Алоїз Єдлічка – той, кому Полтава  має засвідчити шану і вдячність

Алоїз Єдлічка – той, кому Полтава має засвідчити шану і вдячність

Одного дня цієї осені я вперше слухала пісні з альбому «Хореї Козацької» «De Libertate» – на UA: Культура. Тарас Компаніченко і його побратими по гурту, серед яких і син відомого полтавського народознавця Володимира Данилейка Северин, створили проєкт дивовижної краси і сили, з’єднавши в нерозривну сув’язь канти, яким по п’ять-шість століть, музику українського бароко – і пісні козацькі, стрілецькі, повстанські чи написані в їх стилі твори лідера гурту.
Це були справді пісні Української Волі, що поривали душу до бою за святі для нашого народу цінності. De Libertate! Слався, Свободо! Deus et Patria! Бог і Україна!

Спадщина, дорога для українського народу

Та була серед тих пісень одна, що пронизувала серце гострим болем. Вона говорила про тих, кому на долю випало зазнати жорстокої поразки у боротьбі з поневолювачами України. А поразок в історії нашого народу було ой як багато… Хоча, навіть згораючи у боротьбі чи у відчаї від неможливості боротися далі, наші козаки, наші повстанці кидали іскри духовної нескореності у майбутні роки й віки, і їх підхоплювали нові покоління борців за Волю України.
«Хорея Козацька» співала пісню «Гей, була в мене коняка…» так, що душа слухача поривалася полинути крізь час і простір до того козака, у якого вороги і коня вбили, і шаблю пощербили…
Я чула цю пісню вперше і, не розгледівши на екрані імен авторів слів та музики, по закінченні концерту зазирнула у Вікіпедію. І серце сповнилося невимовною радістю: музику цієї пісні на слова Яківа Щоголіва написав Алоїз Єдлічка, який дві третини свого життя мешкав і працював у Полтаві! Про нього читала раніше в енциклопедичних виданнях, але багато що забулося. Та й, схоже, сучасна Полтава, окрім кількох краєзнавців та музикознавців, таки призабула цього дивовижного чоловіка, чеха за походженням, піаніста, композитора, хорового диригента, педагога, музикознавця, який стільки зробив для збереження і розвитку традицій українського мелосу!
Здається, ніде в місті немає навіть меморіальної дошки, що увічнювала б пам’ять композитора, котрий невтомно збирав квітоньки на ниві українського фольклору. З любові до України і її пісень народилося, зокрема, фортепіанне попурі Алоїза Єдлічки «Квітоньки України» (п’єси, присвячені Тарасові Шевченкові, обробки народних пісень, романсів).
А скільки праці він вклав у те, щоб зібрати матеріал і опублікувати збірники українських народних пісень! 1861 року виходить його «Собраніє малороссийских народных песен» у двох частинах, 1869-го – «Сто малороссийских народных песен». Ці записи стали в пригоді багатьом музикантам і співакам, композиторам, музикознавцям, етнографам.
Єдлічка – автор музичної фантазії «Спогад про Полтаву». Він здійснив редакцію музики Опанаса Марковича до «Наталки Полтавки» Івана Котляревського. Усе, що він зробив, – це вагомий внесок у ту дорогоцінну культурну спадщину, яка допомагає нам бути все-таки нацією з поглядом, зверненим до духовних висот, а не в болото минущості.
14 грудня 2021 року виповнюється 200 літ від дня народження Алоїза Венцеславовича Єдлічки. Тож хочу нагадати полтавцям, і передусім музичній спільноті та представникам влади, відповідальним за розвиток культури, і про видатного земляка, і про потребу увічнення його пам’яті.

Полтавські сторінки його життя

Народився Алоїз Венцеславович Єдлічка 14 грудня 1821 року в місті Куклені у Чехії (тепер воно в межах міста Градець-Кралове). У 1837– 1842 роках навчався у Празькій консерваторії, був учнем Діоніса Вебера і Джованні Баттіста Горджіані. Закінчивши консерваторію, грав в оркестрі в Італії, у 1843–47 роках мешкав у Петербурзі. 1848 року Алоїз Єдлічка переїжджає в Полтаву, де вже мешкає, концертує його старший брат Венцеслав.
Алоїз починає викладати гру на фортепіано у Полтавському інституті шляхетних панночок. І вчитиме він юних полтавок співати і грати на фортепіано 44 роки! Отже, на будівлі цього інституту, де нині Національний університет «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка» (донедавна технічний університет), і треба встановити меморіальну дошку Алоїзові Єдлічці та його братові Венцеславу, який теж викладав співи й музику в Інституті шляхетних панночок. (А з приводу перейменування нашого техуніверситету принагідно зауважу, що повсюдна пошесть перейменувань вищих навчальних закладів задля того, щоб ректори і після закінчення двох законних термінів продовжили своє сидіння у керівному кріслі, дуже турбує суспільство, питання вже обговорюється і в депутатських, і в міністерських колах, і сподіваємося, що цим викрутасам таки буде покладено край).
Духовні висоти,
а не болото минущості
Також Алоїз Єдлічка навчав грі на фортепіано вихованців Полтавської першої чоловічої гімназії (донедавна середня школа №3, нині – Науковий ліцей №3 Полтавської міської ради). У цій гімназії викладали або здобували освіту багато видатних українців, а меморіальна дошка встановлена тільки Володимирові Самійленкові. Інша меморіальна дошка присвячена зустрічі Тараса Шевченка у 1845 році з товаришем по Академії художеств, викладачем гімназії Федотом Ткаченком, і це дуже цінно. Але вважаю, що біля Наукового ліцею №3 слід встановити стелу, де були б імена викладачів і учнів гімназії, що залишили значний слід в історії України, і Алоїза Єдлічки – серед них.
Викладачами гімназії були композитор Федір Попадич, історик Павло Бодянський, поет, етнограф Левко Боровиковський, історик Олександр Стронін (заарештований 1862 року за «распространение малороссийской пропаганды»)…
Славними синами України стали учні гімназії Михайло Драгоманов, Патріарх Мстислав, корифей українського театру Михайло Старицький, математик Михайло Остроградський, етнограф Василь Горленко, письменник Леонід Глібов, скульптор Леонід Позен – усіх у короткій статті не назвеш.
Увічнення їхньої пам’яті як викладачів та випускників славного освітнього закладу – Полтавської першої чоловічої гімназії – було б знаком того, що Полтава хоча б трохи виправдовує звання духовної столиці України, яке було заслужене такими людьми, як названі, а нині часто сприймається, на жаль, із саркастичною посмішкою, бо ж на духовній аурі міста позначилася деградація і за десятиліття московитсько-більшовицької окупації, і за роки правління тутешніх «дядьків отечества чужого» з їх «гречками» й «аптечками».
Я зверталася через Фейсбук до музичної громадськості, нагадуючи про 200-річчя від дня народження Алоїза Єдлічки. Якщо до цієї дати нічого суттєвого зробити не вдасться, то бодай до 130-ї річниці від дня його смерті, тобто до 15 вересня 2024 року, місто має спокутувати свій гріх забуття того, чия душа десь у засвітах і сьогодні звучить Українською Мелодією, Спогадом про Полтаву, Квітоньками України…

Гей, була в мене коняка…

Слова Якова ЩОГОЛІВА,
редакція Тараса КОМПАНІЧЕНКА.
Музика Алоїза ЄДЛІЧКИ

Мав я коня ще й рушницю,
Ту дівчину-чарівницю.
Коня мого турки вбили,
Ляхи шаблю пощербили.

Гей, була в мене коняка,
Та коняка-розбишака,
Була шабля, ще й рушниця,
Ще й дівчина-чарівниця.

Що коня москалі вбили,
Ляхи шаблю пощербили,
І рушниця поламалась,
І дівчина відцуралась.

За Буджацькими степами
Їдуть наші з бунчуками.
А я з плугом і з сохою
Понад нивою сухою.

Гей, гей, гей, мій чорний воле!
Степ широкий, стерня коле.
Вітер віє-повіває,
Казаночок закипає.

Повіває вітерочок,
Закипає казаночок.
Поки все засне під млою,
Йдіть вечеряти зо мною.

Гей, хто в лісі, озовися,
Гей, хто в полі, одкликнися!
Йдіть до мене вечеряти,
Серце моє звеселяти.

Зву. Луна за лугом гине…
Казаночок стигне, стигне…
Вітер віє, повіває,
Казаночок застигає…

Вітер віє, повіває,
Серце з жалю завмирає…

Ганна АНТИПОВИЧ (ДЕНИСКО)
Заслужена журналістка України

Добавить комментарий