Ангел-охоронець і воля до життя

Ангел-охоронець і воля до життя

Наш земляк Володимир Покотило з Придніпрянського Кобеляцького району – один із учасників проєкту «Я соромлюсь свого тіла» телеканалу «СТБ». Історія цього юнака вражає трагізмом, непереборною волею до життя, материнською всеперемагаючою любов’ю…

Трагедію спричинив… троюрідний брат хлопця. Володимир Покотило, на той час студент технікуму в Кам’янському, дав своєму брату покористуватися на кілька днів ноутбук. Коли ж пройшло кілька місяців, юнак став наполегливіше нагадувати з дозволу сказати «братові»: поверни. Та в родича визрів інший план. Під виглядом повернення ноутбука він заманив Володю у безлюдне місце, а там зненацька завдав кілька ножових ударів у ділянку грудей і нирок, а потім затягнув на шиї мотузку. Був впевнений, що «розв’язав» проблему, забрав у жертви телефон, кілька разів телефонував мамі Володі, цікавився, чи приїхав він додому. Який цинізм!..
Та ангел-охоронець був поряд з Володею. Вранці його випадково знайшов молодий чоловік. Лікарі не давали втішних прогнозів, навпаки, казали, що буде «овочем», оскільки через механічну асфіксію (удушення) відбулися незворотні процеси.
Володимир Покотило заново вчився розмовляти, писати. Допікали зневіра, розчарування, та поряд завжди була мама. Вона підтримувала, вселяла віру в те, що все буде добре. А вночі часто плакала. Володя теж часто прокидався від кошмарів, які переслідували його.
Друзі, яких було багато, з часом віддалилися. Завдяки неймовірним зусиллям, постійному догляду мами Володя став на ноги. Але кожен крок давався дуже важко. Він найбільше боявся бути прикутим до інвалідного візка, стати тягарем для мами й рідних. Саме це спонукало Володимира Покотила заповнити анкету для участі в телепроєкті «Я соромлюсь свого тіла». І йому пощастило пройти кастинг, його історія вразила журналістів, лікарів, а його воля до життя викликала у навколишніх бажання допомогти. На початку літа 2019-го наш земляк став учасником проєкту. Знімальна група побувала в Придніпрянському й Кам’янському. Володя Покотило вперше повернувся на місце трагедії. Потім були консультації у спеціалістів, їхні рекомендації, робота з реабілітологами – усе це глядачі побачили в 17-му випуску 6-го сезону проєкту «Я соромлюсь свого тіла».
Опісля ми поспілкувались з Володимиром Покотилом.
– Великою несподіванкою для мене самого стало те, що під час програми зовсім невідомі мені люди знайшли мою сторінку в соціальних мережах і стали писати слова підтримки: «Вова, ти сильний. Ти справишся. Тобі допоможуть. Усе буде добре!», «У тебе все вийде. Ти сам досить сильна особистість, а ще ти маєш найкращого Ангела-охоронця. Це – твоя мама!», «Ти молодець, ти сильний духом. Усе в тебе буде на відмінно. По-іншому просто бути не може», «Дивилася передачу й плакала. Ноутбук ціною життя і здоров’я?! Я вірю, що ти переживеш цю страшну сторінку свого життя. Я захоплююсь твоєю мамою. Це скільки сили треба мати, щоб таке перенести?!.»
І таких повідомлень дуже багато. Вони додають сили, впевненості в тому, що я зробив правильне рішення, коли зважився на участь у проєкті. Знав, що буде нелегко, але, як завжди, поряд зі мною була мама.
– Чим запам’ятався проєкт?
– Зустріччю з позитивними людьми – лікарями, адміністраторами, журналістами, реабілітологами, з якими до сьогодні спілкуємось. Розумію, що немає такої сили в світі, яка стоввідсотково поверне мені здоров’я, але дізнався, що допоможе мені краще ходити й навіть відмовитися від милиць. Це – ортези. Були сподівання, що обійдемося одним – на праву ногу. Але, коли ортез виготовили, зрозуміли, що проблема не розв’язалася. Більше того, лівий приніс багато неприємних моментів: і спеціалістам, і мені. Робили, переробляли, а ходити в ньому не міг… Відповідно не міг повноцінно тренуватись, і це мене непокоїло, дратувало. Дійшло навіть до емоційного зриву.
– Але ж ти дав слово на всю Україну, що готовий до всіх випробувань заради досягнення результату.
– Так, я це пам’ятаю. Та бувають хвилини, коли не можеш впоратися зі своїми емоціями. Та й ситуації різні бувають. От і під час проєкту я впав, поламав пальці на руці, наклали гіпс. Ходити з однією милицею не міг. Коли зняли гіпс, виявилось, що пальці неправильно зрослись. Зробили операцію, поставили пластини… Рух довелось обмежити до мінімуму, щоб знову не впасти. Повернувся до тренувань, адже, як кажуть тренери-реабілітологи, чим більше буду ходити, тим кращим буде результат.
– Проєкт закінчиться і що далі?
– Для мене проєкт не закінчиться. Постійно треба працювати над собою, тримати форму. Це єдине, що допоможе мені й полегшить життя моїм рідним. Мрію про те, що врешті стану студентом. Я вступав на навчання, але не міг поєднувати це з проєктом, тому забрав документи.
– Нехай 2020-й стане роком, у якому збудуться всі твої бажання!

Наталя ПУЗИНА
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий