Спекотного липневого ранку школярик Артемко із дідусем Олександром і корівкою Зіронькою прямували до лісу край села.
– Там, – казав дідусь, – є велика поляна «Кругла» з густою травою – лісовим різнотрав’ям, соковитим і поживним, а раніше під пагорбком, що спускався до неї, струмувало джерельце з прохолодною і смачною-смачною водою. Пастушки тоді разом зі мною пили її досхочу, насолоджувалися. Та і корівки наші не були обділені. Неподалік утворилося маленьке озерце…
Дідусь збиткувався – давно не було дощів, трава вщерть висохла на їхньому пастівнику, тоді і згадав про цю поляну.
Ось і прийшли. Велика поляна, захищена густою стіною лип, кленів, дубів і берізок, здавалася казковою. Сріблилося від ранкової роси лісове різнотрав’я, пахло липовим цвітом і лісовими суницями, десь поруч торкувала горличка…
Зіронька охоче стала смакувати соковитою пашею… Артемко запитав: «Дідусю, а де тут було джерельце?»
– Ходімо, тут недалечко, – мовив він.
Ось і пагорбок, зарослий кущами глоду. Під ним, у траві, відчувалася волога, пахло нею…
– Ось що, Артемко, завтра беремо лопату, косу і спробуємо знайти сліди джерельця, власне його витік. Гадаю, воно з роками замулилося, тому слід його розчистити.
Наступного дня вони взялись за добру природоохоронну справу. Мирно паслася корівка, а дідусь обкосив усю місцину біля пагорба, де колись було джерельце.
– Будемо обережно розкопувати ось тут, де волога пляма… – сказав дідусь.
– А можна я буду? – благально звернувся Артемко до дідуся.
– Пробуй, Артемко, пробуй, – тепло усміхнувся він своєму онуку-улюбленцю.
Артемко завзято почав розкопувати вологу землю в напрямку до пагорба… О, як вони були здивовані удвох, коли невдовзі почало радісно струмувати дзюркотливе джерельце, яке поволі ставало все потужнішим. Артемко нахилився і почав своїми долонями брати сріблясту, прохолодну, смачну рідину.
– Аж солодка, – мовив дідусеві.
Йому здалося, що джерельце дякує сільському хлопчику-школярику за те, що він визволив його із темряви. Тепер джерельце буде завжди бачити сонечко, високе небо, цю казкову поляну і цей чарівний ліс.
– У тебе добра душа, Артемку, – вчувалося хлопчику. – Відтепер у мене буде ім’я – Артемкове джерельце, бо ти мене повернув до життя. Я буду щедро напувати усіх-усіх спраглих людей, пташок, звіряток, траву і дерева своєю живильною вологою. Повір, я не жадібне, ні…
І дідусь з онуком почали ретельно облаштовувати джерельце: з березової кори змайстрували симпатичне коритце і прилаштували його до отвору, з якого весело струмувала вода, прокопали рівчак, щоб вода прямувала до висохлого озерця. Знайшли невелику дубову колоду, що слугуватиме лавою для відпочинку біля води.
Потім Артемко із дідусем присіли поснідати. Смакували варениками, які приготувала бабуся, запивали компотом із ягідок клубники, вдихали на повні груди цілюще лісове повітря. Помітили, як до дзвінкоголосого сріблястого джерельця прилетіли два дрозди та ціла зграя метушливих синичок, з’явився, похропуючи, і їжачок. Всі вони смакували водичкою – прохолодною, живильною…
Поверталися Артемко із дідусем і Зіронькою в піднесеному настрої, а ввечері розкажуть бабусі, татові й мамі, яку добру справу зробили – відродили замулене джерельце, яке відтепер слугуватиме усім спраглим.
Євгеній НІКОЛЕНКО,
літератор, заслужений працівник України, почесний член НСЖУ, лауреат літературно-мистецьких премій.