Архієпископ Полтавський і Кременчуцький ФЕДІР:  "Ми хочемо, щоб люди свідомо приходили до своєї Церкви, розбудовували свою Церкву і захищали свою Державу"

Архієпископ Полтавський і Кременчуцький ФЕДІР: «Ми хочемо, щоб люди свідомо приходили до своєї Церкви, розбудовували свою Церкву і захищали свою Державу»

Відновлення духовної незалежності України, втраченої підступами Москви понад 300 років тому, історики по праву називають подією тисячоліття. 15 грудня 2018 року на Об’єднавчому соборі українського православ’я в Києві було створено єдину помісну Православну церкву України, ухвалено її Статут та обрано Предстоятеля – Блаженнійшого Епіфанія, Митрополита Київського і всієї України.
Результати Собору засвідчили світові, що Україна не тільки має всі історичні права отримати від Вселенського Патріарха і Константинопольської Матері-Церкви Томос про церковну автокефалію, а й спроможна повноцінно втілити його в життя. З проханнями про цей епохальний документ до Його Святості Патріарха Варфоломія зверталися українська влада, особисто п’ятий Президент України Петро Порошенко, духовенство, громадськість.
Про вікопомні минулорічні події у Святій Софії Київській, про успіхи, виклики і перепони, якими позначився перший рік української церковної незалежності, ми поспілкувалися з архієпископом Полтавським і Кременчуцьким (ПЦУ) Федором. Владика розповів також про буття Полтавської єпархії, про свою діяльність на посаді голови Синодального управління у справах молоді, про волонтерський рух, заснований п’ять років тому при Свято-Успенському кафедральному соборі Полтавського батальйону небайдужих… Але особливо його слово звернене до всіх віруючих та тих, хто ще тільки шукає свого шляху до Бога.

«Ми стали частиною Вселенського православ’я»

– Владико, минає перший рік від Об’єднавчого собору. Як Вам сьогодні пригадуються ті події? Що викликало найбільше хвилювань? Чи були особисто для Вас якісь несподіванки?
– Події, природно, вже трішки затерлися в пам’яті, треба напружуватися, щоб відтворити, як усе відбувалося. Але емоції залишилися. Загалом вони були двоякі. Перш за все – велике переживання, щоб Собор відбувся, тому що виникали певні проблеми з його початком. Було таке відчуття, що якщо Собор не відбудеться – а на нас дивиться вся Україна, – то ми станемо учасниками чергової руїни. Духовної руїни. Так, як була колись в історії України доба Руїни політичної, коли занепала держава, коли мінялися гетьмани й точилася безкінечна боротьба.
Такий страх був перед початком Собору. Але коли він уже розпочав роботу, то, безперечно, в душі панували радість, особливе піднесення, відчуття зв’язку з нашими предками, тому що ми перебували в Софії Київській. У храмі, який збудовано понад тисячу років тому нашими прабатьками, які прийняли християнство, для яких віра Христова була дороговказом і в житті, і в діяльності, в світогляді, в мисленні. Ми розуміли, що знаходимося в тому самому храмі, де були Великий князь Володимир, Великий князь Ярослав Мудрий, наші Київські Митрополити, де відбувалися різні історичні події. Тому під час Собору було відчуття того, що я Божим промислом також став учасником однієї з історичних подій.
Варто розуміти, що переважна більшість автокефальних церков виборювали свою автокефалію. Так само, як і Українська церква, пройшли через невизнання. Болгарська церква боролася понад 70 років, Румунська – понад 30, її також називали розкольницькою. Я думав, що й ми будемо долати такий тривалий шлях, але виявилося, що нам знадобилося 27 років, це, власне, час від проголошення державної Незалежності. І слава Богові, що сьогодні ми стали частиною Вселенського православ’я.
– Як Ви оцінюєте просування процесу визнання ПЦУ іншими помісними церквами-сестрами?
– Ми поступово інтегруємося. Безперечно, наражаємося на дуже серйозну протидію Російської церкви, бо вона зрослася сьогодні з державою Путіна. Ідеологія Путіна й ідеологія Патріарха Кирила ідентичні. Це державний імперіалізм і церковний імперіалізм. На жаль.
Ми сприймаємо віруючих Російської церкви як братів у вірі, це братня для нас Церква, але ми не розділяємо її позицій щодо панування на території колишньої Російської імперії. Це імперіалізм. А має бути братерство, спільна віра, підтримка і взаємодопомога. На жаль, сьогодні Російська церква діє повністю протилежно. Вона бореться з Константинополем за першість, і Українська церква виконує у цій боротьбі роль своєрідного буфера. Як, зрештою, і на політичному полі Україна завжди виступала стримуючим фактором у протиборстві Азії та Європи. У церковній ситуації Українська церква сьогодні – та церква, яка забезпечить баланс в православному світі. Тобто не дасть можливості Російській церкві змагатися за першість. А змагання це, як і будь-які амбіції, керуються правилом: бачу мету і не бачу жодних перепон. Нещодавно митрополит Іларіон (Алфеєв), керівник відділу зовнішніх відносин Російської православної церви, приїздив до очільника Польської православної церкви, зустрічався з очільником Православної церкви Чеських земель і Словаччини з метою ще більше налаштувати ці церкви проти визнання Православної церкви України. Але нічого. Зрештою нас визнає сьогодні Вселенський патріархат, визнає другий за честю патріархат Олександрійський, Елладська православна церква. Опосередковано визнають й інші церкви, тому що вони співслужать з ієрархами Вселенського патріархату. Хоча і є в середовищі єпископату різних церков різні думки, різні позиції, впливи Росії дуже відчутні.
У жовтні я їздив у паломницьку подорож і відвідував церкви одного з патріархатів, який офіційно нас іще не визнав, але мене приймали як єпископа і як брата у вірі. Тому визнання Православної церкви України іншими церквами-сестрами – це питання часу. Вже відбулися ті процеси, які незворотні. На сьогодні перед нами стоїть завдання об’єднати всі православні громади України і створити міцну помісну церкву. Звичайно, що парафії Російської церкви в Україні будуть існувати. І вони мають на це певне право. Але Російська церква в Україні не може бути інструментом політики Путіна і Росії загалом. Тому що це вже навіть не духовне питання, а питання національної безпеки.
– Томос – документ епохального масштабу. Для багатьох українців його отримання Церквою стало приводом уперше дізнатися про обставини, за яких Київська митрополія опинилася в Московському патріархаті в ХVII столітті…
– Усе це тісно пов’язано з політичною ситуацією. З підписаними Богданом Хмельницьким із Московським царством Березневими статтями. То були сподівання, що Московія буде союзником у боротьбі з Річчю Посполитою, у змаганнях за незалежність Української держави. Але наш північний сусід був і донині залишається імперією з азійським мисленням, з головним завданням захоплювати нові території, висмоктувати, так би мовити, всі культурні, інтелектуальні надбання поневолених народів. Зрештою так і відбулося. Українські інтелектуали, вихованці Києво-Могилянської академії, стали єпископами Російської церкви, стали місіонерами, викладачами Слов’яно-греко-латинської академії в Москві й фактично займалися просвітництвом та розбудовою Російської імперії за часів Петра Першого.
Богдан Хмельницький підписав угоду з Московським царством у 1654 році, а церкву остаточно підпорядкували в 1686-му. Тобто українська церква ще чинила опір експансії. Те, як підпорядковували Київську митрополію Московському патріархату, – справжня детективна історія, в якій вистачило місця і політичним інтригам, і підкупу візира, і хабарам Вселенському патріарху. Його, до речі, згодом покарали за цей гріх симонії (церковна назва хабарництва, корупції) позбавленням сану, він доживав віку в одному з монастирів.
Проте і в тому документі 1686 року було багато обмежень, запобіжників для Москви. До недавніх подій цей документ ніде не афішувався. Коли ж Вселенський патріархат дістав його зі своїх архівів, то виявилось, що всі ті запобіжники були проігноровані.

«Москва розуміє, що звинувачення у неканонічності після визнання нас Вселенським патріархатом уже не діють, тому намагається вигадати ще якийсь аргумент»

– Владико, чимало українців плутають материнську опіку Константинопольської православної церкви з прямим підпорядкуванням їй. Цим вдало користуються ті, хто підігріває настрої «п’ятої колони»…
– Безперечно, таку інформацію поширюють ті сили, які зацікавлені в зруйнуванні Православної церкви України, в тому, щоб не було автокефальної церкви. Це йде з Росії, із певних кіл тут, в Україні. Але це – неправда. Ми є помісна церква і ми не підпорядковуємося Константинопольському патріарху. Ми маємо свого Предстоятеля. Ми самі вирішуємо свої внутрішні питання: днями в нас була єпископська хіротонія, і Константинополь ніяким чином не впливав на ці рішення. Усі питання життя нашої Церкви вирішують Помісний та Архієрейський собори, Священний синод та Предстоятель. Тому ми є помісна церква. Але Москва розуміє, що звинувачення у неканонічності, розкольництві після визнання нас Вселенським патріархатом уже не діють, тому намагається вигадати ще якийсь аргумент. Це – гібридна війна. Відкрите в Києві представництво Константинопольського патріархату в Україні – ставропігія – якраз і свідчить про те, що ми не є Константинопольським патріархатом, бо в разі прямого підпорядкування який би був сенс відкривати в нас це представництво, своєрідне церковне посольство?
Російські пропагандисти вигадували навіть, що Православна церква України має платити мільйони доларів податків у Константинополь. Це повна нісенітниця, і люди обізнані розуміють, що такі кошти для нас взагалі нереальні. Тобто триває залякування людей, війна Росії проти України.
– Процес переходу парафій з УПЦ МП наразі не такий активний, як на початку. Хтось через це розчарований, бо очікував більшого. Але окремі дослідники церковної теми наголошують, що турбуватися за нарощення кількості парафій навіть зайве. Головне – якісно нове життя Церкви, відмінне від авторитарних порядків у РПЦ? Як Ви дивитеся на ці процеси?
– Безперечно, ми хочемо, щоб рішення про перехід було виваженим, добровільним, усвідомленим. Чому на Західній Україні більше переходів, ніж, скажімо, в нас на Полтавщині, де таке рішення ухвалили кілька парафій? На Західній Україні не було зруйноване церковне життя так, як тут, у нас. Там дуже активні саме віряни. Вони завзято беруть участь у церковному житті, будують храми. Вони й ініціювали, диктували ці переходи. На Полтавщині церковне життя після довгих десятиліть атеїзму так і залишається пригніченим. Усе вирішують священик і вузьке коло постійних парафіян, а переважна більшість людей приходять до храму тільки на свята. У селах дуже мало людей відвідують недільні богослужіння. Хоча християнин, православний віруючий не просто зобов’язаний, він має духовну потребу щонеділі збиратися на спільну молитву, причащатися, сповідатися. Звідси й невисока статистика переходів на Полтавщині. Але ми через це не переймаємося. Настане час – і будуть переходи, а якогось примусу, штучної масовості нам не потрібно. Ми хочемо, щоб це був добровільний процес, щоб люди свідомо приходили до своєї Церкви, розбудовували свою Церкву і захищали свою Державу.
– Дослідники церковної теми неодноразово відзначали досить прогресивний принцип формування Священного синоду ПЦУ, заснований на ротації єпископів…
