АКТОВІ КНИГИ – ДЗЕРКАЛО ГЕТЬМАНЩИНИ

АКТОВІ КНИГИ – ДЗЕРКАЛО ГЕТЬМАНЩИНИ

Доля відміряла Івану Микитовичу Наливайку довгу життєву ниву – повних дев’яносто три роки. Повних не лише в часових координатах, а й наповнених по вінця подіями, здобутками, втратами. Власне, як і його ровесникам, народженим на початку буремного ХХ століття. На жаль, уже шість років, як Іван Микитович відійшов за межу Вічності. Нині маємо добру нагоду згадати патріарха полтавської журналістики, колишнього редактора «Зорі Полтавщини» (1965–1971 роки), краєзнавця, українця за походженням і за вибором, з нагоди його сторіччя.
Народився Іван Наливайко 9 листопада 1923 року в селі Чернеччина Краснокутського району Харківської області. Усе його життя з післявоєнного періоду й до поважного віку було пов’язане з Полтавщиною, Полтавою. У нашому краї він здобув спеціальність інженера-меліоратора. Працював за фахом. Але ще підлітково-юнацька пристрасть до друкованого слова вивела молодого чоловіка на газетярську стежку. Роботі в районній, згодом в обласній пресі було віддано не одне десятиліття.
Доля іноді іронізує. І журналіст був змушений очолити обласний відділ з охорони державної таємниці в пресі, так званий облліт. Але ж недарма в народі кажуть, що нема такого лихого, що б на добре не повернулося. Іван Микитович отримав рідкісну на той час можливість працювати з архівними матеріалами, які мали відповідні шифри таємності. Тож з-під його пера з’являються нариси про наших земляків, безпідставно репресованих у пору сталінської опричини, Божі храми, які сплюндрувала бузувірська більшовицька влада, міста, містечка Гетьманщини, славних діячів української культури, літератури, які жили й працювали на Полтавщині. Його друкарська машинка не затихала майже до середини 2017 року…
Іван Микитович Наливайко полишив по собі кільканадцять книг, сотні публікацій у місцевій та центральній пресі. І, звісно ж, – добру пам’ять, адже постійно допомагав колегам: журналістам-ветеранам, творчій молоді, яка розпочинала професійний шлях у засобах масової інформації.
Світла йому пам’ять і Царство Небесне.

