Анатолій ПАЛАМАРЕНКО: «Українська мова – мати єднання, батько громадянства, сторож держави»

У всіх нас у студентські роки були зустрічі з унікальними особистостями, які залишаються незабутніми на все життя. Для філологів у першу чергу, але й для студентів з інших факультетів Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка такою вже стала нагода послухати у рідних стінах, у Малій актовій залі, літературний сатирично-гумористичний концерт «Смійтеся на здоров’я!» народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, Героя України Анатолія Паламаренка.

Відкрив зустріч і представив аудиторії майстра художнього слова його продюсер, заслужений працівник культури України Володимир Шевчук, висловивши також своє захоплення полтавським педагогічним вишем та його здобутками, з якими гості встигли ознайомитися. І до мікрофона підійшов Анатолій Паламаренко. Тут, на полтавській землі, він вирішив розпочати свій концерт із «Тараса Бульби» Миколи Гоголя, наголосивши, що мовою оригіналу нині читає тільки його твори – з українським акцентом, із отим відтінком, смаком української мови, який вклав у них наш видатний земляк, геній слова.
Зазвучав уривок із повісті, але… щось пішло не так. Просто дехто в аудиторії ніби й слухав артиста, а при тому не відривався від екранчика свого гаджета – нинішня молодь часто так намагається поєднувати різні справи. Однак для читця це неприпустимо – йому потрібно бачити очі слухача й відчувати, що його справді чують і розуміють, що контакт із слухачем налагоджений повноцінно. Тож відразу після зауваження артиста в актовій залі запанувала якась аж дзвінка космічна тиша: всі чули митця – кожне його слово, кожен звук і подих, відчували й переживали в собі кожну інтонацію. В ході двогодинного концерту прозвучали також комедія Тараса Шевченка «Сон», уривки із кіноповісті Олександра Довженка «Зачарована Десна», з повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», а ще – оповідання Степана Васильченка «Роман», гуморески Остапа Вишні й Павла Глазового.
По закінченні зустрічі Анатолій Паламаренко відповів і на запитання «Зорі Полтавщини», тим самим додавши до своєї аудиторії і наших читачів, більшість із яких добре пам’ятає артиста із колись популярних телевізійних концертів.
– Анатолію Несторовичу, мабуть, у Полтаві Ви не вперше. Як сприймаєте наш край?
– Так, я бував тут і в часи моєї молодості. Це – місто світочів української літератури: Котляревського, Гоголя, Панаса Мирного. А недавно перечитав твори ще одного вашого земляка – Архипа Тесленка, то в мене сльози градом потекли… Місто дуже красиве, старовинне, щоправда, і колись, і сьогодні чую, що Полтава чималенько зросійщена, як і Кременчук, і Комсомольськ – як він тепер називається?
– Горішні Плавні…
– Та все ж у Полтаві, на щастя, живе дух українства, це важливо, і його треба підтримувати. Колись я частіше бував на гастролях, а тепер приїхав після великої перерви. Загалом я з восьми років читаю, після війни хлопчиком вийшов на сцену і вже постійно виступав на шкільних концертах. Тож уже 71 рік несу людям добре слово. І не лише зі сцени – сьогодні ще читаю цикл лекцій «Сценічне слово» у Національній музичній академії імені Чайковського; на факультеті мистецтв імені Анатолія Авдієвського Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, а також курс «Слово» для філологів Національного університету імені Тараса Шевченка. Мої студенти-вокалісти читають літературні твори краще, ніж народні артисти. Тут мало знати текст – я їм показую шлях, як його подати, передаю ті таємниці, які відкрив сам для себе, вистраждав. Наша школа, на жаль, не вчить дітей іти від себе – до автора, навпаки: школярі автора на себе «одягають», механічно завчивши текст, і читають усіх однаково, хай то Тарас Шевченко, Борис Олійник чи Ліна Костенко. Мистецтво слова, на жаль, не має свого професійного розвитку. Якщо в дитини є голос чи музичні здібності, вона може навчатися в музичній школі, в консерваторії, а зі словом куди піти? Навіть у театральному інституті цього мистецтва не вчать, хіба факультативно.
Але щоб вийти на сцену і володіти публікою, цього мало.
– Мабуть, найбільше Ви читаєте Тараса Шевченка, намагаючись, як самі наголошуєте, «розкодувати» кожне його слово?
