“Альпінізм навпаки” по-полтавськи, або Реальні шанси на географічні відкриття у наш час

“Альпінізм навпаки” по-полтавськи, або Реальні шанси на географічні відкриття у наш час

Мудрі люди давно зробили висновок, що незвичайне – поруч. Лишається додати, що всі ми відносно нього – на своїх “орбітах”: переважна більшість його зовсім не помічає, дуже невелика меншість не уявляє без нього життя. Але є у цій повсякденній світобудові ще й люди третьої категорії – скромні, непублічні, такі собі негласні хранителі незвичайного. Ті, хто всім перепонам на зло його бережуть, – тягнуть на своїх плечах чималу ношу поточних проблем і при цьому не втрачають снаги прилучати до пізнання незвичайного інших. Навчають і розуміти його, і любити, і в буденному житті не знецінювати…
“Печер у Полтаві немає, але спелеологи є”, – цю фразу моєї співрозмовниці, сказану без жодного підтексту й з усмішкою, можна потрактувати глибше. Зокрема – і як результат тієї справи, якою вона опікується вже понад два десятки років. Юлія ТИМОШЕВСЬКА – керівник гуртка спелеології Полтавського обласного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді, учасниця рекордних експедицій до найглибшої на час їх проведення печери світу Крубера-Вороняча (Абхазія).
Ми зустрілися за годину до початку чергового заняття гуртка. Зі своїми вихованцями Юлія Віталіївна працює у дуже скромних (майже спартанських) умовах – у пристосованому невеличкому приміщенні полтавської п’ятиповерхівки, яка тривалий час була гуртожитком. Утім усе необхідне для початкового навчання, за її словами, тут є: обладнані тренувальні зони для підйому і спуску в печери, різне спорядження – комбінезони, каски, гумові чоботи, ліхтарики…
На стінах – фотомиті з життя юних полтавських спелеологів: на щасливих дитячих обличчях – і радість, і захват, і гордість, і виклик.

Усе почалося з “Сонечка”

– Юліє Віталіївно, звідки родом ваша цікавість до печер, адже для Полтави це доволі екзотичне захоплення?
– Усе вирішилося в шкільні роки, коли в нашій 31-й школі з’явився плакат Полтавської спелеосекції міського туристського клубу з фотографіями й напівнезрозумілим словом “спелеотуризм”. Досі пам’ятаю той день, коли переступила поріг цього клубу – 17 лютого 1988 року. Там якраз і гуртувалися полтавці, які займалися подорожами до печер.
Мені настільки сподобалося це середовище! Усе: люди, спілкування, заняття, які там проводилися. Я потрапила повністю в своє коло. Було так комфортно, що протягом усіх тренувань з мого обличчя не сходила усмішка. Коли поверталась додому, навіть щоки боліли. Хтось дав мені тоді прізвисько “Сонечко”.
– Нині ваш гурток є послідовником тієї спелеосекції?
– Так. Я прийшла працювати з гуртківцями відразу після інституту, 23 роки тому. Коли обирала фах після школи, могла б піти в будь-який заклад – мала золоту медаль, але дуже хотіла, щоб він був пов’язаний із печерознавством. Виявилося, що найближчий такий інститут знаходився десь аж у російській Пермі. Тому вступила до Полтавського педінституту, щоб надалі працювати з гуртківцями. Так і склалося. Прийшла на зміну своєму провіднику в спелеологію – Юрію Михайлович Касьяну. Власне, в самому цьому приміщенні займаюся уже понад тридцять років.
– Знайти більш сучасний зал зовсім нереально?
– Якщо й траплялися пропозиції оренди якогось залу, то це було хтозна-де, а гурток же працює після школи – як дітям добиратися? Поки що нас звідси не гонять, і все необхідне для початкового навчання тут маємо. На шкільних канікулах їздимо в гості до юних спелеологів у Котельву, там є спеціально обладнаний спортзал, тренуємося на скеледромі. Діти спілкуються й дружать. Потім разом вирушаємо в походи.