Іван НАЛИВАЙКО

Із часу заснування полкового устрою впродовж усієї Гетьманської доби уряд Полтавського полку порівняно з іншими виділявся певною незалежністю й демократизмом. Така винятковість насамперед пояснювалась близькістю Січі, вплив якої на козацькі структури полку був особливо помітним. П’ять його південних сотень становили Орельську паланку Низового Війська Запорозького, які відігравали роль своєрідного політичного барометра. Полкові та сотенні урядовці мусили рахуватися з традиціями козацької вольності. Віддаленість Полтави від кордонів московії теж на перших порах не давала їй можливості безцеремонно втілювати свої колонізаторські наміри.
Усі ці обставини примушували керівництво полку дотримуватись козацьких порядків, бо будь-яке нехтування ними призводило до усунення того чи іншого урядовця. Досить навести такий факт. За 50 років (з 1649 по 1699-й) у Полтаві полковники змінювались 28 разів. Найменший прорахунок – і полковницький пернач волею козацького товариства вручався іншому обранцю. Тому й тодішні судові справи, а їх вершила козацька верхівка, не були переобтяжені канцелярським судочинством. Навпаки, при їх розгляді дотримувались козацьких традицій та народних звичаїв. Цю особливість наочно демонструють «Актовыя книги Полтавскаго городового уряда XVII-гo века”. Про них і хочу розповісти читачам, бо певен: не кожному вони потрапляли до рук.
Віддаючи належне цим безцінним документам Гетьманської пори, Полтавська губернська вчена архівна комісія зробила винятково добру справу, видавши на початку XX ст. «Актовыя книги Полтавскаго городового уряда XVII-гo века». Тоді-то й з’явились аж три видання судових справ за редакцією невтомного пошуковця історичного минулого Полтавського краю В. Л. Модзалевського. Шкода, що нині вони стали бібліографічною рідкістю. Перше видання стосується судових актів, що розглядалися з 1664 по 1671 pp.
Перший випуск «Актовых книг Полтавскаго городового уряда XVII-гo века», за оцінкою їхнього упорядника Модзалевського, – найбільш цікавий своїми матеріалами, бо висвітлює картину того, що творилось у той непростий час у Полтаві та в навколишніх селах. Хоча більшість протоколів судових справ викладено стисло, без деталізації, однак і вони становлять цінність для розуміння тогочасного лихоліття. Записи також розповідають і про політичні зміни, що відбувалися в нестабільному гетьманському правлінні. Зокрема при Брюховецькому серед полтавських урядовців бачимо московських чиновників – воєводу Якова Хитрова та рейтарського ротмістра Івана Бабкіна. Про що це говорить? Колотнеча козацької верхівки за владу була тільки на руку російським колонізаторам, і вони завдяки підкупу, інтригам та погрозам робили свою справу. Факти засвідчують, що навіть у демократичній Полтаві царський служивий люд захопив владу в міському уряді, щоправда, ненадовго.
З тих же протоколів довідуємось і про таку досить характерну особливість полтавського судочинства. При розгляді нерядових справ уряд вдавався до скликання «товариської ради», з участю якої виносився вирок (декрет) суду. Нарешті, матеріали «Актовых книг…» цікаві відомостями про персонали тодішнього уряду, форму та виклад суті справи. За ними можна простежити, хто, коли і яку посаду обіймав. Наприклад, полтавський полковник Дем’ян Гуджул (засновник села Гожули) був і наказним полковником, і міським отаманом. Довідуємося про посадові переміщення багатьох інших урядовців. Кілька судових справ за 1671 р. розглядались під головуванням полковника Федора Жученка, котрий започаткував село Жуки.
Якими справами доводилося займатися урядовцям? В основному це були позови про крадіжки худоби, зокрема овець, сіна, одягу, самовільне захоплення ґрунтів, міжсусідські бійки та різні наруги. Але серед них траплялись і досить цікаві випадки. От, приміром, яку справу розглядав суд 18 листопада 1667 р. Козак села Івонченці Пилип Петренко звернувся з позовом на свого товариша, теж козака, Саву Пащенка. За звичаєм Петренко хлібом-сіллю, а найпаче оковитою ділився із Савою, як той гостював у нього. А Пащенко вирішив ще й переспати з його дружиною Вівдею. На суді, – а справу цю розглядали не тільки урядовці, а й особи товариської ради, – Пащенко спочатку відмовлявся, потім змушений був зізнатися. Декрет, тобто вирок, був, треба визнати, дуже суворий. За намір зґвалтувати Вівдю й за збезчещення гідності свого товариша Савко Пащенко «маєт быти каран горлом», тобто був засуджений до страти. У протоколі занотовано, що вирок виконано.
Не менш незвичною та серйозною була також справа про отруєння Бутихою Жуковською матері Ясева Заводовського, що розглядалась у Полтаві 16 лютого 1669 р. Жуковська, за щось незлюбивши Заводовську, вирішила зжити її з білого світу. Під час свята вона почастувала жінку пивом, у яке додала срібла живого (ртуті). Відтоді та смертельно хворіє. З декрету цієї судової справи довідуємося, що згідно з розділом 11, арт. 60, «хто бы людей яким-би колвек способом о смерти приправил, горлом маєт каран быти”.
На завершення додам, що оригінал «Актовых книг…» був розміром із друкарський аркуш, писався різними почерками. Усього налічував 246 аркушів, без обкладинки, але міцно зшитих. На той час, коли Модзалевський готував свій перший випуск, у книзі не вистачало перших 13 аркушів. Напевне, були загублені. А зберігались полтавські «Актовыя книги…” в музеї української старовини В. В. Тарнавського Чернігівського губернського земства. Про подальшу їхню долю мені нічого не вдалося довідатись. Однак три видання «Актовых книг Полтавскаго городового уряда XVII-гo века», що зберігаються у фондах обласної бібліотеки, – безцінне джерело для тих, кому не байдужа історія рідного краю, бо вони правдиво віддзеркалюють життя полтавців за часів Гетьманщини.
(Друкується зі скороченням за виданням «Через літа, через віки…», Полтава, «Дивосвіт», 2008).

Поділися:

Добавить комментарий