– Твори Шевченка й сьогодні дуже актуальні, пророчі… Мені здається, що я до Шевченка вже дійшов: думаю його почуттями, відчуваю його слово. Іду ж до нього із восьми років, а мені уже 79. Сьогодні розповів студентам лише на одному прикладі, як я намагався зрозуміти отой стан Тараса Шевченка, відчути, яким же він мав бути, щоб поет узяв перо і почав писати комедію «Сон», щоб він виклав такі почуття на папір! І знайшов для себе відповідь в його автобіографічній повісті «Музикант» – у творі, написаному російською мовою. Там є такі рядки: «Я же, несмотря на фрак и прочие принадлежности, был совершенно спокоен и даже счастлив, глядя на необозримые пространства, засеянные житом и пшеницею. Правда, и в мое сердце прокрадывалася грусть. Но грусть иного рода. Я думал и у Бога спрашивал: «Господи, для кого это поле засеяно и зеленеет?» …Чем ближе подвигались мы к балу, тем грустнее и грустнее мне делалось, так что я готов был поворотить, как говорится, оглобли назад. Глядя на оборванных крестьян, попадавшихся нам навстречу, мне представлялся этот бал каким-то нечеловеческим весельем…»
– А за тим відразу звучить: «У всякого своя доля/І свій шлях широкий…» І як грім звучить: «Україно! Україно! /Оце твої діти…» І бачимо сьогоднішню Україну, відчуваємо всі її болі. А Ви відразу ж переходите до іншого автора, той же «Ярмарок» Остапа Вишні – зовсім інший тематично і настроєво твір! Це ж дуже непросто…
– За роки моєї сценічної діяльності у мене виробилася правильна, я так вважаю, школа ставлення до слова. Усе – з любові до літератури, все із практики, все вистраждане мною.
– Окрім названих авторів, у Вашому репертуарі твори Івана Франка, Лесі Українки, Тютюнників, Василя Симоненка, Бориса Олійника…
– Я люблю всіх наших письменників, а в кожного з них – свій своєрідний стиль, від кожного – наповнення моєї душі. Але стараюся говорити їхніми думками, нести їхнє почуття, яке вони вклали в слово, – я так мислити не можу, я, Анатолій Паламаренко, житель 21-го століття. І я мушу відчувати певні особливості кожного автора, тому, знову ж, я перечитав усіх без винятку біографів Тараса Шевченка, працюючи з його творами.
– Анатолію Несторовичу, Ви раніше виступали разом із Дмитром Гнатюком, із Штепселем і нашим земляком Тарапунькою. Звісно, їх дуже не вистачає сьогодні. А є хтось, із ким Ви хотіли б разом виходити на сцену зараз?
– Молодим я виступав також із Євгенією Мірошниченко… А з Дмитром Гнатюком і взагалі ми працювали разом дуже багато – я навіть на «Запорожця» заробив, коли їздили з концертами по Україні. Ми доповнювали одне одного: я його – словом, він мене – голосом. І з Огнєвим, з Кондратюком, із Гуляєвим виступали. Усі видатні відійшли, тільки спогади лишилися…
– Зараз Вас майже не показують по телебаченню, а колись уся Україна саме з екрана знала Вас, чи не в кожному домі Ви були бажаним гостем. Чому так?
– На жаль, у нашій державі телеканали належать людям багатим, а вони диктують свої умови. Ці олігархи – чужинці для України, а в них – своя аудиторія, свої команди, яким байдужі наші цінності…
– Знаю, що у 2016-му за шість днів Ви дали 18 концертів на Донбасі, на передовій. А одного разу навіть потрапили під обстріл. Як Вас там зустрічають, і що для Вас ці поїздки, досить ризиковані?
– Так, їжджу до хлопців на передову, і ось нещодавно відзначав свій невеликий ювілей полк «Азов» у Будинку офіцерів, я також там виступив. Зустрічають прекрасно. На кожному концерті я виступав двічі – спочатку читав щось серйозне, наприклад, Гоголя, а потім уже легший гумор. І одного разу якраз читав гумореску, коли розвідка повідомила: «Тікайте, бо вже наведено на вас установку!» Ми – тікать, і тут же як гахнуло! Отак було. Страшно мені за нашу молодь. Нам потрібно об’єднати наш народ, а не вистачає нам якраз того, що об’єднує. У першу чергу це наша українська мова – мати єднання, батько громадянства, сторож держави. І обирати у владу нам треба тих, хто Україну любить в собі, а не себе в Україні. Завдання ж мистецтва – людину в людині підіймати. Вважаю, що така й моя місія. Опускати ж легко, як це роблять мої так звані колеги з естрадно-гумористичного цеху в своїх шоу.
– Остап Вишня писав, що він мріє зробити щось таке, «щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях усміхнувся». Усміхнутися сьогодні важко – у нас війна, тарифи, купа проблем у кожного. Усміхнутися – і це чимось допоможе?
– Я не застав Павла Михайловича, у 1956 році, коли його не стало, я закінчував десятирічку. Але я з 2-го класу читав його твори, особливо на сільську тему. Тоді артисти їздили з концертами по селах і влітку, і взимку, всі клуби були переповнені. А усміхнутися треба обов’язково – сміх це таке дивне почуття, дане природою людині, яке захищає її. Гумористичне слово – то духовні ліки, які дарують людині особливе здоров’я – у ставленні до себе, до ближніх, до життя. Але ось учора, 13 травня (зустріч із митцем у Полтаві відбувалася 14 травня. – Авт.), мені вдалося поєднати «Сміх і сльози» – такою була назва літературного концерту, що відбувся в Національній філармонії. І цей контраст необхідний – у першій частині концерту люди виплакались, а друга частина, гумористична, звучала зовсім по-іншому. Це чисто психологічне явище. Але все побудоване на любові. Любиш Україну, любиш все українське – воно тобі допомагатиме в усьому.