Окупація Криму вдарила і по спелеологах

– Юліє Віталіївно, яку географію мандрівок може дозволити собі гурток?
– На жаль, з окупацією Криму ми втратили дуже багато можливостей. Наш гурток орієнтувався в основному на вертикальні печери (у які потрібно спускатися), але майже всі вони на півострові (у Сімферополі знаходиться і єдина наукова установа, яка займалася питаннями спелеології, – Державний інститут мінеральних ресурсів. – Ред.). В Україні на даний час доступними лишились печери переважно горизонтальні. Вони знамениті на весь світ – Оптимістична, яка має протяжність понад 260 кілометрів лабіринтів, Млинки, Музейна, Озерна… Активно продовжуємо відвідувати Тернопільщину. Навесні традиційно буваємо у Млинках. На зимових канікулах минулого року їздили в підземний табір у печеру Музейна. Тиждень жили під землею, причому в досить непростих умовах – навіть воду самі в табір тягали. Вилізли серед поля – на поверхні мінус сім, брудні! Відпочили! Канікули! Зате як після таких випробувань цінуєш комфорт! Трохи легше – і ти вже щасливий.
– А як у підземному таборі з апетитом?
– Нормально. Стараємося, по можливості, готувати домашні страви. Це ж і психологічно важливо, бо так краще адаптуєшся до агресивного печерного середовища. Звісно, картоплю за собою не тягаємо, бо це все треба на собі принести й залишки винести. Варимо гречку, супчики із сушених заготовок. Нині є спеціальні газові та бензинові компактні плитки, біля яких у палатці і куховариш, і обсихаєш, і грієшся.
– Де ваші вихованці бували найдалі?
– У Болгарії. Починаємо потроху освоювати Європу. Але ж зрозуміло, що дорога – за кошт батьків. Тому дуже великих планів не будуємо. У Болгарії познайомились із такими ж юними гуртківцями, тепер чекаємо їх у гості, для спільної експедиції до печер Західної України.
Варто розуміти, що наші мандрівки – це не екскурсії. Діти налаштовані обов’язково зробити якусь корисну справу. Ми домовляємося з кураторами печер (так умовно називають спелеоклуб, який відкрив і надалі вивчає печеру), яка їм потрібна допомога – копати, малювати карти печери й так далі.
– У наші дні тотальної комп’ютерної залежності, певно, не так просто зацікавити дітей спелеологією?
– Ви знаєте, хтось гурток залишає, бо йому важко: тренування – це ж фізичні навантаження, у когось батьки наполягають, що у вільний час треба підтягувати, скажімо, англійську. Але “кістяк” залишається. Тут, у Полтаві, ми дуже тісно контактуємо з гуртками спортивного орієнтування. А це ті навички, які знадобляться при вступі на військові спеціальності. Та й загалом орієнтування чудово розвиває і мозкову діяльність, і просторове уявлення.
Що ж до спелеологічного фаху, то з цим в Україні “нуль” державних перспектив. Загалом спелеологія у нас у країні на офіційному рівні не існує, у жодних законах не прописана. Професії такої немає. Хобі, й крапка.

Там, де не ступала нога людини

– Юліє Віталіївно, а ваші рідні діти також – юні спелеологи?
– Ну, хто ще юний, хто вже зовсім дорослий – у мене син і три доньки, – а в печерах бували всі. Цим літом ми разом їздили до Абхазії і також відвідували цікаву печеру в горах. Старший син Денис мав три чи чотири роки, коли вперше познайомився з Млинками. Спочатку нудьгував, вередував. Ми тоді якраз копали, шукаючи так звані перспективні продовження. Подібна робота тривала вже п’ятий рік, і от раптом хтось із групи кричить: “Прорвалися!”. Це земля під лопатою провалилася, й відкрився прохід. І ми всі, як ті золотошукачі, почали в нього ломитися. Ото, здається, з того азарту в Дениса й прокинувся інтерес до спелеології. По той бік виявилися великі галереї, які ми як першовідкривачі й назвали – район Різдвяний (подія відбулася саме перед Різдвом).
“Альпінізм навпаки” по-полтавськи, або Реальні шанси на географічні відкриття у наш часСтарша донька вперше побувала у вертикальній печері в чотири місяці. Спускались і піднімались на спорядженні. А за плечима – рюкзачок з дитиною, звичайно ж, на страховці. Тільки почали спускатися, вона задрімала. Все наше перебування в печері спокійнісінько проспала, а вже коли піднімалися нагору, прокинулася.
– Що кличе спелеологів в експедиції?
– Спелеологія – це унікальна можливість здійснити географічне відкриття навіть у наш час. Початківцям зазвичай розповідають, що найвища в світі вершина Джомолунгма вже давно підкорена і кожне нове на неї сходження – це лише особистий рекорд, натомість у печерах постійно є якісь невідкриті частини, і кожен має реальну перспективу пройти там, де за всі часи ще не ступала нога людини. Тобто відкрити якусь нову частину печери. Авжеж, це “підігріває” відчуття власної значимості, розвиває лідерські якості. Але разом із тим спелеологія – це ще й особлива атмосфера спілкування з колегами, спільні переживання, походи…
– Кажуть, хто в горах раз побував, без них уже не може, так і в спелеологів?
– Та не факт, що й у гори кожен вирушить удруге. Це просто красивий вислів. Якщо воно не твоє, то не твоє. І альпінізм, і спелеологія, яку, до речі, називають “альпінізмом навпаки”, приваблюють людей, які готові щось робити “через не можу”. Ті ж, кому ближчий принцип “я не можу – зроби за мене”, раз сходять і більше не підуть. Можна, звичайно, обмежитися екскурсіями – помилуватися, сфотографувати. Інша справа – спелеотуризм як різновид спортивного туризму, ще інша – спелеологія, тобто дослідження печер.
У порівнянні зі сходженням альпіністів спуск у вертикальну печеру ніби й не дуже складний, бо ж сила тяжіння “за тебе”. Але нагору треба підніматися, коли ти вже втомлений, по вертикальних мотузках. Складний шлях додому після тривалого виснаження і в горизонтальних печерах. Та й загалом печери бувають дуже брудні, коли треба не боятися лізти в багнюку, трапляються на шляху сифони – це заповнені водою ходи, через які треба пірнати; розпори, тобто ділянки, які не мають дна, й пересуватися доводиться, впираючись у бічні стінки; є просто дуже вузькі ходи. Але з досвідом ти вже знаєш, що на тебе чекає, знаєш, як діяти.
– У яких печерах в Україні найімовірніше здійснити мрію про відкриття?
– На Тернопільщині в гіпсових печерах вони здійснюються постійно. Кілька років тому нас запросили в експедицію у печеру Оптимістична (її вже понад 50 років патронує Львівський спелеоклуб “Циклоп”), і під час планового дослідження Денис проліз через одну непримітну вузьку ділянку та знайшов нову частину печери. Потім ми брали участь у її картуванні. Але й після цього тривали експедиції, і знаю, що додалося ще близько 10 кілометрів відкритих ходів Оптимістичної.

Печери, як і люди, дуже різні

– Юліє Віталіївно, спелеологи – люди забобонні? Мають якісь свої прикмети?
– Ні. Я загалом далека від будь-яких містичних фантазій. Але наскільки ця тема цікавить журналістів, знаю. Коли ми були в Абхазії, приїздили з якогось російського телеканалу й знімали. У результаті їхнього “творчого опрацювання” те, що я говорила, перетворилося на легенди для довірливих бабусь. Моя мама, як побачила, каже: “Все, більше нікуди не поїдеш!”.
Але це, звісно, жарти. Серйозно ж ми переймаємося іншим. На зорі незалежності нашої держави була утворена Українська спелеологічна асоціація, яка розробила етичний кодекс спелеолога. Це, зокрема, ті правила, які потрібно виконувати заради збереження печер. Насправді, будь-яке перебування людини під землею завдає печерному світу шкоду. Освітлення провокує ріст моху. Бажання туристів щось відколупати на пам’ять – це взагалі катастрофа. Одного разу я бачила, як це робила вчителька географії – ну, може, хотіла привезти учням експонат на уроки. Але ж ті поклади утворювалися там століттями, тисячоліттями!
Інша проблема – сміття. Ми дітей завжди привчаємо ніколи нічого після себе в печері не залишати – щоб жодних слідів перебування не було. Є навіть практика організації експедицій з метою прибирання, коли те сміття треба піднімати нагору на собі чи виносити з печери – і, зрозуміло, що існуючі перешкоди ніхто при цьому не відміняв.
Найвразливіші печери – це найдоступніші для людей. У Млинках колись був унікальний зал Срібний дзвін: лишень уявіть печерний хід із величезною кількістю тонесеньких сталактитів – це такі собі бурульки, які нависають згори. Але через варварську, некультурну поведінку людей він знищений, лишилися тільки фото. В Оптимістичній, де ми з дітьми допомагали копати так звані вантажні траси (траншеї для пересування), є дивовижні місцини, на яких ростуть гелектити – кристали, схожі на кам’яні квіти. Їм, на щастя, нічого не загрожує, бо звичайним туристам до них не дістатися.
– Скільки часу вам найдовше доводилося перебувати під землею?
– Близько двох тижнів. У печері Крубера-Вороняча в Абхазії. То була рекордна міжнародна експедиція 2004 року. Саме в ній я була на найбільшій за все життя глибині – 1930 метрів. Пізніше ця печера стала першою у світі, в якій подолали двокілометровий рубіж. Звання рекордсменки вона втратила зовсім недавно, коли своє відкриття зробили російські спелеологи.
– Звичайна екскурсія в печері не для вас?
– Та чому ж. В Україні популярними є екскурсії у печеру Кришталева, це одна з найперших обладнаних гіпсових печер. Людей підвозять автобусами, в печері є освітлення, їх супроводжує екскурсовод. У Млинках, в Оптимістичній влаштовують різні цікаві квести, змагання з орієнтування – це такі більш спортивні печери. А цього літа ми з колегою побували на рятувальних зборах для жінок у Словенії і відвідали печеру Постойна яма, яка справила на мене враження, попри все, що мені довелося бачити раніше.
Загалом печери, як і люди, дуже різні. У кожної – свій характер, своя зовнішність. У кожній відчуваєш себе по-іншому. Квиток до Постойної ями коштує 20 євро. Не скажу, що я багата людина, але відмовитись від вражень і не побачити – це не для мене. Там велетенська печера, в яку курсують невеликі потяги з відкритим верхом. 4–5 вагончиків везуть туристів через тунелі, зали, а в них і сталактити, і сталагміти (бурульки, які підіймаються знизу догори). У величезній, добре освітленій, з прокладеними доріжками частині печери можна прогулюватися близько півтори години. Екскурсію проводить аудіогід – з перекладом на багато мов. Потік туристів безкінечний, тож можна уявити, скільки словенці на цьому заробляють.
Дуже шкода, що в Україні ми не вміємо так представити наші перлини. Мрію, щоб час для цього настав. А ще, щоб у Полтаві відкрився спеціалізований зал для альпіністів, скелелазів, спелеологів; щоб у нас із гуртківцями з’явилась фінансова можливість побувати за кордоном. І, звісно ж, сподіваємося якомога швидше повернутися до печер українського Криму.

Вікторія КОРНЄВА.

Поділися:
  • 29
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    29
    Shares

Добавить комментарий