Ця прем’єра в Полтавському академічному українському музично-драматичному театрі імені М.В.Гоголя мала відбутися ще 27 березня – її приурочували до професійного свята, Міжнародного дня театру. Через карантин рок-оперу «Юнона та Авось» полтавці побачили на рідній сцені аж наприкінці вересня: 24-го відбувся допрем’єрний показ вистави, а прем’єрні – у наступні три вечори. Інтрига тривала пів року, і було чимало скептиків щодо успіху цієї постановки. Рок-опера? У Полтаві? Після Караченцова? А відтак замість того, щоб, як зазвичай, розповісти про перші враження перших глядачів наприкінці публікації – почну саме з них, коротко цитуючи полтавців, які вже написали відгуки про нову виставу на сайті театру: «З прем’єрою, гоголівці! Ви варті тих овацій, які влаштували вам глядачі!». «Це було феєрично! Дякуємо!». «Дякую! Захоплююче дійство! Браво, браво, браво!!! Одна глядачка сказала на виході: дві години абсолютного щастя!». «Браво! Браво! Браво! У 1988-му я дивився у Москві знамениту «Ленкомівську» постановку. Думав, що буде копія. Але ні. Постановка власна, оригінальна, з новими творчими знахідками». «Вистава фантастична. Море емоцій. Наші актори – найкращі. Вони не грали, вони проживали кожну мить на сцені – від головних героїв до артистів балету та музикантів оркестру. А ще дуже сподобався переклад українською мовою». «Браво артистам! Пане Павлюк, це геніально!»…
І до слова: «Сподіваємося, що зовсім скоро наша зала буде переповненою, а не напів заповненою!». Поки що так, із дотриманням правил карантину, в глядацькій залі багато місць лишаються порожніми, а глядачів просять не знімати маски впродовж усього дійства.
Ця відома історія про трагічне міжконтинентальне кохання залишатиметься особливо хвилюючою на віки, бо ж до всього світ почув її в інтерпретації поета Андрія Вознесенського і композитора Олексія Рибникова. Прем’єра рок-опери відбулася 9 липня 1981-го на сцені Московського театру імені Ленінського комсомолу, і вона досі залишається в репертуарі, досі збирає аншлаги. В радянські часи українські театрали незрідка їхали в Москву, щоб побачити її наживо, а пісні з вистави дуже швидко стали улюбленими в різних куточках світу. Вже через декілька днів після прем’єри в американській Los Angeles Times вийшла стаття, де виставу назвали антирадянською, що додавало їй популярності, а разом із тим ускладнювало життя акторам і творцям опери. Розповідають чимало історій щодо цього. Адже сам жанр – рок-опера – в ті часи сприймався як щось абсолютно чужорідне для радянської сцени. «Зірку і смерть Хоакіна Мур’єти» 1976 року того ж Марка Захарова, постановника рок-опери, комісія відхиляла 11 разів. Тож він разом із Андрієм Вознесенським, як згадував потім поет, поїхали в Єлоховський собор і поставили свічки біля ікони Казанської Божої Матері, про яку йде мова в рок-опері. І дива – «Юнону і Авось» прийняли! Дарма, що звучали у поєднанні православні молитви і сучасні пісні, на сцені постала Богоматір із немовлям Ісусом, був там і Андріївський прапор. Однак закордонні гастролі «не світили» творцям, але й тут знайшовся несподіваний вихід: Париж побачив «Юнону і Авось» завдяки французькому кутюр’є, з яким дружив Андрій Вознесенський. П’єр Карден упродовж двох місяців представляв рок-оперу в своєму театрі на Єлисейських Полях. Успіх був надзвичайним. І не тільки в Парижі, де на спектакль прийшов клан Ротшильдів, арабські шейхи, Мірей Матьє.
«Юнона та Авось» розповідає про реальні події. В основі сюжету – романтична історія кохання російського графа, мандрівника Миколи Рєзанова, котрий у 1806 році здійснив морську експедицію на двох кораблях (вітрильниках «Юнона» та «Авось») із Аляски до берегів Каліфорнії з метою отримання провіанту для голодуючих російських колоній в Америці. В іспанській колонії Сан-Франциско він зустрів прекрасну шістнадцятирічну доньку місцевого губернатора, коменданта Сан-Франциско Кончіту Аргуельо. Дівчина відразу ж закохалася в сорокадворічного графа Рєзанова, але ця короткочасна взаємна любов була приречена. Закохані таємно обручилися, хоч це нічого не значило, бо ж різні віросповідання не дозволяли їм бути разом. Кончіта мала отримати згоду Папи Римського, а Рєзанов – російського імператора. Він залишає наречену і вирушає у Санкт-Петербург, щоб отримати дозвіл на шлюб та продовжити розпочату державницьку місію. Рєзанов обіцяє своїй коханій повернутися. Однак дозволу на шлюб із католичкою він так і не домігся і невдовзі помер від застуди під Красноярськом. Кончіта чекала коханого 35 років, вона не вірила чуткам про смерть графа, які долинали до неї. До тих пір, поки не отримала достовірних відомостей. І тоді дала обітницю мовчання й пішла в домініканський монастир у Монтерреї, де прожила майже два десятиліття і померла у 1857 році.
Пишуть, що в Красноярську, на Троїцькому цвинтарі, поставили білий хрест із написом: «Камергер Микола Петрович Рєзанов. 1764–1807. Я тебе ніколи не побачу», і нижче: «Марія де ла Консепсьон Марцела Аргуельо. 1791–1857. Я тебе ніколи не забуду». Розчулений цією історією шериф каліфорнійського міста Монтеррей все ж захотів, аби зустріч закоханих відбулася: 2000 року він привіз до Красноярська жменю землі з могили Кончіти і троянду, а жменю з могили Рєзанова розвіяв на іншому континенті.
Ця історія гідна вічності, хоч сам Андрій Вознесенський підкреслював, що його поема і опера – не історичні хроніки з життя: «Образи їхні, як й імена, лише примхливе відлуння доль відомих…». Дослідники також розвінчують чимало фактів цього сюжету, але то вже… інша історія. Бо нам потрібні ось такі «дві години абсолютного щастя» – у світі мистецтва, у вірі в неземні почуття, у єдності сердець у рамках тих двох незабутніх годин. Бо ж їх вінчає ода коханню, бо неймовірно звучить у хорі з оркестром на сцені оте «Алілуя, любов! Алілуя, любов! Алілуя!». І – злива оплесків: режисерові-постановнику, заслуженому діячу мистецтв України Сергію Павлюку, херсонській поетесі Іоанні Поволоцькій, яка зробила переклад текстів українською мовою, усім учасникам музичної вистави, в якій задіяно весь творчий колектив гоголівців.
Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”