– Так, це достатньо демократична процедура. Тобто кожен єпископ фактично матиме можливість протягом року засідати в Синоді, впливати на якісь процеси. У нас є синодальні комісії, які вирішують ті чи інші питання. Насправді треба розуміти, що на сьогодні в Церкві назріло багато і духовних, і богослужбових, і обрядових питань. Є елементи Літургії, які вже, скажемо так, втратили певний сенс, і треба розібратися, чи варто їх залишати у чині Божественної Літургії (наприклад, єктенія про оголошених). Але ми робимо це сьогодні дуже обережно, виважено, обґрунтовано, щоб не створити приводів для розділення. Бо наші опоненти використають будь-який привід, щоб нас розділити і посіяти поміж нас ворожнечу. Показовим є, зокрема, календарне питання щодо святкування Різдва Христового. Говорячи про святкування Різдва, люди не усвідомлюють, що мова йде не тільки про Різдво Христове, але передусім про усі свята, котрі відзначатимуться на 13 днів раніше, ніж ми звикли натепер! Хоча з 15 помісних православних церков 10 відзначають не лише Різдво, але й усі інші свята за новим стилем. Тобто живуть не за юліанським, а за григоріанським календарем.
Варто розуміти, що календар не має ніякого значення для духовного життя. Із богословської точки зору не важливо, за юліанським чи за григоріанським календарем віряни зустрічають Різдво або святкують будь-яке інше свято. Але ми розуміємо, що є люди, які звикли, що 7 січня – Різдво, хоча за юліанським календарем це те саме 25 грудня. Тому, безперечно, що ми не поспішаємо з якимось швидкими рішеннями. Потрібне обговорення і дуже виважене рішення: приймаємо ми цей календар чи не приймаємо. Наприклад, якби Різдво було б 25 грудня, то Новий рік не припадав би на період Різдвяного посту, а збігався б із тим святом, яке ми називаємо старим Новим роком, першого січня за юліанським календарем. Це трошки якось би виправило ситуацію для людей, які і постувати прагнуть, і Новий рік зустрічати люблять.
Інше питання, яке вимагає сьогодні уваги: чи можуть бути у храмі лавки для сидіння. У переважній більшості православних (я наголошую – православних) Церков у Європі, в США в храмах стоять лавки. У грецьких церквах навколо храму є так звані стасидії, де можна сісти під час богослужіння. Тому тривалість богослужіння не має особливого значення. Людина може відпочити.
Тобто велика потреба в певних змінах назріла. І ми це усвідомлюємо. Але зрозуміло, що є причини, які не дозволяють нам різких змін. Безперечно, Православна церква України сьогодні більш демократична. Ми радіємо цьому і вважаємо, що це є запорукою того, що ми будемо розвиватися і мінятися, йти, як кажуть, у ногу з часом, але зберігаючи основи православної віри. Не втрачаючи тих православних догматів віри і канонів, які непорушні й вічні.
Ми ніколи не сприймемо гріховних явищ, які йдуть сьогодні до нас із Заходу. Це неможливо прийняти, бо ми – Церква Христова. Адже є межі, за які переходити не можна, а є речі, які не мають особливого значення. Це календар, це лавка у храмі, навіть та сама хустка на жінці. Звичайно, якщо людина йде на богослужіння, то є певні застереження, достатньо аргументовані, чому жінка має бути в хустці. Але якщо людина, скажімо, приїхала в місто і, відповідно, жінка зійшла з потяга в брюках і без хустки – та хай заходить у храм. Слава Богу, що вона зайшла помолитися, що в неї з’явилася така потреба.

«Нам треба відкрити для молоді красу й глибину християнської віри»

– Владико, Ви одним із перших увійшли до складу Священного Синоду ПЦУ, були обрані головою Синодального управління у справах молоді. Над чим триває робота на цих поприщах нині?
– Це вже друге моє обрання головою Синодального управління у справах молоді. Першого разу ми починали роботу фактично з нуля. Тому що після радянського атеїзму, періоду гонінь Православна церква не вміла працювати з молоддю. Тому що в радянський час священик мав право тільки служити літургію, казати проповіді – і то в межах ідеології, бо серед людей стояв агент КДБ і занотовував. Ну ще священик таємно хрестив, вінчав, хоронив – оце і вся діяльність. А коли ми отримали свободу, прийшла молодь, яка шукала духовності, шукала можливість почерпнути глибини православ’я. А як, а що з цією молоддю робити?
І тоді ми почали влаштовувати молодіжні табори. У нас були заходи всеукраїнського рівня, які відбувалися традиційно. Створювались молодіжні організації з великою кількістю осередків, проходив форум керівників молодіжного руху. Але відтоді й донині, за час, коли я був поза цією посадою, ситуація і в суспільстві, і в Церкві змінилася кардинально. Нині ми готуємося до масштабного з’їзду православної молоді, на якому нам треба запропонувати певну стратегію, концепцію подальшої роботи і почати вже рухатися.
– Якої підтримки, на Ваш погляд, потребує сучасна молодь передовсім?
– Сьогодні світ став дуже секулярним, світським. Молоді позиціонується, що Церква – це щось таке архаїчне, консервативне, а якщо ти хочеш бути успішним, то маєш рухатися, так би мовити, на гребені хвилі, жити, як модно казати, хайпово. З іншого боку, є дуже конструктивні речі, які нам продемонстрував Західний світ. У ньому ти можеш себе реалізувати, якщо маєш талант і здатен запропонувати ідею. Ти можеш її продати, заробити на цьому статки, стати відомим і так далі. Але все це трохи гіперболізовано. Моя позиція така, що ми маємо показати сьогодні молоді всю красу християнства – справжнього, чистого. Допомогти доторкнутися до духовного життя. Християнство ж не в тому, що священик махає кадилом і щось там співає. Християнство – це внутрішнє глибоке життя з Богом. І в нас є прекрасні взірці такого життя. У нас ще є, слава Богу, прекрасні місця, де людина може почерпнути, торкнутися цієї духовності. Це монастирі. Це Афон. Ми сьогодні відкриваємо для себе інші помісні церкви, які були для нас закриті раніше. Це наша духовна культура, наші філософи. Того ж Григорія Сковороду навіть у радянський час позиціонували як філософа і не могли витерти з історії філософської думки. А Сковорода, передовсім, – проповідник християнства. Віри як способу життя. От, власне, нам треба різними способами відкрити для молоді красу й глибину християнської віри, зокрема православ’я. Щоб вони побачили, відчули, а далі це вже їхня справа – рухатися з Богом і йти вперед до Вічного життя, очищаючи себе від гріхів, страстей, служачи суспільству.
– Які зміни в житті Полтавської єпархії відбулися протягом нинішнього року?
– Як рухалися, так і рухаємося. У нас лишилися ті ж самі проблеми. Бракує приміщень, де люди можуть молитися. Не вистачає священиків, особливо кваліфікованих. Дуже багато проблем у сільській місцевості, бо село продовжує занепадати. Молодого священика, в якого є сім’я, вкрай складно запросити в село, тому що він просто матеріально там не може вижити. Священик же живе за рахунок пожертв. За ці пожертви треба будувати храм, утримувати сім’ю. Робочий день ненормований: тут служба, там хрестини і так далі. Власне, в селі священику доводиться займатися ще й сільським господарством. У нас рідко коли сільський священик має тільки одну парафію, зазвичай він їздить і служить у кількох селах. Але, як би складно не було, пам’ятаємо, що насправді все залежить від священика – від його доброго життя і відданості своїй справі.
Із того, що сьогодні справді відчутно змінилося, це сприйняття нас у суспільстві. Тут є великий позитив. Люди розуміють, що це Українська церква, що вона сьогодні визнана, що вона є п’ятнадцятою церквою у диптиху православних церков. Ми відчуваємо цю підтримку, і нам легше реалізовувати якісь свої задуми, соціальні проекти. Це дуже добре.

«Дякуємо Тобі, Господи. Благослови наш день»

– При Свято-Успенському соборі продовжує волонтерську працю відомий далеко за межами області Полтавський батальйон небайдужих. На які починання Ви благословляєте цю невтомну команду нині?
– Тепер вони більше займаються мирними акціями. Допомога військовим лишилася, так би мовити, точковою. То запчастини до автомобіля передавали, то закуповували якісь прилади на прохання хлопців. Наразі волонтери готуються до відкриття Будиночка Святого Миколая. Цю акцію полтавці вже полюбили. Минулого року, за найскромнішими підрахунками, Будиночок відвідали понад 2 тисячі дітей. Великий позитив у тому, що Миколай – це єпископ Церкви, це святий Церкви, реальна історична особа. А не вигадані радянською владою Дід Мороз і Снігуронька. Святитель церкви втілює в собі християнство. Через віру в Бога він досягнув такої чистоти і такої жертовної любові, що присвятив себе служінню людям. На його прикладі можна багато чому навчати дітей. Крім того, йдучи до Миколая, діти вивчають колядки, вірші, за що отримують подаруночки.
Важливим спільним проєктом Полтавської єпархії і Полтавського батальйону небайдужих є дитячий літній православний табір «Джерело». У матеріальному вимірі це, звичайно, дуже складна справа, бо табір треба оновлювати, і це потребує величезних коштів. Коли ми концентруємося на будівельних роботах, то десь починає трохи «кульгати» виховна чи духовна програма. Тобто в будь-якому разі є якісь дисбаланси. Але в цілому справи йдуть дуже добре. Я радію. Колись ми запрошували вожатих із наших церковних молодіжних організацій з усієї України. А зараз залучаємо звичайних студентів, і мені дуже подобається, що багато з них приходять у табір і наступного року. Дехто став уже старшим вожатим, сам створює програму для табору. Радію, коли впізнаю дітей, які приїздять відпочивати вже вчергове.
У таборі проводяться звичайні спортивні змагання, різні розважальні конкурси на зразок «Міс і містер табору», творчі вечори й так далі. Діти багато перебувають на свіжому повітрі. Постійно задіяні й під наглядом. Єдина особливість – коротенька, до трьох хвилин, молитва вранці і ввечері. Є також духовна бесіда, яку ми надалі прагнемо вдосконалити, щоб вона була більш цікава, більш інтегрована в саме життя табору.
Іноді не обходиться і без непорозумінь. Доводиться пояснювати батькам (навіть тим, які самі до церкви ходять!), що та молитва, до якої дитина долучається в таборі, це щось на зразок навчання тримати ручку й писати – ми мусимо показувати дитині, як твориться молитва. Це православний табір. А для кожного християнина починати й завершувати день молитвою, молитися перед їжею є нормальним.
Зазвичай через три дні перебування в таборі, коли минає адаптаційний період, ті, хто спочатку нудьгував за домом, уже з цікавістю живуть запропонованою тут програмою.
У «Джерелі» безкоштовно оздоровлюються діти учасників бойових дій, дітки, чиї батьки віддали своє життя за нашу державу. Увага до них для нас дуже важлива. Проводимо табори для ветеранів російсько-української війни. Плануємо нові проєкти і заходи.
– Владико, дайте, будь ласка, поради полтавцям у дні Різдвяного посту. Дуже важко налаштуватися, вирватися з повсякденної суєти…
– Це дуже складно для всіх. Я думаю, що в піст треба нам просто спробувати стати трошки людянішими, більш милосердними, м’якшими. Навчитися прощати один одного, розуміти, що ми далеко не святі, що не треба вимагати від свого ближнього майже святості, бо ти й сам грішиш. А щоб цього досягнути, потрібно наблизитися до Бога. Часу для тривалої молитви у звичайної людини за суєтою немає, і вона не вміє тривало молитися. Це не просто навик, це ціле мистецтво. Тому треба просто більше згадувати про Бога. Встали зранку: «Дякуємо Тобі, Господи. Благослови наш день». Протягом дня подякували Богові, ввечері обдумали, що було зроблено не так, вибачилися перед своїми рідними, близькими і попросили в Бога прощення. Своїми словами, нехай це буде коротко, але це має бути постійне пам’ятання про Бога.
Коли ми прищепимо собі таку звичку, це буде кроком вперед до реалізації мети, яка стоїть перед людиною. Ми ж живемо не для того, щоб здобути матеріальне, а щоб внутрішньо наповнитись Богом. Щоб, очистившись від своїх страстей, з’єднатися з Богом. І вже оця чистота внутрішня, любов, яка буде виходити від людини, яка перебуває з Богом, виливатиметься в спосіб її життя – коли людина проявляє милосердя, живе не тільки заради себе, а заради того, щоб створити благо й для інших людей, послужити іншим людям.
Головне – пам’ятати, що після смерті ми не зникаємо. «…Хто має, тому додасться, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має», – сказано в Євангелії. Тобто тому, хто здобуває Бога, після смерті додасться, відкриється в повноті його єднання з Богом і та благодать, яка очищує, утішає, наповнює людину. А людина, яка живе тільки матеріальним, померши, отримує те, що називається пеклом, – духовні муки, докори сумління, що життя прожив беззмістовно, ненаповнено.
Людське серце – це така глибина, яку задовольнити не може нічого, крім Бога. Коли людина захоплюється культурою, іде, скажімо, на якийсь концерт, наповнюється там емоціями, то через день-два вони вивітрюються. Подивилися ви якийсь фільм, книжку прочитали – все проходить, вивітрюється з людської душі. І тільки Бог здатен наповнити людину повністю, і людина це не втрачає, а здобуває все більше і більше. При цьому змінюється, перероджується, стає святою. Оце мета нашого життя. І не тільки священиків, монахів, а кожної людини. Тому піст – це має бути той час, коли ми більш концентровано про це думаємо, намагаємося щось робити, щоб стати добрішими, стриманішими, і випрацьовуємо в собі звичку, щоб далі йти вже тільки цим віднайденим із Божою поміччю шляхом.

Спілкувалася
Вікторія КОРНЄВА
«Зоря Полтавщини».

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий