Анастасія Клімнюк, керівник ГО «Дім порятунку тварин»: «Мій дім там, де живуть хвостики! Це наша родина»!

Анастасія Клімнюк – харків’янка з кобеляцьким корінням.
– Моя прабабуся жила в Кобеляках. У дитячому віці я дуже багато часу проводила у неї. Я дуже любила це місто й мріяла жити в Кобеляках. Не приховую: я любила й Харків, але моє серце й душа належали Кобелякам, де мені було затишно, комфортно, спокійно. Мене не розуміли, мовляв, у Харкові цікаве культурно-мистецьке життя, великі можливості для розвитку й відпочинку, на що я відповідала: «У Харків завжди можна приїхати, сходити в театр чи на концерт…»
З дитячих літ Настя дуже любила тварин.
– Я їх не боялася, могла на вулиці підійти, обійняти, поцілувати. У мами серце завмирало від страху. У дворі у нас жив німецький дог (а це гігантська собака), я в нього на шиї висіла, а він терпляче переносив всі мої «обнімашки». Постійно приносила додому цуценят, кошенят, яких підбирала на вулиці.
У 13 років у Насті з’явилася власна собака.
– Батьки не могли заплатити за заняття з професійним кінологом, тому самостійно виховувала, навчала команд «сидіти», «лежати», «дати лапу», «голос». І в мене це вийшло.
А ще дівчина дуже любила коней.
– Коли була в Кобеляках і випадала вільна хвилина, я, як на крилах, летіла за місто, де працювала школа верхової їзди «Отаман», аби пригостити смаколиками улюбленців та «пройтися» в сідлі мальовничими місцями Заворскла. Так з’явилася мрія про власного коня для верхової їзди…
Але першою збулася інша мрія: Анастасія стала власницею чудової собаки породи кане-корсо, яку називають «хоробрий захисник з велетенським серцем».
– З Айдаром (так назвали собаку) розпочався мій шлях у іншу професію. Коли я звернулася з ним до кінолога, то після третього заняття мені сказали: «Ти ж сама все можеш!» І це наштовхнуло мене на думку: чому не займатися тим, що я можу, що мені приносить неймовірне задоволення?! Я пройшла курси кінологів, побувала на заняттях у кількох представників цієї професії, адже в кожного свій стиль виховання чотирилапих, свій підхід. З Айдарчиком ми пройшли всі курси: «собака в місті», «загальний курс дресирування», «охорона» тощо.
Якось Настя з Айдаром пішли на виставку собак. І хоча не планували, але в останню хвилину прийняли рішення брати участь…
– Змагатися з професіоналами було складно, але той день запам’ятала назавжди: Айдар отримав титул найкращої собаки породи кане-корсо й зайняв перше місце в порівнянні з іншими породами. Це було вражаюче!
Якось хотіла відпроситися з роботи на чергову виставку, але мене не відпустили. І тоді я прийняла важливе рішення: знайду іншу роботу!
Так її хобі переросло в професію: крайні 6 років Анастасія Клімнюк працювала кінологом, інструктором з робочих якостей кінологічного центру «Антарес» (м. Харків) Асоціації кінологів України.
– Оголошень не давала, про мене дізнавалися через «сарафанне радіо», приводили собачок, в мене навіть не вистачало на всіх часу. Я пам’ятаю кожного свого вихованця, спілкуюся з їхніми власниками, багато з них зараз за кордоном, і саме вони активно підтримують притулок фінансово, а нас – морально. Коли довелося залишати Харків, то перше, що я взяла з речей, – це була фоторамка зі знімками 15 моїх вихованців – як згадка про найкращі, найприємніші моменти мого життя…

«У Харкові ми чули, де гуде, куди може прилетіти. А тут було тихо й нічого не розуміли, навіть спати боялися»

Усе змінилося 24 лютого 2022 року… Анастасія з Олександром прийняли рішення залишатися в Харкові й практично з першого дня зайнялися волонтерством.
– У нас був електромобіль, проблем з електроенергією на той час не було, й це було перевагою. З пальним були проблеми, й доводилось вистоювати довжелезні черги, щоб заправитися. Ми моталися по магазинах, за власні гроші купували харчі для людей і тварин, розвозили, роздавали безкоштовно. І якщо тваринки були вдячні (це було видно по їх очах і поведінці), то люди все більше висловлювали претензії: чому довго їхали? Чому привезли кільку, а не тушонку? Чому не купили пляшки?
Звісно, після почутого пропало бажання допомагати. Усю увагу переключили на безпритульних тваринок, яких з кожним днем більшало: маленьких господарі забирали, а великих залишали… Але, коли взяли першого покинутого котика, навіть не здогадувалися, скільки ще буде собак, котів, цуценят, кошенят і навіть… коней. А сьогодні без них не уявляємо свого життя!
Певний час утримували їх на території одного з підприємств Харкова, там і проживали в підвалі, а через два місяці прийняли рішення евакуюватися. Звісно ж, з усіма своїми хвостиками.
На момент, коли було прийнято рішення про евакуацію, під опікою Анастасії було більше 20 собак крупних порід: алабаї, німецькі вівчарки, кане-корсо та інші, а ще – дрібні собаки та коти. І доки вони з чоловіком рятували тваринок з-під завалів, розвозили корми, 12-річна донька доглядала за собачками й вигулювала їх.
А Анастасія усе більше відчувала серцем, що прийшов час реалізувати дитячу мрію – жити в Кобеляках.
– Мама вже була в Кобеляках. Вона підтримувала нас у тому, що треба виїжджати. Але куди? У трьох кімнатах будинку багато тварин не розмістиш, сараю не було, залишити під відкритим небом – не вихід.
А в Харкові з кожним днем ставало тривожніше. Тому було прийнято рішення вивезти в безпечне місце доньку Ксенію і тварин, які найбільше потребували захисту, – стареньких і маленьких. Завантажили в автомобіль «Рено» («пиріжок») кліточки з тваринками, в щілині між ними примостилася Ксенія.
– Плануємо наступного дня повертатися, аби продовжити роботи по порятунку залишених собачок і котиків на найбільш небезпечних територіях біля Харкова. А там усе може трапитися, тому вирішили офіційно зареєструвати наші відносини з Олександром Коломійцем. І, мабуть, щось символічне є в тому, що шлюб уклали саме в Кобеляках.
У відділі РАГС нас, мабуть, запам’ятали, бо таких наречених у шерсті домашніх тварин ще не бачили! За свідоцтвом про шлюб попрохали прийти наступного дня, а ми в один голос кажемо: «Не можемо! Їдемо в медовий місяць – рятувати тваринок у гарячих точках». Через годину отримали свідоцтво й поїхали до мами. Шампанського в неї не було, тому відзначили важливу подію в нашому житті домашнім вином. Але для нас то було найкраще весілля! – згадує Анастасія.
Думки про евакуацію не полишали її. У пошуках житла розмістила оголошення в соціальних мережах. Відгукнулася жінка, яка запропонувала будинок у Куст-Кущах: старенький, з колодязем у дворі й невеличкими господарськими будівлями…
– Ні хвилини не вагаючись, вирішили: їдемо. Вантажний бус буде через кілька днів, а в нас проблема: де взяти бокси й клітки для тварин? У зоомагазинах ціни були космічні – 7–8 тисяч гривень. Була надія на те, що зможемо взяти в тимчасове користування, але на прохання ніхто не відгукнувся. Тоді чоловік зі знайомим стали робити з того, що було: метал, дерево…
Через два дні завантажили всіх хвостиків у бусик і «пиріжок», взяли мінімум речей та фоторамку, про яку вже розповідали, й вирушили на Куст- Кущі.
– Коли приїхали, світло було, а як тільки ввімкнули електрочайник, його вибило. Ось так минула перша ніч: без світла, з природним душем (розпочався дощ, а дах протікав у кількох місцях). Але не це нас хвилювало, а… тиша.
У Харкові ми чули, де гуде, куди може прилетіти. А тут було тихо, й нічого не розуміли, навіть спати боялися. Уранці вийшли прогуляти собак, вдихнули свіжого повітря і побачили, що приїхали в райський куточок: ліс, річка й…тиша.
Безпека для нас і тварин – це було найголовніше. А те, що дах тече, – не біда, відремонтуємо, те, що вольєрів немає, – не страшно, збудуємо. Я не розуміла й не розумію тих, хто постійно бурчить: не такий будинок, не такі умови…
Поступово стали обживатися на новому місці. Деякий час частина мокроносиків жила в мами в Кобеляках, зараз усі мешкають у Куст-Кущах, а будинок надали переселенцям.
– Іноді думаю, що мало зробили за цей час, а коли порівняю з тим, що було, – багато. У собачок, коней є свої «будиночки» – вольєри, стайні. Котики теж мають гарний прихисток. Пробили свердловину, оскільки в колодязі мало води.
У питанні забезпечення сухими кормами працюємо з міжнародними організаціями «Happy paw» і UFA. Серед мешканців притулку багато стареньких, хворих тварин, які потребують не тільки догляду (вони побували в самому пеклі війни), а й дороговартісного лікування. Коли вже зовсім безвихідна ситуація, звертаюся за допомогою до небайдужих. Як правило, допомога надходить від власників моїх колишніх вихованців, підтримують і земляки, за що ми їм щиро вдячні.
