Ольховська. Саме в ньому було презентовано книгу поезій молодшої доньки Олени Байрак – Людмили. Саме тут відбулося святкування 90-літнього ювілею Євгенії Євгеніївни – причому зовсім не випадково. Колись вона, дуже хороший стоматолог, лікувала доньок Володимира Галактіоновича.
По-особливому пам’ятна для Людмили Ольховської екскурсія під керівництвом Олени Байрак Парасоцьким лісом (ботанічна пам’ятка природи загальнодержавного значення на березі Ворскли в Диканському районі). І через роки та мандрівка залишилася настільки яскравою, ніби відбулася лише вчора. Досі дивують слова Олени Миколаївни, що в її дитинстві ворсклянська вода навіть пахла по-іншому… Досі згадуються якось привезена з Криму на подарунок гілочка лаванди, гірський мед для подолання застуди…
Затишне подвір’я літературно-меморіального музею Володимира Галактіоновича Короленка багато разів було свідком дивних зустрічей музейців із своєрідними «посильними», які за домовленістю з Оленою Байрак передавали саджанці чергових чудесних рослин, навчали, як за ними доглядати… «Її книги, пісні, дерева – вона жива для нас», – каже Людмила Ольховська.
Із пам’яті друзів виринали ще десятки й десятки зворушливих історій – і про те, як юна Олена, блискуче склавши вступні іспити до педінституту, приголомшила глибиною своїх знань екзаменаторів, але студенткою з першої спроби так і не стала. Про те, якими втаємниченими за радянського богоборства були хрестини її доньки Світланки… Про запал, з яким іще недавно змушувала заклопотаних друзів забути про безкінечні «квартирні ремонти» й вирушати у подорож, на побачення із природою. Про гітару, яка ще пам’ятає тепло її рук.

Нехай народиться книга

«Вона в усьому була унікальна. Працювати з нею було дуже цікаво», – згадувала про Олену Байрак керівник видавництва «Дивосвіт» Ганна Грибан. У цьому видавництві світ побачило більше двох десятків праць відомої авторки. Для Ганни Грибан творче спілкування було наповнене захопленням. Захоплював і вишуканий смак Олени Байрак, і її оригінальне дизайнерське уявлення, і поетичний дар, і художній талант. Із радістю доводилося спостерігати, як усі поруч із Оленою Миколаївною починали «горіти» її справою, її екскурсіями та, власне, її любов’ю.
На вечорі пам’яті Ганна Грибан презентувала кілька найсвіжіших видань Олени Байрак. «Хто садить дерево – благословен!» – книга, яка вже була презентована в Кременчуці, але для полтавців – іще новинка. Друге видання – збірка наукових статей за семінаром, що відбувся в травні минулого року. Цю останню працю було видано вже без Олени Байрак. За зізнанням Ганни Грибан, у комп’ютері є ще й інший її матеріал, з яким тепер «не знаю, що й робити».
Утім, що саме далі робити, керівниця «Дивосвіту» вже точно визначилася. За її словами, людина, яка так багато зробила для пошанування праці інших ботаніків, і сама заслуговує на книгу спогадів про неї. Отож Ганна Грибан закликала присутніх на зустрічі надсилати свої згадки й фото для майбутнього видання. Усі, хто бажав допомогти у цій справі фінансово, могли придбати на вечорі пам’яті Олени Байрак її книги. Для тих, хто вирішить приєднатися пізніше, відкрито спеціальний рахунок: ПП «ХРА «Дивосвіт», ЄДРПОУ 30285506, р/р 26009172546067 в ПРУ КБ «ПриватБанк». МФО 331401. Призначення платежу: видання книги про О. Байрак – людину і науковця. Більше можна дізнатися за телефоном (0532) 50-65-63.

Квітка Олена Байрак

Книга про Олену Байрак іще «в зав’язі», а от прекрасна квітка з її ім’ям уже є. Пелюсткове диво створила відома українська селекціонерка ірисів Алла Михайлівна Черногуз із Кременчуцького району. На вечорі-реквіємі вона щиро запрошувала усіх, хто має хоч клаптик землі, звертатися до неї за подарунком: «Буду дарувати, щоб люди вирощували іриси Олена Байрак на пам’ять про цю чудову людину».
У задумах селекціонерки – ще два сорти на честь відомої біологині, але вже з поетизованими назвами – Берегиня степу й Блакитна панна.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”