“…ані вирію, ані скиту…”

“…ані вирію, ані скиту…”

Наталка Фурса народилася 1964 року в Полтаві. Закінчила факультет журналістики Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка. Працювала журналістом у багатьох засобах масової інформації, редактором у видавництвах. З 2011 року мешкає в селищі Ромодан на Миргородщині, на творчій роботі.
Автор шести поетичних книжок: «Окрик» (Київ, 1993), «Дар Любові» (Полтава, 1997), «Страсті по Страті» (Полтава, 2000, 2001), «Необлітане небо» (Полтава, 2002), «Нічого, крім повторень» (Київ–Хмельницький, 2004), «Пилок і пил» (Полтава, 2015), а також книги малої прози «Зінське щеня» (Полтава, 2017).
Член Національної спілки письменників України (1997) і Асоціації українських письменників (2001).
Пропонуємо добірку поезій із нової книжки Наталки Фурси «…ані вирію, ані скиту…», яка невдовзі побачить світ у полтавському видавництві «Дивосвіт».
І – вітаємо письменницю, котра 15 жовтня зустріла своє 55-річчя. Ужинок її ранньої осені щедрий і неповторний, а ми бажаємо пані Наталії натхнення, оптимізму, нових успіхів і здійснення мрій у мирному світі на рідній землі.

***
Не треба крил – я відлітать не буду:
в прощальні співи надто
вітер студить,
вітальні співи не звучать ніде…
Я цій землі не як осколок в грудях –
як зерня, що й загубу пережде.

А мо’, комашка, та, яка неквапно
їй тіло й душу розімне у лапках –
щоби пухка зробилася й легка…
А в зиму стану каменем – як крапка
в кінці її завітного рядка.

Та навесні відтану – наче крига,
яка ріку від лютих стуж прикрила, –
і потечу, й умию, й напою…
Прийми мене в свої глибокі жили –
я крила залишила у раю.
***
Хмара не задушить пісні й крику.
Крові не поглине глибина…
Ти мені – небесна і земна.
Ти моя – маленька і велика.
Ти мені і мачуха, і мати.
Ти – мій мир і Ти – моя війна.
Я Тобі не меч – лише стіна
крайньої, осміяної, хати –
з ликом і бійницею вікна!
Крайньої – бо перша і остання.
Крайньої – для стрічі і прощання.
Крайньої – бо в ній і край, і центр.
Крайньої – від краю і до раю.
Крайньої, що крає і збирає
всю Тебе – в своє яйце-райце.
***
Увіруй чи поворожи
у час досвітній…
Шукаю рідних між чужих,
шукаю рідних.
Кров проростає крізь зело,
та тромби множить,
і сміх роздвоєним жалом
стримить у кожнім.

Мій світе, світочку, світку
немає місця…
Горить черешня у садку,
горить безслізно.
При ватрі вечора і дня,
при варті ночі.
Ніхто весну не зупиня…
Ніхто й не хоче…

Я, мабуть, наковталась снів –
димів – по комин…
Я та зима, якій в весні
немає дому.
Їй треба йти, текти в сліди
пустою кров’ю –
чи просто пам’яттю води,
що снить любов’ю…

Вода в розколини біжить,
а зілля – квітне…
Шукаю рідних між чужих –
гукаю рідних…
***
Я розбилась об неба твердь.
А земля була тепла й пухка…
Пролилася гроза в четвер –
затекли ручаї в рукав.
А у п’ятницю з рукава,
що не зміг обрости пером,
в тишу висіялись слова –
у надії зійти добром.

Та в суботу, у день тяжкий,
розкотилися знову громи:
гострий полиск Його руки
знак подав, що не буде мир!

І в неділю гули церкви,
й по неділі, вночі і вдень…
І хрестилися рукави,
і мовчали слова пісень…
І святилась водою – війна,
і трощила вода льоди…
І зривалися з темного дна
вічні риби – зректися води! –
І гойдали небесну твердь,
сонця сіпаючи поплавок…

І стояла поодаль смерть,
утираючись рукавом.
***
У Господа скінчилися дива.
– Робіть самі. Я вже зробив
достатньо.

Горить – не гріє древня булава.
Не купина! Палімо хлів і хату…

Погріємося. Потім, у золі,
шукатимемо крайніх між голоти
і дзвонарів:
– О Боже, ми ж не злі…
Це все – лукавий, це його робота.
Його карай. А нам, слабким, прости
й верни на шлях, яким іти повинні.
Обабіч – бачиш! – вже стоять хрести.
Пошли ж нам чуда ще… заради Сина!
А ми тобі – в одну з квітневих днин –
і писанку, і паску, й грошенята…

– У мене вже скінчилися й Сини.
Тож зраджуйте своїх – і розпинайте.

ДЕНЬ У ЛИСТОПАДІ

В чорній шибці свіча-одиночка
недовго житиме –
як тоненька цівка молочна
на скибці житній.

Підвіконня заставлю свічками –
хай скло подвоїть.
Процідись, молочко, в вічну пам’ять –
зроби живою!

Скиба аспідна зводиться хлібно,
та жалить крихтами.
…Ох, не всі свічки горять рівно…
Хто тут дихає?
***
Стебла, в ріст!
А корінню – гнити…
Нічого нового, нічого ефектного:
приміряють краватки вчорашні діти,
шиють костюм дерев’яний – мертвому.

«Життя триває» – банальніше тризни.
Луна розносить і гімни, і лайки.
Угноєну грядку звемо Вітчизною,
Украдене море вертаємо чайками.

Бадилля, задарма віддавши працю,
маскує дощем довгий шлях додому –
у ґрунт, де холодні кістки козацькі
втішаються спокоєм і невідомістю:

недосліджені, в музеях
не виставлені,
етикетками не марковані,
не захвалені і не висміяні,
як належить, смертю впокорені.
Найліпша доля!
А корінню – гнити,
щоб твердь ставала м’якою
і творчою…

Чим допоможеш щасливим дітям,
яким дорослішати не хочеться?
***
Проти течії – напрям єдиний,
якщо прагнеш до джерела…
Вітер краплі здирає з чола
і не хоче штовхати у спину.

Проти течії – всьому навстріч:
хвилям, лицям, човнам, вітрилам…
Вітер згодним дарує силу
і гуртує – у рій чи рід.

Ти – не проти, лиш – очі в очі.
Навстіж – в ночі й грядущі дні…
В сонці зблисне весло – як ніж,
хтось на палубі зарегоче,
хтось гукне:
– Розвертайся, брате!
Море – там! Легше плить – туди!
Ти ж не вигребеш сам-один –
насупроти… А нас – багато!

Гирла мирно течуть у моря.
Шлях угору – все вужче й тяжче.
…Осідають на дно пропащі,
всі – чолом у бік вівтаря.
***
Розгризає кавові зерна
жінка-птаха, жінка-комаха…
Осінь пізня… вогко і темно…
Зерна смажені… зерна пахнуть
гіркотливо і солодкаво –
як прощання з тутешнім світом…
Ніч тече, мов прочахла кава,
у щілини й на смуги злітні.

Жінці-птасі, жінці-комасі
ані вирію, ані скиту –
тільки зерна, затвердлі в часі
та обточені чорним вітром…
Затужавіла крапля слізна.
Запеклись німотою крики…
Так не люблять лише Вітчизну –
непозбувно і неуникно…

Це не гріх, що взискує кари, –
просто доля жінки-комахи:
вигризати у зернах кави
світлі діри – для жінки-птахи.
Це не подвиг – зректися раю
просто неба, що впало вчора…

Просто жінка у хаті скраю
зерна кавові розгризає…
і облизує губи чорні.
***
У домі старому багато комах:
в порогах розтрісканих і підвіконнях
мурахи руді – наче вицвілий мак
і чорні – як стиглий невипитий сонях.
У домі старому снують павуки,
завішують двері, зашторюють вікна –
і згуслі до темряви миті й віки
ковтають проміння поламані ікла.

В старому дворі хмелем
спійманий дощ
обстукує зелень, мов костур
незрячий.
У скриньці поштовій – осине гніздо,
під дахом – остигле гніздо ластів’яче.
Приходять вночі молоді їжаки
і риють стежки поміж рути і м’яти,
штурхають на ґанку порожні миски
і ситих вужів, що поснули на чатах.
І, млу з черепиці струсивши крилом,
не висікши й іскри собі на розраду,
замшілий кажан, що шукає житло,
зникає в пітьмі опівнічного саду.
А небо скрипить, наче люстро криве
на кігтику місяця, вгрузлого
в комин…
Та хтось тут живе, дуже мирно живе –
інакше зірки не стояли б над домом.
(літо 2013 року).
***
Все, що сказане, – чуто.
Все, що праглося, – вибрано.
Все, що сіяне в смуту,
чорним вихором зібрано.
Все, що сіяне в радість,
із волошками зжато.
Все, що сіяне в правду,
будуть круки збирати.

В сірих жорнах-лещатах –
біла потерть скорботи.
Зиму – перемовчати…
Збіжжя – перемолоти…
***
Котилися два камені –
серед двору стали.
Була душа при пам’яті,
але рук не мала:
ні зіпхнути, ні стулити – щоби вийшли
жорна,
ні ті жорна розкрутити
й перетерти чорне…

Котилися два камені –
серед шляху стали.
Була душа при пам’яті,
але ніг не мала:
ні обійти, ні тікати, поки Божа й ціла,
тільки третім поруч стати,
серед сірих – білим.

Котилися два камені,
та й виросли в брили.
Була душа при пам’яті,
та згубила крила…
Ні злетіти на ті гори, ні перелетіти…
Хіба вибрать, об котору
ту пам’ять розбити.

Не котяться два камені –
стоять, наче брама.
Пита душа у пам’яті…
а та – уже камінь!
Гука душа Господаря, що робити має
перед цими воротами,
що її не знають…
***
Дякую, Боже, що дав мені
жорна і дві руки,
гори каміння, і скелю високу,
і дно ріки –
маю роботу, маю опору й спочити де.
Може, це й добре, що все дарування
твоє – тверде.
Може, це ласка, що Ти мені крилець
легких не дав:
хліб – із каміння, яке обмиває Твоя
вода –
сіра вода, що під вечір рудою завжди
стає,
й синя вода, що її моє серце
уранці п’є.
Дякую, Боже, за міць, що у душу
мою тече.
Мабуть, Тобі, усесильний,
потрібне моє плече
й руки мої, щоби жорна важенні
крутили ці,
й губи мої, щоб у них випікались
Твої хлібці:
щоби робились як сонце чи місяць,
що уповні,
щоб золотими ставали слова
Твої кам’яні…

Дякую, Боже, от тільки звільни мене
од змії,
що наливає щоночі отруту в уста мої.
***
О, це не мій напій. Моя – свіча,
моя усмішка і моя печаль,
і губи, як весняний лід, пошерхлі.
Ви говоріть… Я доливаю чай,
здіймаючи чаїнки на поверхню.

Отут, у цьому теплому кутку,
я каву п’ю – міцнющу і гірку,
і квітам віддаю підсохлу гущу.
Вони цвітуть, коли в моїм садку
сніги іще тверді, як шкаралуща.

Години йшли по сірому снігу
так довго, що зібралися у гурт
і приблукали в мій із Вами вечір.
У їхню спрагу я влила нудьгу,
а у свою – загуслу безконечність.

Зелений чай – прозорий аж до сліз,
як повінь за плечима у беріз
у березні, що відчиняє небо.
Та чорні краплі скочуються вниз –
у землю, де ні цвіту вже, ні стебел.

А може – ще… Ви ж кажете: весна
завжди зелена – навіть в чорних
снах…
Ви говоріть… Авжеж, мені налито…
Та гуща, розтривожена до дна,
не хоче осідати і твердіти.
***
Ти ж мій незатишний, ти ж мій вітре…
Дому не маєш, зриваєш сіті.
Світом ти вієшся, світом нудиш.
Опіки студиш і душу студиш.

Стужею, жаром, промінням чистим –
ким же ти станеш для мене, бистрий?
Каменем, квіткою чи струною –
чим зупиню, щоб побув зо мною?

Листя летюче ловлю в долоні:
де ти був сю ніч і де сьогодні?
Листя опале шепоче тяжко:
– Був би з тобою, та ти – не пташка…
***
День дивиться жовтим оком
в нічну траву.
Я дякую за жорстокість –
бо ще живу.
Не витопчуть мертві коні
моїх отав –
бо в пам’яті очі чорні
на всі літа.
І я їм не дам посивіть,
допоки й не…
Бо бачила зорі в гривах
отих коней!
Бо чула тверді копита
і гул вітрів,
і падала в прірву літа –
як ти хотів!
А потім, коли по небу
ти пролітав,
я скочувалась у небудь:
мов крапля – в став.
І ждала там оглашенно,
як ждуть крізь сміх,
що ти приведеш до мене
коней своїх…

Часи проминали тихо,
сніги текли…
Я знову навчилась дихать
крізь мокрий сплин.
Я знову зійшла на сушу –
тверду й м’яку,
хоча й утопила душу
в отім ставку…

День дивиться жовтим оком
в траву мою.
Я дякую за жорстокість.
Я дя-ку-ю…
***
А те, що вийде, – назвемо долею
й любити будемо
душею голою і плоттю кволою –
як люблять люди.
А те, що зайде без стуку й дозволу
в голодне серце,
назвем поезією, а прозою
саме назветься…
А те, що з нами повік залишиться
і стане фатумом,
прощати будемо, поки дишеться, –
бо й нас прощатимуть…
***
Цей світ давно відімкнуто, як двері.
Заходь.
Бери.
Розтринькуй.
Бережи…
Нічого вже у нім не буде вперше.
Лишилось впізнавати
й просто жить.
А я,
мов неприкаяна,
по світу
шукаю ключ,
яким його відкрито…
***
Нехай ніхто не стверджує про те,
що до смаку, а що – невгодно Богу.
Це лиш зима сніг правильно мете,
однак – то вздовж, то впоперек
дороги…
***
Бджола збирає сонячний пилок,
Занурюючи в квітку хоботок,
А захищає мед – отруйним жалом.
Нове росте із того, що цвіло.
Святе росте із того, що вмирало.

Наталка ФУРСА
Член Національної спілки
письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий