Баба Сіма

Баба Сіма

Того року кінець листопада видався зимовим, злим, як чорт. Колюча стружка снігу металевими списами гнівно цокотіла в шибки старенького «ЛАЗа», у якому було четверо пасажирів. У Гадячі, прямуючи до Пирятина, ми сіли з чоловіком і тримісячним сином, який солодко спав у теплій ковдрі.
Старенький автобус кашляв, кректав, як дідусь, повз із останніх сил. Надворі починалася лиха година: мороз сягнув п’ятнадцятиградусної позначки і замерз у просторах між небом і землею.
Було так холодно, що цокотіли зуби. Пічка не працювала, старість автобуса безпомічно вибачалася то звізерункованими шибками, то сидіннями з облізлою обшивкою, то кашлем водія. Змерзлий вітер зимно жбурляв жмені хурделиць, світ губився в темряві, і найдужче хотілося швидше вже доїхати. У той рік, щедрий на крижане повітря і снігові перемети майже по пояс, листопада наче і не було. Грудень по-рейдерськи захопив не свій час, але на те нема ради.
Сяк-так наш «ЛАЗ» дошкандибав до Лохвиці, автостанція вже була зачинена. Ми постояли потрібні 20 хвилин, згідно з графіком, пасажир, що їхав із нами саме в Лохвицю, уже підтюпцем біг додому. А водій більше не зміг завести автобус, бо мороз піднявся до двадцяти градусів і – ні: «Я не їду. Кіна не буде».
Ми чекали хвилин сорок, чи не йтиме ще якийсь автобус. Та в лиху годину, яка просто вдарила жорстким морозом і яку заціпило на сніг, уже ніхто нікуди не їхав. Це був час, коли не було таксистів, коли не працював готель у Лохвиці. Й ось стоїмо ми посеред великого засніженого світу, ясний місяць просміхається щербатим ротом, а нам і в Гадяч, і в Пирятин – зась.
Десята година вечора в кінці листопада – це глуха ніч. Ми у розпачі приймаємо дурне рішення – йти у Пирятин пішки. Дитя в ковдрі прокидається, вигинається і плаче, груди стікають молоком, та погодувати під небом у такий мороз – місія нездійсненна. Ми йдемо. Чоловік несе найдорожче, що в нас є. Я – торбину з пелюшками та гостинцем від батьків і повні груди молока, що невпинно тече, адже чує, як плаче дитина.
А холодно ж!.. Наче репається шкіра обличчя, немає вій, вони в паморозі, важкі й неслухняні. Вітер люто пронизує навскрізь, у кишені – мільйон (тоді були такі гроші, не подумайте, що це багато), і такий відчай, що сльози замерзають в очах.
Дорога розчищена, слизько, білосніжна автострада – у барханах узбіч, наче обмазана паска нежадібною на білу смаковитість господинею, холодно транслює: біда.
Ми на відрізку шляху, що вже на околиці Лохвиці. Дитина заходиться плачем, уже всі терміни годування тричі пройшли, ми замерзаємо… Мені зовсім не шкода себе! Мені так шкода дитину!
Немає ніде ні душі. Чоловік каже: «Ми не дійдемо. У нас нікого немає в Лохвиці. Та повинен же бути вихід!». Зупиняємося й жадібно дивимося на світло у вікнах, таке тепле і чуже. Врешті наважуємося йти проситися до людей ночувати.
Величезні перемети вигонів долаємо, як криголами, у мене вже мокрий живіт від молока, дитя протестує і просить життєво необхідного. Ми підходимо до паркану й бачимо: у цьому добротному будинку висять на мотузкові дитячі сорочечки.
Така надія налітає на мене, і я стукаю у вікно. Визирає жінка, я кажу, мовляв, такий мороз, зламався автобус, нам ще півсотні кілометрів до Пирятина, а потім – далі, дитя грудне, не годоване вже хтозна-скільки, пустіть…
Вона відповідає: «А ви з такої-то і такої церкви?» Я думаю: яка церква? Ніч! Двадцять градусів!!! Ми по пояс у снігу з малюком у ковдрі, ми не безхатьки, не злодії, ми – замерзаємо, допоможіть…
Чоловік говорить: «Ні, ми не з церкви, ми з Гадяча». А вона відповідає: «Допомагаємо лише своїм братам і сестрам по вірі. Йдіть».
Жінка сказала це холодніше і лютіше, ніж мороз, який уже загризав… Маля хотіло їсти. Усе. Крапка. Чоловік зняв куртку, накрив мене, я почала розстібатися, а проклятий вітер так ударив у материнські груди, що задубіло все всередині. Накрилася, застібнулася: не вийде, як ми малого дістанемо, застудиться. Плакати було не те що не можна – ніяк. Мороз виїдав світ навколо, а ми – частина того світу. Ми йшли.
Я не думала про жінку. Вона нам була не зобов’язана. Але та людина поламала щось у мені. Щось святе. Майже на виході з Лохвиці, у найдальшому кутку, у таку пізню пору в благій хатині зі стареньким парканом світилося крихітне віконце. Було за північ, і нам уже байдуже на сором чи ще на якісь умовності, у ковдрі мовчав малюк, він теж змерз, і це було ключовим.
Ми рвонули вбік тих вікон. Безкінечний вигін, снігу – майже по пояс, крижана кірка різала ноги і руки, та треба було рятуватися.
Ми ледь долізли до хатини, двору з нерозчищеними доріжками, чоловік зазирнув у вікно: біля плити поралася старенька бабуся. Постукали… Та вона щось там робила своє і не зважала. Понад двадцять хвилин, що здалися вічністю, ми стукали. І раптом вона підійшла до вікна, мабуть, щоб завісити його шторкою. Ми у відчаї підняли згорток із дитиною на рівень вікна і закричали: «Бабусю, забери дитину в хату! Ми не просимося, сядемо надворі і будемо терпіти до ранку, ти тільки не дай замерзнути нашій дитині!»
Який же це був відчай! Ми навперебій вигукували ім’я сина, звідки ми, що не грабіжники, і просили забрати дитину в тепло – більше нічого!
Бабуся придивилася в шибку і пішла, а я вже плакала, бо доведеться гинути з дитиною на такому морозі в чужому місті. І це в сучасному світі. Чоловік мене втішав, скидав куртку і светра, горнув поверх ковдри. Ми брели такі приречені, не озираючись, наче єдині люди на землі, безжально беззахисні перед зимою, а в спину хтось сказав: «Діти, я глуха, мерщій до хати, зимно, у вас дитина…»
Бабця у фартушку і якійсь одежині, з ціпком, зігнута і стара, як світ, стояла посеред усієї цієї несправедливості. І вона врятувала нам… Життя!
У хаті чисто. Просто. Домоткані половики. Плита, де тріщать дрова, якийсь трофейний чайник кипить, залізний тазок, шмат простого мила. Бабуся каже: «У мене дев’ятеро дітей, стільки-то онуків і …надцять правнуків, купай хлопчика, я дістану ковдру «на лебяжім пуху». Не говори зі мною, бо не чую я дуже давно».
Скупана, нагодована дитина в теплі розпашілася і спить, баба Сіма дістає високі позавчорашні пироги, часник москаль («не їж часнику, бо молока не буде» – це мені), нарізає сальце, наливає чай запашнючий на вишневих гілочках і з малиновим варенням… Ми вдячні, зістресовані, не можемо угрітися, мене колотить, вона робить якийсь настій і втирає його мені в спину й ноги і говорить-говорить. Так, наче тече струмок із мого дитинства біля Підварку. Я засинаю, як дитина, і ніби не було відчаю, холоду, жаху і нестерпного болю.
Раненько прокидаємося. Сорочечки висохли, пелюшки – теплі, баба Сіма дає нам по пиріжку. Дякую цій жінці, цілую руки і плачу, чоловік дістає той проклятий мільйон, який тоді нічого не коштував. Баба мовила: «Сину, сховай гроші. Мої діти по всьому світу, хай добрі люди їм стрічаються. А ви просто не забудьте бабу Сіму»…
***
Промайнули роки. Ми з розряду студентів і голодранців трішки вибилися в люди, купили потримане авто і їдемо на автівці, зупиняємося, шукаємо хату баби Сіми, щоб показати козака, якому вона врятувала життя. Та не пізнаємо, де той будинок. Лишаємо машину на узбіччі, придивляємося до парканів, наче не тут і не тут… Спитали в якогось дядька, де живе чи жила така-то. Знизує плечима…
І через двадцять п’ять років я знову згадую бабу Сіму, я всім про неї розказую і досі не можу зрозуміти: вона була чи ні? Чи це просто історія про те, що можна продавати Бога на склянки, без найменшого розуміння його заповідей, а можна мати Його в душі і просто, без фанатизму і пафосу, жити милосердям і добром?!..
P.S. Минуло багато літ. Може, в кого родичі є в Лохвиці, скажіть їм, хай згадають бабу Сіму. Вона врятувала нам життя. І цей її людський подвиг – вічний. Тоді їй було далеко за вісімдесят.
Бабо Сімо, спасибі Вам. Щоразу кажу це в Небо. Там Ви точно почуєте.

Людмила МІРОШНІЧЕНКО.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий