Антиномії національної свідомості

Антиномії національної свідомості

(Уривок)

Серед Шевченкових дідів і прадідів не було ні гетьманів, ні полковників, то були люди посполиті; не мали вони політичних контактів чи дипломатичних перетрактацій з королями, царями й султанами, не приятелювали із всевладними фаворитами царівен і цариць, не товклися по високих приймальнях, не клопоталися державною службою, чинами, російським дворянством. Із запорозькими ватагами гуляли вільно придніпровським степом, гайдамакували під проводом Залізняка й Ґонти; хто сіль возив нескінченними чумацькими шляхами, хто шив чоботи з ременю та постоли із сирцю (як прапрадід Іван Швець, той самий, що дав ім’я всьому родові), а хто землю орав – спершу свою власну, потім панську, з великої царської милості перетворившися на кріпака панів Енґельгардтів і потрапивши до опису «живого і мертвого інвентаря»… Предків шанували, але про генеалогію не думали. Знали про себе достеменно, що не ляхи, не москалі й не жиди, не католики чи, боронь Боже, бусурмани і що попросту

Нема на світі України,
Немає другого Дніпра…

Їм «другий» і не був потрібний, як не були потрібні чужа мова, чужа земля, чужі звичаї. Через багато років у Довженковій «Зачарованій Десні» батько у відповідь на синове запитання «А хто ми?» скаже: «Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось».
Шевченко міг би сказати подібне: колись гайдамаки були… Дід, Іван Андрійович Шевченко (Грушівський), і справді пам’ятав Коліївщину, можливо, що й брав у ній участь, тож був носієм і ретранслятором живої пам’яті про цю героїчну й жахливу сторінку національної історії.
З «Епілогу» до «Гайдамаків» дізнаємося, що дідові розповіді були одним із джерел поеми.

Згадаю те лихо, степи ті безкраї,
І батька, і діда старого згадаю…
Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.
Бувало, в неділю, закривши мінею,
По чарці з сусідом випивши тієї,

Батько діда просить, щоб той
розказав,
Про Коліївщину, як колись бувало.
Як Залізняк, Ґонта ляхів покарав.
Столітнії очі, як зорі, сіяли.
А слово за словом сміялось,
лилось…

Спасибі, дідусю, що ти заховав
В голові столітній ту славу козачу:
Я її онукам тепер розказав.

Як у Гоголя згадка про «старовинні й корінні фамілії», так і в Шевченка ці розповіді про гайдамаччину – сімейна леґенда – забарвлені глибоко суб’єктивним почуттям. Емоційна пам’ять – як у дитинстві блукав тими самими шляхами, де, за історичними мірками зовсім недавно, «Залізняк, Ґонта з свяченим гуляв», – народжує відчуття особистої близькості, сливе прямої причетності до описуваних подій. У примітках до поеми подано докладний топографічний коментар, цілком пов’язаний з рідним Шевченкові Звенигородським повітом. Поет знає і пам’ятає Боровиків хутір між Звенигородкою і Вільшаною, там, казали старі люди, на шляху стояла корчма, «де б то Ярема Байстрюк, а потім Галайда, був у жида наймитом». Знайомий йому й ліс, що зветься Гупалівщиною, недалеко Керелівки, в яру, над озером. У тім лісі Залізняк збивав з дерев конфедератів, і вони гупали на землю, як «груші гнилобокі». Назавжди врізалося до пам’яті містечко Лисянка понад річкою Гнилий Тикич, тут колись гайдамаки «розруйнували старосвітський будинок, Богданом нібито будований», тут горів «каганець козачий» і йшов кривавий «бенкет». З Тикича малий Тарас тягав воду для диякона, плекаючи надію, що той візьметься вчити його малярству; сюди, до Лисянки, він приїздив пізніше, вже дипломованим художником. Одні відвідини описано у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», де гайдамацький «бенкет» у Лисянці порівнюється з великоднею різаниною 1282 року на Сицилії («сицилійська вечерня») і з Варфоломіївською ніччю. Через багато років, зустрівши у Новопетровському укріпленні солдата-земляка, родом «из села Ризанои, – тут, коло Лысянки, колы чувалы», Шевченко аж затремтів: «не тилько чував, а сам бував и в Лысянци, и в Ризаний, и в Русаливци, и всюды» (запис у щоденнику 29 липня 1857 року). То ж усе були рідні гайдамацькі місця…
Немає свідчень того, щоб пам’ять Шевченкова пробивалася або намагалася пробитися у глибини родоводу, виглядає, що вона замикалася на дідові та його легендарному минулому, проте у тій легенді стоплено почуття особисте з почуттям історичним, родинний міф – з реальними фактами і дитячими враженнями, родовий патріотизм (якщо згадати вираз Андрея Белого) – з національною гордістю, яка осмислюється передовсім під кутом зору історичної та соціальної справедливості.
Питання «чиї ми діти?», котре раз у раз виникає в Шевченка, не є для нього питанням генеалогії, воно невідривне від такого поняття, як святе право народу на свою правду – національну («в своїй хаті своя й правда») та соціальну, на свою силу, волю, на славну спадщину батьків і дідів. Бо дарма що «все гине – слава не поляже»,

Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.

Перечитати книгу слави нації, її героїчної та кривавої боротьби за незалежність проти чужих та єдинокровних «людоморів» закликає Шевченко своїх недолугих земляків-безбатченків, у яких атрофовано історичну пам’ять, і то не погортати, а саме перечитати ту книгу «од слова до слова», не поминаючи «ані титли, ніже тії коми»:
Все розберіть…та й спитайте
Тойді себе: що ми?
Чиї сини? Яких батьків?
Ким? За що закуті?..
Гоголь не йде далі двох перших запитань і бере їх у суто генеалогічному аспекті, полишаючи поза увагою «правду», «кривду», «ким? за що?», тобто аспект соціальний. Для Шевченка, вчорашнього кріпака, кріпацького внука, сина і брата, усі запитання пов’язані в один тугий вузол.
Має Шевченко і свої відповіді на них. Його відповіддю була містерія «Великий льох» з потрійною анафемою – Богданові Хмельницькому за переяславську присягу, навісному «Петрусі» за ріки крові у Батурині та «голодній вовчиці» Єкатєріні II. Відповіддю-пересторогою «новим ляхам», «добрим панам, людоїдам лихим», холопам петербурзького «лютого Нерона» була своєрідна поетична післямова до «Гайдамаків» – вірш «Холодний Яр» (що ця «відповідь» Шевченкова, його оборона кривавої гайдамаччини, за зауваженням І. Франка, не є з історичного та морального погляду вельми переконливою, – то питання, яке потребує окремого розгляду, ми до нього повернемося). Відповіддю була й сатирична поема «Сон – У всякого своя доля…», де не помилувано не лише російських вінценосців та їхніх присних, що обліпили трон у надії на височайший ляпас або на дулю, «…хоч маленьку, / Хоч півдулі, аби тілько / Під самую пику», але так само не помилуваний і «землячок… з циновими ґудзиками», ота чванькувата лакейська душа, і ще «землячки» – чиновники із сенату, що «по-московській так і ріжуть» та «лають батьків своїх»… Це ж вони й подібні до них, «славних прадідів великих правнуки погані», свою Україну «гірше ляха… розпинають», деруть «шкуру… з братів незрящих гречкосіїв»…
Втім, не милує Шевченко і деяких хворих на холопське недокров’я «славних прадідів», котрі надто вже добре навчилися ходити в ярмі:
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське сміття…
Либонь, Павло Полуботок, який не побоявся вийти на герць із самим царем, та ще Петро Дорошенко, «запорозький брат», котрого москалі силою примусили віддати гетьманську булаву і «закували у кайдани», – лишень ці двоє постають у героїчному освітленні як гідні сини України. А решта? Хмельницький – «нерозумний», «п’яний», пошитий у дурні москалями та «німчиками»; «Ґалаґани, і Киселі, і Кочубеї-Ногаї» – «людськії шашелі», «дядьки отечества чужого»; «дурний Самойлович»; Скоропадський – «гетьман дурний»…
Не менш суворий Шевченко й у своєму ставленні до холопів холопів, рабів рабів, до тих «ягнят», тієї безсловесної «братії», яка «…мовчить собі, / Витріщивши очі! …нехай, каже, / Може, так і треба». Тяжкі роздуми про долю України пригнічують поета, коли він дивиться на зниділий, сонний Чигирин – колишню гетьманську резиденцію, свідка зоряних часів козацької слави:
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?

…Заснула Вкраїна,
Бур’яном укрилась, цвіллю зацвіла,
В калюжі, в болоті серце прогноїла,
І в дупло холодне гадюк напустила,
А дітям надію в степу оддала.

Так вимальовується один із наскрізних, парадигмальних мотивів Шевченкового дискурсу України – мотив національної самокритики, який є чи не найважливішим показником зрілості й глибини національної свідомості.

(Друкується за виданням: Юрій Барабаш. «Вибрані студії». Видавничий дім
«Києво-Могилянська академія».
Київ. 2006).

Поділися:

Добавить комментарий