На перших порах Анастасія і Саша працювали як прості волонтери. Але довіра до волонтерів похитнулась через непоодинокі випадки розкрадання гуманітарної допомоги, зникло бажання з ними співпрацювати. А потреби були щодня: сухі та вологі корми, крупи, м’ясо, вакцини, пелюшки… Та й місцева влада обіцяла допомогу, якщо буде виконано ряд умов та зареєстровано як юридичну особу.
Анастасія Клімнюк виконала всі умови, в т.ч. зареєструвала громадську організацію «Дім порятунку тварин», але обіцяної допомоги не отримала. Та знайшлися ті, хто надав реальну допомогу.
На даний час у притулку мешкають 53 собачки, 46 котиків, 5 коней, єнот, лебідь, а ще – теличка, коза, кури, гуси, качки. Знайшли прихисток шиншила, морська свинка й їжачок. Кількість хвостиків постійно змінюється: одних прилаштовують у родини, інших привозять з фронтових територій, знаходять тут.
Роботи біля них вистачає. Анастасії та Саші допомагають мама й донька. Але дуже важко, окрім щоденних справ, приготувати, нагодувати, прибрати, вигуляти, доводиться їздити у ветеринарну клініку в Полтаву, відлучатися у невідкладних справах, улітку доглядати за городом…
У пошуку допомоги керівниця притулку звернулася до начальника Кобеляцького управління Полтавської філії Полтавського обласного центру зайнятості Наталії Хейлик. Поспілкувавшись, прийняли рішення про організацію суспільно-корисних робіт (вид тимчасової трудової діяльності працездатних осіб в умовах воєнного стану).
– Для нас це була зовсім нова справа. Довелося спробувати себе в ролі керівника: планувати справи, давати доручення, розповідати/показувати, як їх виконувати, перевіряти… Не завжди вдавалося знайти спільну мову з першої хвилини, але намагалися.
Постійно цікавиться нашими справами начальник управління Наталія Хейлик, яка одним із пріоритетів своєї роботи вбачає в співпраці з роботодавцями й тими, хто перебуває на обліку. Більше того, виявилося, що ми давно співпрацюємо з її внучкою Дашею, яка лікує наших хвостиків у одній з ветклінік Полтави. Правду кажуть, що світ тісний.
– Із власного досвіду можу сказати, що суспільно-корисні роботи – це реальна можливість безробітним мати роботу й заробіток, а нам – реальна й відчутна допомога. Розуміємо, що не кожному підходять наші умови: робота брудна і її багато… (Тварин, до речі, доглядають лише за бажанням). Чоловіки, в основному, займалися з моїм чоловіком Олександром будівництвом вольєрів, стаєнь, а в обов’язки жінок входило прибирання приміщень і території, миття лоточків.
Однією з перших прийшла на суспільно корисні роботи Олена Нестеренко. Вона швидко подружилася з хвостиками, бо любить тварин, має їх удома. Роботи весною було дуже багато, але вона швидко ввійшла в курс справ.
– Був такий момент: через проблеми з документами на право власності на будинок нас відключили від електропостачання. Два дні жили в спартанських умовах, їздили вирішувати проблему, а коли повернулися, Олена зустріла посмішкою: «Не хвилюйтеся. У нас порядок». І справді був порядок, але, щоб його забезпечити, потрібно було витягувати воду з колодязя, а це не відро і не два. Хтось інший цього не робив би, але не Олена – відповідальна, сумлінна, порядна людина.
Коли їй довелося звільнитися через сімейні обставини, запевнила, що буде скучати за нашими чотирилапими й по можливості відвідуватиме. Слово дотримала, а зараз Олена Нестеренко знову з нами: свої обов’язки не забула, тож працювати з нею легко й приємно.
Працює в притулку й Світлана Скворцова.
– Світлана іншої вдачі, але її серце теж сповнене любові до тварин. Коли була евакуація тварин з Красногорівки Донецької області, вона взяла в свою сім’ю котика й висловила бажання прихистити й цуценятко. Його довелося чекати більше двох місяців, але минулого тижня її мрія здійснилася. Пораділи й ми за маленького хвостика, який відразу потрапив у родину (будь-кому ми не віддаємо, а лише в надійні руки). Світлана теж говорить, що коли не буде працювати, буде приходити в гості, бо за цей час стали наче рідні.
Юрій Верещагін – земляк власників притулку: він переселець з Харкова. Коли прийшов на суспільно-корисні роботи, відразу зізнався, що боїться собак (мав неприємну історію в дитинстві, яка запам’яталася на все життя).
– Добре. Знайдеться ділянка роботи за бажанням. Минуло кілька днів. Дивимося, Юрій погладив Міру, Айдара, Роню, попросив пройти поряд, коли заводимо коней, а потім зважився це зробити самостійно. Це було круто! Наші тварини змусили забути все погане й знову їм повірити.