“Багато тих, хто в 2014–2015 роках воював, – тепер удома. Мовляв, підемо у військо, коли буде війна. А зараз що?  І нині війна…”

Волонтери з бійцями 25-ї бригади.

“Багато тих, хто в 2014–2015 роках воював, – тепер удома. Мовляв, підемо у військо, коли буде війна. А зараз що? І нині війна…”

Луганщина. Полуденна спека. Сухо й безвітряно. Співають пташки. Обабіч дороги – побиті дерева, чорні, обгорілі. Деякі будинки цілі, деякі «позначені» осколками. Дорогою до українських десантників на білому «Форді» Полтавської обласної ради, завантаженому різними речами, їдуть волонтери. За декілька кілометрів – Станиця Луганська і Луганськ. А через ліс, як говорять бійці, по суті кордон із Росією.

«…За нашу свободу»

– Тут усе побито, ще 120-та стирчить. Горіло все, а ось у цій хаті священик жив, – розповідають дорогою військові. – Ось сюди шість гранат із СПГ прилетіло, а там із АГСа в посадку «накидали».
Таку «екскурсію» слухають волонтери – полтавки Наталія Костіна й Оксана Калинич, киянка Тетяна Корбут та водії Анатолій Корнілко й Микола Шостак.
Цього разу одне із замовлень від десантників, які майже ніколи не зізнаються, що їм щось потрібно, нетрадиційне – потужна колонка і запис Державного Гімну України на флешці.
– Тепер щоразу о 6-й сепарам Гімн України вмикатимемо, – говорить військовослужбовець 25-ї окремої повітрянодесантної бригади полтавець Віктор.
Раніше бійці вивісили неподалік великий український стяг, який їм передали волонтери, проте незабаром його довелося зняти, бо він був орієнтиром для ворога. За ним, як пояснюють воїни, противник вираховував напрямок і швидкість вітру. Позицію почали частіше обстрілювати, тому командири наказали зняти стяг. Десантники розмістили його в іншому місці.
Тільки-но дістали з авто колонку, бійці пішли її тестувати. За кілька хвилин залунало: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу…».
Після того, як завершився Гімн, до авто повернулася Оксана Калинич. Вона знімала відео.
– Коли звучав Гімн, до мене підійшов один із бійців – Максим із Запоріжжя – й показує мені руку. Я відразу не зрозуміла, чому, а потім побачила, які в нього «мурашки» шкірою від емоцій, – розповіла Оксана Калинич.

Моральна втома є

Із дому повернувся у свій підрозділ військовослужбовець 25-ї бригади полтавець Сергій. У Збройних силах України він із 2013 року. В армію потрапив, бо не хотів у тодішню міліцію.
– Я за фахом – помічник машиніста. Навчався в третьому училищі в Полтаві. Потрапивши в бригаду, я, хлопець, який знав про гайки й залізницю, зрозумів, що таке автомат, гранатомет, легендарна БМД (бойова машина десанту. – Авт.), стрільби вдень і вночі, марш-кидки, стрибки з парашутом. Не кожні війська на той час могли показати такий високий результат, як десантні. І це вже увійшло в історію, що 25-та бригада – краща. Вона, коли почалася війна, найшвидше вийшла на бойові позиції боронити цілісність і незалежність України, – розповідає Сергій.
Пригадує, що війна для нього була неочікуваною.
– Почався обстріл блокпостів і нічний рейд на КПВВ «Мар’їнка». Це був початок літа 2014-го. 6–7 червня. Не чекав я такого, навіть у думках не було. Коли це почалося, думав, як повернутися додому живим, – каже Сергій. – Для мене п’ять днів у Шахтарську наприкінці липня – на початку серпня 2014-го минали дуже довго. Багато хлопців загинули. Багато поранених було. Ми тоді втратили товариша… До 2016 року, доки не отримав поранення, контузію, війну сприймав дещо інакше. Нині для мене вона набула інших рис. Бої затихли, ми чекаємо чогось, не знаємо, чого. Проте обстріли відбуваються, снайпери «працюють». Раз на тиждень «сюрприз» може прилетіти – стрілецьке озброєння або й міна (поїздка відбулася до встановлення режиму тиші з 27 липня. – Авт.).
На забезпечення Сергій не нарікає, характеризує його словом «нормальне», проте звертає увагу на розрахунок об’єму води на бійця. Влітку, пояснює, води використовують більше, а нормативи цього не враховують, тому й доводиться армійцям докуповувати воду за власний кошт.
Інше питання – моральний дух воїнів. Кажуть, моральна втома є. Серед причин – бюрократія та чинодральство. Потрібне й поповнення.
Сергій заводить мову про вплив війни на сімейні стосунки.
– Найбільше страждають діти. Не кожен може побачити своїх рідних, поїхати до них на вихідні. Ротація бригади не завжди триває пів року, а затягується й на дев’ять місяців, хоча раніше й довше тривала. У зв’язку з нинішньою ситуацією бійці також не певні, коли повернуться. Якщо щось трапилося вдома, не завжди можуть відпустити. Не кожна родина витримує такі випробування. Коли після тривалого часу бійці повертаються додому, то їхні маленькі діти їх не впізнають. Доходить і до того, що сім’ї розпадаються, – із сумом говорить Сергій.

«Ого! Як вас багато!.. Я вже від такого відвик»

Наступними волонтери відвідують бійців механізованих «королівської» та «князівської» бригад – 24-ї ОМБр імені короля Данила й 30-ї ОМБр імені князя Костянтина Острозького. Проводить полтавців до військових волонтерка із Золотого Марина Данилкіна. 30-ту бригаду хвалить. Звертає увагу, що тут у бійців – сухий закон.
– Та, кажуть, місцевий магазин закривати будуть – нерентабельний, – жартує військовослужбовець 30-ї ОМБр Олександр Михайлович.
– Ми туди тільки по морозиво ходимо, – додає кухар Микола.
– А як у вас із харчуванням? – питає Наталія Костіна.
– Ліпше, ніж на ППД (пункті постійної дислокації. – Авт.), – відповідає Олександр Михайлович.
– А зі зміною влади не погіршилося? – цікавиться Оксана Калинич.
– Ні, але йогурт і банан ділити потрібно на кількох осіб, – говорить Олександр Михайлович. – А раніше їх взагалі не було.
– Ти ходиш голодний, Миколо? – звертається до побратима, що сидить поруч.
– Ні, – відказує той.
– І я не голодую, – додає Олександр Михайлович і запрошує гостей повечеряти.
– Ого! Як вас багато! – дивується боєць, який повернувся з чергування й зайшов поїсти. – Я вже від такого відвик.
Днями в Міністерстві оборони України заявили, що Збройні сили планово переходять на систему харчування за каталогом продуктів. Із березня поточного року 106 бойових військових частин ЗСУ харчуються за каталогом продуктів. Останній містить 409 видів продуктів на вибір. Схожу систему використовують у майже всіх арміях держав–членів НАТО, додають у Міноборони.

Королівські піхотинці з Машівського району Іван та Микола

Королівські піхотинці – так називають воїнів 24-ї бригади із часу присвоєння їй імені короля Данила – Микола й Іван зустрічають волонтерів на безпечній території. На їхні позиції неподалік окупованої Горлівки їхати небезпечно, хоча, говорять, журналісти центральних телеканалів приїжджали.
Микола до війни працював на селещинському елеваторі, на хлібоприймальному пункті. На момент початку бойових дій Іван був безробітним, а доти працював у сфері торгівлі в Полтаві.
Разом воїни служать із 2014 року – в батальйоні «Донбас», 16-му окремому мотопіхотному батальйоні 58-ї ОМПБр імені гетьмана Івана Виговського, 72-й ОМБр імені Чорних Запорожців і 24-й ОМБр імені короля Данила. Іван встиг послужити і в Нацгвардії.
Від початку війни бійці «подорожують» по підрозділах, щоб не сидіти вдома, доки бригада перебуває в пункті постійної дислокації. Кажуть, людей бракує, багато молодих хлопців гинуть.
– На ППД не любимо сидіти, – пояснює Микола. – Якщо йти на війну, то треба воювати. А якщо на ППД, то можна й узагалі вдома сидіти.
– Ми так підрахували: 24-та виходить у зону ООС – і ми з нею. Потім – із іншою бригадою, – каже Іван. – Вдома десь можемо місяць побути.
– Найбільше ми два місяці вдома сиділи. А зазвичай – два тижні, до місяця, – продовжує Микола.
Говорить, що ситуація нестабільна: то затишшя, то «спекотно» (нагадаємо, поїздка відбувалася до встановлення на Донбасі режиму тиші, який почав діяти з опівночі 27 липня. – Авт.)
– Такого не буває, що не стріляють. Війна йде. Простріли постійно. Перемир’я вони не дотримуються. Чи не щодня обстріли. Переважно крупнокаліберні кулемети, буває стрілкотня, – каже Микола.
До війни машівці знайомі не були. Познайомилися Іван із Миколою у військкоматі.
– 14 серпня у 2014 році познайомилися. На Маковія. Побачив його вперше в лікарні, коли комісію проходили, – пригадує Іван. – Хтось високий такий бігає туди-сюди.
– А я його й не помітив тоді, – усміхається Микола.
– Потім познайомилися у військкоматі, – каже Іван. – Продовжили спілкування на розподілі на Дніпропетровщині.
– Із нами ще один боєць був – Гена, за станом здоров’я службу продовжити не зміг, а ми досі воюємо. Багато тих, із ким ми починали, нині по домах, – додає Микола. – Воїни у Фейсбуці.
– Усі втомилися. Їм пишуть: «Якщо удома сидите, то хоч фото приберіть із соцмережі, а то всі думають, що ви й досі військові», – каже Іван. – Як почали боротьбу, то потрібно її закінчувати. В нас усі люблять почати й покинути.
– Почали, на половині шляху полишили, й до побачення, – підхоплює Микола. – Війна прийшла, довелося йти на боротьбу…
– Ми присягу давали, – додає Іван (обидва бійці мають досвід строкової служби у прикордонних військах. – Авт.).
За час боротьби на сході Микола й Іван сформували невелике братство, яке переходить з одного підрозділу до іншого.
– Раніше нас було більше. Багато хлопців загинули. Частина навоювалися, сидять удома. Їх можна зрозуміти… Ми залишаємося. Треба закінчувати це все. Як відкриєш Фейсбук, то всі знають, що треба робити, але ніхто нічого не робить. Багато тих, хто в 2014–2015 роках воював, – тепер удома. Мовляв, підемо у військо, коли буде війна. А зараз що? І нині війна. Дивні поняття. Технології працюють. Уже з’являються категорії «справжній», «несправжній» АТОвець. Відбувається якийсь незрозумілий поділ. Хоча стратегія «розділяй і володарюй» не нова. Віддавна вона працює, – розмірковує Іван.
Воїни не поділяють думку про примирення сторін. Кажуть, зважаючи на дані розвідки й радіоперехоплення, «з нами миритися ніхто не збирається, у них свої завдання». Проте запевняють, що українське військо цілком спроможне дати відсіч і вийти на кордони України з Росією. Чекають тільки такого наказу.

«Ми з війни не повертаємося… Людина іде на війну однією й приїжджає з неї зовсім іншою. І це факт»

Військовослужбовець 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка полтавець Володимир «Хорват» за фахом – інженер-будівельник. Околиці Донецька вже встиг дуже добре вивчити.
– Мені взагалі пощастило: я під Донецьким аеропортом з 2014 року. Від Волновахи до шахти «Бутівка» – в оцих 100 кілометрах, – розповідає Володимир.
Пригадує, що війна для нього почалася 1 березня 2014 року, із початком захоплення Криму.
– Ми тоді організувалися з хлопцями полтавцями й зробили блокпост самооборони перед Копилами, біля мосту через Ворсклу. Розуміли, що вторгнення цілком можливе. На сході військ ще не було, на Харків ми не сподівалися. Завдання було – хоча б на дві-три години затримати, на скільки зможемо. Так для мене почалася війна, – каже Володимир.
На початку літа 2014-го «Хорват» зламав ногу. За приписом лікарів мав до середини вересня лежати із загіпсованою ногою.
– Після Іловайська нічого було чекати… Зняв гіпс, поїхав у батальйон «Дніпро-1». Там наші хлопці служили з Полтави. Майже рік провоював у аеророзвідці, – додає Володимир. – Ми корегували вогонь. Проводили аеророзвідку Донецького аеропорту. Коли нас розформували, хто куди пішов. Батальйон відвели в третю лінію оборони на патрулювання. Я вирішив, що патрулювати не буду, бо йшов воювати. Практично після року на війні повернувся додому й став шукати, куди ще піти, бо не в кожен підрозділ хотілося, та й не в кожен ще й візьмуть, бо є вікові обмеження. Війна в якомусь сенсі, на жаль, стала звичним явищем. Треба було захищати Батьківщину, своє місто, свою сім’ю. Отримав запрошення від пана Яроша (Дмитра Яроша, на той час лідера «Правого сектора». – Авт.), знав хлопців із його підрозділів, ми разом воювали. Більше двох років провоював у його підрозділах. Роботи вистачало, результати були хороші. Восени 2018-го Ярош сказав, що виводить усіх своїх бійців із фронту. Тож я поїхав у 57-му бригаду. Вона саме стояла на полігоні. Отримав документи, пройшов медкомісію, у військкоматі одержав направлення й приїхав прямо в бригаду, яка тільки-но вийшла в зону бойових дій.
Півтора року «Хорват» прослужив сапером. Говорить, сапери ідуть попереду всіх, навіть розвідки, якою б кваліфікованою вона не була. Все одно без саперів – нікуди.
– Було багато всіляких снарядів – і «гради», які не розірвалися, й мінометні міни, і протипіхотні міни, які заборонені. Доводилося знімати незйомні міни, бо траплялися такі ситуації, що знищувати на місці їх не можна було. Знаходили авіаційні ракети, які ще, мабуть, із 2014 року лежать. За маркуванням ми з’ясовували в Інтернеті, що знайшли. Цікава робота по-своєму. Наприклад, знаходили ОЗМки. Це російські міни, ми такі не використовуємо. Заборонені не ставимо.
Потім «Хорвату» довелося освоїти іншу спеціальність – водія.
За останні три роки, каже, особливо нічого не змінилося. Йде «повзучий наступ».
– Копаємося, потихеньку просуваємося вперед. Це як Перша світова війна – позиційна, окопна. Траншеї в три ряди із півдня до півночі. Й артилерія стріляє. Оце і в нас приблизно так, – зазначає «Хорват». – Сепари теж копають, але вони більше укріплюють позиції, ніж сунуть уперед. У них укріплення хороше, бетонне. У нас дерево, в один-три накати. А ось бетону, на жаль, немає.
Нещодавно в підрозділ прийшло поповнення. Це два хлопці віком 19 і 20 років. Вони спершу служили на строковій службі. Там і підписали контракт.
– Впораються, – лаконічно характеризує нових бійців «Хорват».
Говорить, що потреба у волонтерській підтримці є.
– Беззаперечно. Навіть не в тому, що волонтери привозять, а сам факт, що про нас не забувають, моральна підтримка – дуже важливі. Навіть важливіші, ніж привезені продукти. Проте плівка, скоби, гвіздки, мішки необхідні повсякчас, нам їх видають, але цього не вистачає. Я служив в інженерно-саперному батальйоні, знаю, що таке 300 мішків на батальйон. Це – ні про що. Вони ж не тільки для укріплення позицій потрібні, а ще й у господарстві не завадять, – пояснює «Хорват».
– Змінила вас війна?
– Ми з війни не повертаємося, – каже після паузи Володимир. – Ми, дійсно, не повертаємося. Людина іде на війну однією й приїжджає з неї зовсім іншою. І це факт. Змінюється кожен. Хтось у гірший бік, хтось – у кращий. Я бачив і таке, й таке.
Володимир говорить, що за рідною Полтавою сумує…
– Але ми тут для того, щоб вони туди не прийшли. Ми ж не хочемо, щоб там були вибухи, як тут, щоб діти лякалися й ховалися в підвали, – каже «Хорват». – Хтось має захищати Україну, прогнати ворога, щоб і тут нарешті настав мир…

Анна ВАСЕЦЬКА.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий