І.
Головне приміщення нашої школи містилося у колишньому панському будинку відставного майора Юр’єва майже у центрі села Римарівка Гадяцького району. Учні молодших класів навчалися у «поповій школі», що знаходилася на протилежному березі річечки Тарапуньки, через місточок, а старшокласники – у добудованій пізніше «церковній школі», поруч із храмом Покрови Пресвятої Богородиці.
Розповідав мій дід Петро, що гучні церковні дзвони не раз слугували єдиним дороговказом і для піших, і для кінних подорожніх, особливо взимку, коли закрутить, бувало, світом віхола, занесе снігом степові проїзди. А день який куций такої пори… Залишалася тільки єдина надія: прямувати на звук дзвону.
У буремні роки минулого століття тодішня влада кілька разів хотіла закрити церкву, відібрати майно. Та все якось миналося. А вже наприкінці п’ятдесятих років не вдалося громаді відстояти свою святиню. Одного дня у селі з’явилися кляті атеїсти. Заходилися вони похапцем від цегляних стовпів відривати металевий паркан, знімати із куполів позолочені хрести, скидати із дзвіниці важкі бронзові дзвони. Збіглися до церкви обурені люди. Довго не могли антихристи впоратися із головним дзвоном – тягли в натузі до краю покрівлі, а той завзято опирався всією своєю вагою. Не втримали манкурти мотузку в руках – вдарив з висоти дзвін об землю, розколовся, видавши востаннє прощальний свій голос: «Кже-хе-хе!». Застогнали люди: заголосили жінки в розпуці, пополотніли від безсилля обличчя у чоловіків, закричали діти!
А що ти вдієш? Міліціонерів із пістолетами наслали у село не із одного району. З-за спин охоронців виступив (лиш на крок) опецькуватий керівник насилля у задовгому піджаку із доброго сукна, почав завчено торохтіти: «Спокойно, гражданє, ви же знаєтє, что бога нєт, что рєлігія – ето опіум для народа. Труженікі! Страна наша огромная остро нуждаєтся в мєталє, і послужит етот поповскій хлам для високой целі – построєнія свєтлого будущего!». Запанувала серед людей німа тиша – молилися в розпачі…
Під час війни центр села зазнав бомбардування. Імовірно, що високі куполи храму слугували пілотам за орієнтир для скидання смертоносних «подарунків». Але дивним чином вціліла будівля – чи то бомбери не розрахували траєкторію, чи то сам Господь відвернув значну руйнацію села. Бомби кучно впали за півтори сотні кроків від церкви, у заплаві річки Тарапуньки, утворивши глибокі вирви на луках.
Згодом вирви від вибухів затягло мулом. Виникли озерця, густо вкриті ряскою, оброслі по берегах очеретом та верболозом. Час від часу озерця могли оживати: чи то болотний газ нуртував з надр земних, чи й сам водяний озивався страхітливим булькотінням.
Коли дітлахам доводилося тягти із плеса ряску для качок, то робили те обережно: викидали її на бережок рогатиною, щоб і руки не замочити у пропащій воді.
У сплюндрованій будівлі храму за вказівкою (чи то районних, чи то обласних) ідеологів розмістили колгоспний склад. На даху церкви, з боку головної вулиці села, в розщелині цегли, дивним чином проросла берізка – сама, напевне, соромилася своєї недоречності. Щоосені зустрічало деревце школярів золотавим листям на гілочках. Підростали дітлахи – вищою ставала берізка…
ІІ.
З протилежного боку від храму та колишнього панського будинку колгосп побудував контору і сільський клуб, де крутили кінофільми. Працював там кіномеханіком дядько Павло – колишній фронтовий кулеметник. Людиною він був відповідальною, любив свою роботу. «Кіновщик» Павло – інакше чоловіка ніхто не називав у селі. Він власноруч малював на цупкому папері оголошення з назвами фільмів, сам пришпиляв їх канцелярськими кнопками на дерев’яні паркани у людних місцях. Якщо колір літер на афіші був червоним, значить фільм був про любов, якщо синій – про війну або пригоди, чорний – заплутаний детектив. Коли в оголошенні червоним кольором було написано «Зіта і Гіта» або «Шам і Рам» – чекай увечері в клубі аншлаг. Особливо полюбляли індійське кіно сільські жіночки-трудівниці. Бувало, лише й встигне господиня корову видоїти, а вже чепуриться, квітчастою хусткою запнеться і благовірного свого під руку чіпляє. Поспішає пара, щоб встигнути зайняти глядацькі місця в перших рядах кінозалу.
Чоловіки, правда, після кільканадцяти хвилин перегляду «індійського шедевру» рвалися на вулицю – викурити «пріминку», погомоніти із односельцями, а може, з кумом за зустріч і чарчину перекинути.
А от жінок від кіноекрана і за вуха не відтягнеш. Вони щиро переймалися долями героїв, їхніми вчинками так, що десь із середини показу в залі тільки й було чутно раз по раз зітхання, а то й плач.
Ми, хлопчаки, з нетерпінням чекали на зовсім інше кіно. На кожній перерві між уроками бігали до дерев’яних воріт школи побачити сьогоднішню афішу – що ж там нині пропонує кіновщик Павло? Якщо написано «Залізна маска», «Фантомас» або «Фанфан-тюльпан» – ото наше. А якщо фільми німецької студії DEFA «Апачі», «Віннету – вождь апачів», «Скарби срібного озера» – то вже радість і одночасно збентеження неймовірні! Головне – дочекатися закінчення уроків. Готові ми були навіть пропустити перекус у тітки Лєни у шкільному буфеті, коли у кишені не було зайвого гривеника для кіносеансу.
Сидимо в глядацькому залі тихо, як на уроці строгого історика Миколи Мефодійовича. Хвилюємося, захоплюємося благородством відважних індіанців, обурюємося вчинками блідолицих негідників аж чоло пітніє та у роті сушить.
Головного героя в тих кінофільмах переважно грав югославський актор Гойко Мітіч. Голий торс із рельєфними м’язами, вольове обличчя із впалими щоками, відважний погляд карих очей зробили артиста кумиром не одного покоління школярів.
Бувало, прийдеш додому після кіносеансу, знімеш тихцем перед дзеркалом сорочку: «Мішок… Хіба це прес на животі, хіба це біцепси?» Гайда мерщій під стару липу за хатою. Схопиш «башмак» від тракторної гусениці і вправляєшся із залізом до сьомого поту. А потім, вчепившись за височеньку гілляку, ще й у верховіття липи здерешся швидше за сімейного улюбленця Мурчика.
Зранку перед уроками біжимо із хлопцями за клуб до чималенької металевої діжечки. Учора під час кіносеансу кілька разів переривалася плівка – напевне, кіновщик Павло ще ввечері викинув непотріб у діжечку. Якщо поталанить, то можна там відшукати кінокадри із зображенням самого Мітіча-індіанця, а потім досхочу розглядати кумира через фільмоскоп. Хлопчаки високо цінували такі обривки кіноплівки. Їх із легкістю можна було обміняти на старовинну монету або рідкісну марку.
Незрозумілим було єдине: чому в підручнику із історії американські індіанці зображені якимись невиразними, просто незграби?! Тихцем хлопці ті картинки замальовували олівцями. Ні Архімеда, ні Піфагора не чіпали, але такого неподобства стерпіти не могли.
Влітку дитячих кіносеансів у клубі не було: знав досвідчений кіномеханік дядько Павло, що юних глядачів не зібрати. У підлітків були зовсім інші захоплення та турботи.
ІІІ.
Десь перед обідом сповзалися хлопчаки з Подолу, Зеленщини, Залугу на Плес – найближчу купальню на річці Грунь. Зранку старалися впоратися із материними наказами: нарвати кролям трави, притарабанити для качок ряски із Тарапуньки, нарити на вечерю молодої картоплі…
Купалися, пірнали в куширі за раками, грілися на бережку з м’ячем. А коли збереться на пляжі чималенький гурт – розпочиналася гра в апачів. П’ять-шість найспритніших хлопчаків мали стати «індіанцями». Вони швиденько перепливали через річку, робили на голих тілах малюнки прибережною багнюкою і в Кут – густий лісок, обмежений з протилежного боку обійстями сусіднього села. Решта учасників гри – «блідолиці» – тим часом прямували до Кута прибережною стежкою Острова через дерев’яний місточок, розподіляючись на окремі групки для полювання. Головне завдання «червоношкірих» – встигнути влаштувати у потаємному місці вігвам із сухих гілок. Туди помістити бойовий символ апачів – чималенький пучок гусячого пера, зв’язаний туго пагоном хмелю. В подальшому потрібно було відманювати ворогів від свого поселення. «Блідолиці» ж мали відшукати вігвам або, спіймавши когось із «індіанців», вивідати у нього таємницю про місце поселення. Варто було блідолицьому лиш доторкнутися до індіанця, той вважався захопленим у полон і не мав права на спротив.
Обліплювали «вороги» невдаху з усіх боків і починався допит. Могли тебе прив’язати паском до дерева, могли покласти на землю. Якщо коло дерева, то лоскотали пір’їнами і під носом, і за вухами, і під пахвами. Якщо на землі, то те саме, або ще й пустять на шкіру жменю лісових мурах-кусючок. Виказати у такому випадку таємницю, не витримавши «тортур», означало одне: надовго, може, й до наступного літа, залишитися «блідолицим».
Сподіватися «індіанці» могли лише на свою швидкість та всілякі хитрощі. Можна було знешкодити котрогось із «ворогів» на живця. Петляє «червоношкірий» стежкою між кущів ліщини, а за ним в погоні «блідолиці» розтягнулися ланцюжком. От останнього і слід було хапати раптово з-за стовбура та, затуливши рота долонею, мерщій тягнути того в хащі, до вігвама.
Бігали та галасували в лісі до тих пір, поки вибивалися із сил. Зазвичай переможців у грі не було, а вражень – хоч відбавляй.
Минали ті ігри без особливих травм, хоч нестися «червоношкірому» стрімголов босим по лісу вкрай небезпечно, бо ж ненароком можна було наступити на скалку чи корч. Пам’ятаю, одного разу на лісовій галявині здибався я віч-на-віч із метровою гадюкою… Вкляк я на місці від несподіванки, а вона, скручена кільцями, підняла голівку, загрозливо засичала, пронизала мене всього, до останньої кісточки, холодним поглядом очей-намистинок. Потім знехотя повиляла вороною спинкою з відблисками світлуватих маскувальних зигзагів на ній у папоротник. Пронесло… Тільки тіло колихнулося дрижаками страху, тільки борлак скам’янів – ні вдихнути, ні видихнути…
IV.
Дуже охочим був до нашої гри в апачі гість із Донецька Валєрік, який щоліта приїжджав до Гахів. Правда, не випадало йому стати «червоношкірим».Товстенький хлопець навіть на боці «блідолицих» пас задніх, бо не міг витримати темпу погоні на полюванні.
– Пацани, я по черзі маю стати сьогодні апачі, – настоював Валєрік. – Я зможу…
– Якщо босим ушквариш по лісу, то бути тобі навіть вождем. Ану спробуй спочатку босяка до Стінки, – кепкували над невдахою підлітки з ради старійшин. Рухався Валєрік без взуття навіть по м’якій траві повільно – боявся бджіл на квіточках, остерігався наступити підошвою на слизький гусячий послід.
Але не здавався хлопець у своєму прагненні стати «апачі». Одного разу він приніс на Плес отриману поштою аж з Донецька від друзяки обкладинку з глянцевого закордонного журналу.
На кольоровому фото красувався сам Гойко Мітіч у ролі вождя індіанців – скакав на баскому гнідому жеребці із загрозливо піднятим над головою томагавком. Кожна деталь картинки була настільки натуральною, що збільшені через фільмоскоп випадкові кінокадри – просто мазня.
Навколо Валєріка зібрався чималий гурт хлопчаків. «А бачите, пацани, в чому взутий вождь… У мокасини, а ви придумали, що індіанці босі», – в хриплуватому голосі героя дня почулися пискляві нотки від хвилювання. Він тицяв нігтем вказівника в мокасину на нозі червоношкірого, часто шморгав носом.
Всупереч правилам відбору до складу «апачів» та в обмін на обкладинку журналу, рада старійшин зарахувала Валєріка до команди «індіанців». Довго протриматися в ролі «червоношкірого» хлопець не зміг навіть у своїх капцях – швидко став здобиччю «блідолицих». Кинулася решта «індіанців» віялом по лісу від близького вігвама, відволікаючи «ворогів» гучними вигуками: «А-а-пачі-і-і!!!»
Хотіли «блідолиці» прив’язати Валєріка до дерева, а той оскаженів від швидкої невдачі – несамовито опирався, розштовхуючи численних «ворогів». Виникла на узліссі гаряча метушня: і не бійка, але вже й не просто штовханина. Комусь задів полонений носа, бренькнув чиїмсь вухом… Отетеріли «блідолиці» від такої поведінки нахаби, а полонений подався швидкою ходою на Острів через місточок. Сердито розмахував врізнобіч руками.
Наздогнали мисливці Валєріка вже на Плесі. Довго той відштовхувався від зграї нападників, але сили були нерівні. Хтось з молодших хлопців «котигорошком» метнувся ззаду Валєріку під ноги, а спереду наперли, дуже штовхнули в груди, і повалився той навзнак важко на траву, наче мамонт забитий упав.
V.
Поставили бранця до одинокої вербички на пляжі, міцно зв’язавши зап’ястя рук очкуром ззаду за стовбуром деревця. «Стій, Слоняро! Будеш знати, нахабо, як правила порушувати», – обурювалися, вимахуючи перед його лицем кулачками найзавзятіші хлопчаки. Тут і ми, «індіанці», зрозумівши, що ліс чомусь спорожнів, перепливли через річку на пляж.
Час ішов… Щоки Валєріка вже давно виглядали не червонобокими яблуками, а перестиглими помідорами. Чоло його рясно спітніло, проте хлопець уперто мовчав – вибачатися не хотів.
На Плесі купалися двоє дівчаток, скоса зиркаючи в наш бік. Похапцем одягнулися та й чкурнули з купальні у Стінку, до ближніх хат.
Біжить стара Гахівна – ніг під собою не відчуває! Біжить з мітлою березовою наперевіс, як солдат у штикову атаку з гвинтівкою! Поспішає, сердега, внучка свого любимого рятувати, з полону кровиночку рідну визволяти, а ззаду за нею дріботять ті дві малолітні перепілки.
«Антихристи окаянні, пуголовки голопузі!» – гукає вона до нас. Біла хустка з голови баби з’їхала на потилицю, сиве волосся, як грива у коня на скаку, з очей, здається, полум’я шугає.
Ну що ти тут вдієш?! Кому що пояснити?! Ой, ноги мої, ноги! Вихором кидаємося врізнобіч: хто плавати вміє – через річку чимдуж гребе, в яворі за очеретами щільними залягає, а інші через кладку на Острів, у верболози.
Додому повертаємося якісь притлумлені, окружними стежками аж увечері, коли вже й череду корів з пастівника пригнали. Баба Гахівна вже точно не в засідці, а доїть свою Квітку.
VІ.
Більше тижня наше товариство на Плесі не збиралося. Бігали купатися на дальні пляжі: на Давидівське, на Попівщину, а у Стінку ні ногою…
Згодом малеча, сусіди Валєріка, донесли до нас його прохання про зустріч там-таки, на Плесі. Покупаємося швиденько, зберемося в коло, та й зиримо раз по раз на крайні хати від Стінки. «Чи не приведе Валєрік часом сьогодні дядька Гаха? Той цибатий, меткий – вмить наздожене!» – тривожна думка нуртує у кожного в голові.
Ні, сам іде перевальцем, а в руках ще й ношу якусь теліпає. Підійшов, тихо привітався до гурту, важкі торбини на траву опустив. «Вибачте мене, пацани. Не хотів я такого конфузу. Слово даю, що не хотів… То баба погарячкувала… Я їй усе пояснив», – у хриплуватому голосі Валєріка враз з’явилися пискляві нотки, а щоки палали від хвилювання. – До мене нині батьки приїхали – заберуть мене скоро з собою в Донецьк. Не гнівайтеся – пригощайтеся», – говорив хлопець щиро, а голубі його очі аж зволожилися підступно.
Ну, що ти вдієш з цим Вінні-Пухом? А тут ще й диня дивна, кольору акацієвого меду, аж з далекої Туркменії. Такої дині не знайдеш ні на одному сільському баштані, не купиш її навіть на велелюдному районному базарі. На смак вона, як соковита груша бера, з медом змішана. А тут ще пляшки з божественним напоєм: «ситро вишневе», щойно з сільмагу.
Подарували ми Валєріку на згадку бойовий символ «апачів» – пучок гусячого пера, а ще общинного складаного ножика. «Ти, гляди, не забувай села, приїжджай наступного літа», – підходили хлопчаки до друга, плескали його по плечу…
VІІ.
Знімаю черевики, іду босоніж, навмання, через осоку, мимо зарослів бузини. Незвично муляє в підошви. «Геть міським кендюхом зробився», – кепкую подумки з себе. Поспішаю до Плесу. Як же тут все змінилося! Річка геть вкрита лататтям, біля берега у воді густі куширі, що й не зайдеш у неї. Охоплює мене враз дивне хвилювання – прагну поглядом віднайти у густій стіні очерету, на протилежному березі, бодай шпаринку, щоб розгледіти узлісся Кута. А що, як там, раптом, зараз вигулькнуть з-поміж кущів ліщини розмальовані болотюкою хлопчаки – індіанці племені «апачів»?! Ні, нікого там не видно…
Ліворуч, аж ген-ген за луками та сагами, підіймаються по косогору від заплави Груні й аж до крайнеба різнолисті дерева урочища Піддубного. А попереду того дрімучого лісового царства, в низині, одиноким дозором розкошує велет-дуб. «Добридень, пане-добродію! Скільки ж десятків років ми не бачилися з тобою?! Пішов я у світ юним, а ти залишився стояти незрушно. Хвилюєшся, виглядаєш з дальніх та звивистих життєвих доріг кожного свого земляка, ніби батько рідний – своїх діточок! Повернувся я нині, а ти, мудрий свідок минувшини та сучасності, і зараз на чатах. Тільки в розлогій кроні твоїй побільшало сухого гілляччя, ніби на моїй голові сивина».
За старим дубом, на схилі, виріс густий чагарник. Та там же була колгоспна пасіка, там працював мій дід! Погожої днини він брав мене малого з собою на роботу. Дід порається коло вуликів, а я обслідую декілька раз околицю та й на пасіку вертаю. «Ану, босячок, гайни ще до дуба нашого. Порахуй мені: скільки ж обхватів рук твоїх навколо стовбура? А тоді вже й обідати сядемо», – лукаво зирить дід з-під піднятої з лиця захисної маски.
Біжу до дерева. Обіймаю його по колу розпростертими рученятами, а злічити кількість тих обхватів не вдається: ще й цифр стільки не знаю. З полуденного боку стовбура пальці геть ховаються у зморшках кори, а з тіньової ковзають по м’якому, прохолодному моху.
Обідаємо в дерев’яній будці, щоб не дратувати бджіл сторонніми запахами. Дід неспішно крає запашну домашню паляницю, дістає з торбини сало, яйця, огірочки-первістки. Ставить на стіл глечик холодного молока. Ще зранку він перелив із похідної пляшки молоко у той глек, а щоб воно не прокисло від спеки, піймав та вкинув у ту рідину жабку-холодушку з криниці.
Їм я мало – тільки щоб дід не бурчав. Більше налягаю на вощані стільники з духмяним липовим медом. У роті солодка терпкість – втамовую її молоком, аж поки з носа не попре зрадлива біла бульбашка. «Ну приляж, внучку, на лаву. Може, у сні й цифри згадаються», – накриває мене дід рядниною. А там і вечір скоро. Садовить мене дід на дбайливо прилаштовану до рами велосипеда подушечку, і котимо ми узбіччям глинища до села.
Тихо… Тільки джмелик-трудівник уже господарює над вмитими росою біленькими квіточками дикої конюшини. Де й узявся легенький вітерець-пустунець – загрався в очереті: шелестів гострими темно-зеленими листочками, хитав кучеряві верхівки-метілки. Сонце щедро пронизує ранковий голубий простір блискітливими грайливими промінчиками, пестить моє лице.
Чомусь хочеться склепити повіки і стояти так непорушно босими ногами у ще мокрій від роси траві. Уява несе мене до велетня дуба, у його віття, а потім і далі, у високе безмежжя. І вже я – то ледь помітна цяточка в неозорому довкіллі. Може, все навпаки: може, неосяжний простір втиснувся в моє єство, відлунює у скронях біблійською істиною: «Всьому свій час, і час кожної речі під небесами…»
Олександр ДУБОВИК.
м. Гадяч.