Правду кажуть: чим більша відстань між зрілим віком і дитинством та юністю, тим частіше повертаєшся спогадами в минуле. Навіяла добрий спомин і фотографія, яку я зробив майже 70 років тому. Панорама центральної садиби мого рідного села Петрівка. Це за 15 кілометрів від Полтави, в напрямку Диканьки.
У самому центрі – невеликий магазин, який називали лавкою, медпункт, контора, початкова школа, двигун, що іноді давав електричний струм для адміністративних споруд, механічні жорна – переробляли зерно на борошно, олійниця, теслярська майстерня…
До цього часу живе легенда, що на місці оселі мешканки села Паші Яківни Спиці колись стояла хата Терпелихи, матері Наталки, головної героїні п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка». У народі й досі живе переказ про те, що Котляревський свого часу тут бував. Історією, як то кажуть, не доведено, втім у селі й зараз проживають мешканці з прізвищем Терпеловські.
Голова колгоспу Федір Мацюк їздив службовим автомобілем «Победа». Як би зараз сказали, то була автівка прем’єр-класу. Варто додати, що в навколишніх селах тоді легкової машини ніхто не мав.
До колгоспу-мільйонера часто приїздили різні делегації, навіть зарубіжні. Звісно, це покладало на місцеве начальство особливу відповідальність. А життя селян йшло своєю дорогою.
Одного разу на початку 1950-х навідались у Петрівку китайці. Місцева влада належним чином готувалась до цієї події. У ближчі до центру села садиби напередодні приїзду гостей завезли доглянутих, відгодованих свиней і бичків. Агітатори занесли в оселі мешканців села портрети Сталіна і Мао Цзедуна, тодішніх комуністичних лідерів СРСР і КНР. Бабуся на прізвисько Русинка не відразу погодилась розмістити в хаті ті портрети. Виголосила приблизно таку тираду: «Ну Сталіна я ще можу повісити під сволоком, а той дядько (вказала на портрет Мао Цзедуна) хай під припічком полежить. Прийде чоловік з роботи, щось придумаємо. Може, і того повісимо…»
Делегація китайців незабаром справді відвідала господарство. Чи завітали вони до Русинки, чи витягла вона портрета Великого Керманича з-під припічка – історія про це також замовчує.
Колгоспу «Зоря життя» було чим похвалитись. Тож часто приїздили в Петрівку відомі вчені, діячі мистецтва і культури, політики.
***
1951 року відчинила двері нова двоповерхова споруда сільського клубу. Він став справжнім осередком культури. 3 ініціативи молоді створили сільський музей. Місцеві краєзнавці досліджували минуле Петрівки.
У клубі найчастіше збиралися, звісно, молоді чоловіки, недавні фронтовики і хлопці призивного віку. Яке ж дозвілля без дівчат? Красиві, охайні, працьовиті молоді сільські трудівниці знали безліч пісень, гарно танцювали. Ми, підлітки, теж вчащали до клубу. Цікаво було дивитися, як старші організовують вечори відпочинку.
На жаль, клуб прослужив недовго. Три-чотири десятиліття. Дах довгий час не ремонтували, протікав, стіни споруди руйнувались, тож керівництво вирішило: дешевше буде демонтувати, аніж ремонтувати. Така ж доля очікувала й на приміщення колишньої контори колгоспу. Довгий час на цьому місці був пустир, пишалися бур’яни, чагарники.
Хвалити Бога, знайшовся добрий чоловік, котрий навів тут порядок. Ним виявився Олексій Михайлович Ландар. Теж уродженець Петрівки. На жаль, нині вже покійний. Він свого часу очолював підприємство «Полтавтрансбуд», удостоєний почесного звання «Заслужений будівельник України». Олексій Михайлович дбав про свою малу батьківщину. Майданчик розчистили, батюшка місце освятив. Спорудили на площі чудову церкву, тож селянам нині є де Богу помолитися. Поруч відновили пам’ятник загиблим воїнам-односельцям, котрі не повернулися в рідне село з фронтів Другої світової війни. Встановили пам’ятний знак жертвам голодомору 1932–1933 років.
***
Петрівка дала Україні двох депутатів парламенту: Миколу Козина та Олександра Кулика. Миколу Козина обрали депутатом Верховної Ради УРСР у 1950-х. Олександр Кулик – народний депутат України ІІІ скликання. До речі, батьківська садиба Олександра Кулика розташована по сусідству з садибою Миколи Козина. Його депутатська діяльність мені, на жаль, мало відома. Становлення журналіста, громадського і політичного діяча Олександра Кулика – засновника і видавця обласної газети “Полтавська Думка” – відбувалося, як то кажуть, на очах у односельців. Його по праву називають правозахисником. На жаль, восени 2016 року Олександр Кулик передчасно відійшов у Вічність.
Нині село Петрівка, як і вся Україна, бореться, живе, трудиться для Перемоги, відстоюючи своє Богом дане право вільно жити на своїй вільній землі.
Ось такі спогади-роздуми навіяла мені стара фотографія із далекого вже 1955 року.
Микола СТРАШКО
Член Національної спілки
журналістів України