Батько Незалежності  Левко Лук’яненко

Левко Лук’яненко

Батько Незалежності Левко Лук’яненко

Уперше наше найбільше державне свято – День Незалежності України – минає без людини, яка наближала його все своє свідоме життя, незламного політв’язня, чию віру в Україну не загасили 26 років тюремних і табірних випробувань, дисидента, морального авторитета нації, автора доленосного документа – Акта проголошення незалежності України, Героя України, лауреата Національної премії імені Т. Г. Шевченка Левка Лук’яненка. Дуже символічно, що свій день народження цей легендарний чоловік, якого називали символом нашої державності, відзначав саме 24 серпня.
Левка Григоровича не стало минулого місяця, до свого 90-ліття й 27-ї річниці Незалежності України він не дожив зовсім трохи. Із ним прощалися всією країною – і останні з побратимів по боротьбі в минулому столітті, і зовсім молоді, загартовані Майданом і війною на Донбасі, послідовники. Прощалися і прості українці, і перші особи держави – попри те, що як усі попередні, так і нинішню українську владу “батько Незалежності” не жалував.
Його життєвий шлях – великий виклик слабкодухим співвітчизникам, лицемірним політикам, зажерливим олігархам. Виклик цей можна не приймати, але не вражатись йому неможливо.

“І коли цей кінь, тобто хохол, раптом хоче стати людиною, це смертельно ображає великороса…”

Народився Левко Лук’яненко у селянській родині на Чернігівщині. Батько був чоловіком майстровитим, мовчазної вдачі й любив читати. Мама, Наталя, добре співала й саме від неї Левко вперше почув ці особливі рядки: “Ще не вмерла Україна”. Голодомор не викосив багатодітну родину Лук’яненків лише тому, що батьки зуміли приховати трохи картоплі – гнилий овоч мати змішувала з кропивою і ліпила “пампушки”.
У воєнні роки батьку випало й воювати, й потрапити до концтабору. Левка призвали до війська 1944-го, попри те, що не мав іще шістнадцяти років. На фронті не був, але служити довелося аж до 1953-го – Австрія, Закавказзя… В армії прокинулось величезне бажання до самоосвіти (закінчив вечірню школу), до невпинного читання.
На чужині остаточно сформувалися антирадянські погляди й головна цінність усього життя – боротися за Україну. Повну безпомічність відчував, коли бачив, як з голодної країни мчать за кордон ешелони з пшеницею. Розумів, що відкрито йти проти системи – безнадійно, тож вірив, що зможе прислужитися своєму народові, коли досягне високої посади.
Вступив до комсомолу, до партії, успішно склав іспити на юридичний факультет Московського державного університету. Там, у “білокам’яній”, безпосередньо збагнув природу “братства” двох народів. У “Життєписі” 1988 року про товаришів-росіян згадував: “Взаємини росіянина й українця вони уявляють як взаємини вершника і коня: з погляду вершника справедливо, що він на коні, з погляду коня справедливо, що вершник на його спині. Гармонія пари “вершник – кінь” полягає в тому, що кожен виконує свою природну функцію і має користь від взаємодії: вершник має засіб пересування, кінь має сіно від вершника. Все о’кей! І коли цей кінь, тобто хохол, раптом хоче стати людиною, це смертельно ображає великороса, і він гнівно виголошує присуд: “Націоналіст!” – щиро не помічаючи, що, власне, він є націоналіст…”

72 доби в очікуванні розстрілу

У 1956-му відбуваються кардинальні зміни в світогляді Лук’яненка: він приходить до висновку, що без реальної боротьби Україну не врятувати. Найперше замислитися про це змушують два томи праць Михайла Грушевського. Після ХХ з’їзду КПРС, який засуджував культ особи, патріот остаточно вирішив, що має почати підпільну антирадянську діяльність в Україні.
У 1958 році штатний пропагандист райкому на Львівщині Левко Лук’яненко заснував разом з однодумцями підпільну партію Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС). Наслідки були мало не фатальні. У травні 1961-го Львівський обласний суд засудив Лук’яненка до розстрілу. Винуватили в тому, що “з 1957 року виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму”. Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15 роками позбавлення волі.
Покарання відбував у Мордовській АРСР, з 1967-го – три роки у Владимирській тюрмі, потім знову в Мордовії. У 1966-му в мордовські табори прибувала нова генерація політв’язнів – шістдесятники. “Від приїзду до концтаборів нової генерації починається змагання з адміністрацією, якого доти не було, політв’язні збирають факти грубого порушення законів і прав в’язнів і передають їх до світової демократичної громадськості, а адміністрація намагається не допустити виходу такої інформації за межі табору. Дух в’язнів ожив, і навіть старі люди підняли голови… Аби придушити пожвавлення, ЧК влітку 1967 року відправило до тюрми найактивніших із нової генерації – Михайла Гориня, Валентина Мороза та Михайла Масютка, а також кількох із раніших політв’язнів (Святослава Караванського, Михайла Луцика та мене)”, – читаємо в “Життєписі”.
Виявившись безсилим перекрити канали виходу інформації з мордовських таборів, 1972 року КДБ перевів 500 найактивніших політв’язнів на Урал. Але й тут боротьба тривала. У 1974-му за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у тому числі Лук’яненка, до тюремного ув’язнення у закритій Владимирській тюрмі. До попередніх методів тиску на нескореного борця додалася горезвісна каральна психіатрія.
Перед закінченням строку ув’язнення Лук’яненка перевезли до Чернігова і залишили там на поселення.

“Особливо небезпечний рецидивіст”

Від умовної (під наглядом кадебешників) волі до чергового арешту було недовго. Вже 1976-го Левко Григорович став одним із співзасновників Української Гельсінкської групи. За кілька днів до взяття під варту написав і таємно передав звернення до Белградської Наради з безпеки і співробітництва в Європі (35 країн-учасниць) з приводу дискримінації українців.
У червні 1978-го Лук’яненко засуджений Чернігівським облсудом до 10 років позбавлення волі і 5 років заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Знову почалися випробування мордовськими таборами… “З тюрми вдавалося відправляти інформацію у світ широкий і таким чином розкривати перед демократичним світом безправність совітських громадян та деспотичну сутність брежнєвського режиму.
Позаяк перетяти канал виходу інформації адміністрації також не вдавалося, в лютому 1980 року нас усіх перевезли на Урал до спеціально збудованої тюрми у с. Кучині, що метрів за 200 від суворого концтабору.
Незабаром через агентуру поширили чутку, що ніхто із зони не вийде живий, якщо не розкається у своїй діяльності. З роками брутальність посилювалася, і вже уповноважений КДБ сам казав: “Як же ми випускатимемо вас на волю, коли ви не роззброїлися? Ви ж продовжуватимете боротися проти нас. Ні, таких людей ми не випускатимемо живими”.
Поступово ми зжилися з думкою, що чесна смерть у Кучині, либонь, і буде нашою останньою послугою Україні…”
8 грудня 1987 року Левка Григоровича Лук’яненка етапували на заслання в село Березівка Томської області. Утім зміни в країні були вже невідворотні, настали часи перебудови.
У 1988-му Лук’яненко заочно обраний головою відновленої УГГ, яка згодом діє як Українська Гельсінкська спілка (УГС). Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 листопада 1988 року помилуваний і звільнений із заслання. На початку 1989-го повернувся в Україну.

Універсал про відновлення державності

Настав час відкритої правозахисної і політичної діяльності. На березневих виборах 1990 року Левка Лук’яненка було обрано до Верховної Ради УРСР. Після путчу в Москві він був серед радикалів, які наполягали на негайному проголошенні незалежності України. 23 серпня відповідний проект вікопомного документа з’явився у зошиті патріота. Ухвалили його наступного дня (в день народження Левка Лук’яненка!). Цікаво, що первісну назву “універсал” було замінено на “акт”, а формулювання “відновлення державності” на “проголошення” – це щоб не лякати комуністичну більшість.
Батько Незалежності  Левко Лук’яненкоЗа спогадами дружини Левка Григоровича, Надії Іванівни, іменинник того дня навіть забув про свій день народження. На Софійській площі допізна тривав багатолюдний мітинг…
На виборах Президента України 1 грудня 1991 року Левко Лук’яненко мав третій результат. Надалі був зосереджений на партійній та парламентській діяльності. Утім досягти якоїсь значної впливовості в умовах, коли замість старої ідейної когорти в політику хлинув бізнес, йому було нереально. Власне, тривала боротьба за Україну за нових викликів. У 2000–2001 роках Лук’яненко став одним із лідерів акції протесту “Україна – без Кучми”. У 2004-му брав активну участь у Помаранчевій революції. У часи правління Януковича називав себе опозиціонером, а самого екс-президента – ставлеником Москви.
Підтримував Євромайдан. Їздив у зону АТО й передавав бійцям літературу, в тому числі й свої книги. Кому ж, як не їм, побратимам, захисникам України, незламний борець міг із найбільшою відрадою дарувати створюваний протягом 27 років 13-томний “Шлях до відродження”!..

Підготувала Вікторія КОРНЄВА.

Поділися:

Добавить комментарий