Українська вишивка сьогодні модна, нею цікавляться люди різних поколінь, вона захоплює красою, полонить сакральною силою невидимого зв’язку з пращурами. Вбиратися на свята у вишиванку стало для багатьох наших співвітчизників настільки ж природно, як розмовляти рідною мовою.
Рукодільниці активно підхопили повернуті із забуття традиції вишивання весільних рушників, льоль (сорочечок) для малюків, жіночих і чоловічих сорочок. Візерунки запропоновано в численних журналах, на інтернет-ресурсах. За бажанням у спеціалізованому магазині можна придбати готовий набір для вишивання, де є не тільки розкроєна тканина та нитки, а й схеми орнаментів. Здавалося б, настав золотий час відродження української народної вишивки. Утім достатньо прислухатися лише до кількох фахівців у царині народного декоративно-прикладного мистецтва, щоб ейфорія помітно вгамувалася…
Візерунки-обереги проти брокарівського «мила»
Засмучуватись доводиться не тільки через «вишиванки», сяк-так штамповані один час у далеких китайських провінціях. Навіть на сорочках, рушниках, вишитих нашими сучасницями-умілицями з любов’ю і шаною, з найсвітлішими думками й турботою про красу кожного хрестика, може не виявитися жодного істинно народного, виплеканого у віках, орнаменту. А вони ж були справжніми оберегами!
Звісно, фахівці додали б, що й сама техніка вишивання хрестиком не є властивою для давньої української вишивки. За твердженнями деяких дослідників, до середини ХІХ століття в наявних у Санкт-Петербурзі музейних збірках не було жодного зразка вишивки з України, виконаного суцільним хрестиком. Технологія «хрестикування» завжди була допоміжною. Це – косичка, ретязь, оксамитовий шов, козлик, подвійний, або болгарський, хрестик…
Великої шкоди традиції української народної вишивки в другій половині ХІХ століття завдала ілюстрована рекламна кампанія успішного в Російській імперії підприємця-парфумера, француза за походженням Генріха Брокара. Здавалося б, що там чужинські вигадки проти вікових традицій? Але, на жаль, мільйонам споживачів виявилась до вподоби не тільки відносно доступна за ціною продукція француза (зокрема мило), а й «веселенькі» обгортки його товарів: з одного боку – інформація про фірму, на звороті – схеми популярного в Європі гобеленового шиття – квіткові гірлянди, віньєтки, тварини тощо. Ці так звані «премії» додавались і до поштучно придбаних парфумерних товарів, і до комплектів.
Спочатку вишивати «мильні» візерунки заходилось міське жіноцтво, відтак «мода» докотилася і до сіл… Давня українська орнаментика опинилась майже беззахисною перед нашестям штучності й несмаку.
Непідвладна царським указам мова орнаментів
Як же зорієнтуватися сучасним рукодільницям, щоб розпізнати у величезній кількості відомих для вишивання візерунків правдиві «письмена» свого народу? Найперше, в цьому допоможе безцінна творча спадщина нашої дивовижної землячки Ольги Петрівни Косач, так само знаної за псевдонімом Олена Пчілка. Матір геніальної Лесі Українки, сестра видатного професора Михайла Драгоманова ввійшла в історію не тільки як письменниця, меценатка, перекладачка, фольклористка, публіцистка, громадська діячка, член-кореспондент Всеукраїнської академії наук (1925), а і як авторка перших ґрунтовних етнографічних досліджень з української орнаментики.
Дебютна її праця з цієї тематики почала друкуватися ще в 1874 році, але побачити світ їй випало у злощасному 1876-му, коли над усім українським каральним мечем навис імператорський Емський указ. Саме тому перша збірка візерунків Олени Пчілки «Украинскій народный орнаментъ. Вышивки, ткани, писанки» з великою авторською передмовою вийшла в нашому Золотоверхому Києві двома чужими мовами: російською та французькою…
Ця праця, результат її багатолітнього копіткого збирання і вивчення народних вишивок, вразила не тільки вітчизняних, а й зарубіжних науковців. У Парижі за нею читали лекції в Академії мистецтв.
У 1879 році Олена Пчілка друкує наступну збірку орнаментів «Українські узори». Чергове видання (з невеликими змінами) з’явилося 1900-го, його було продемонстровано на Всесвітній виставці в Парижі. Третя збірка «Українські узори» побачила світ через 2 роки, а четверта – ще через 10 і була присвячена Волині. Цікаво, що цей випуск став подарунком для всіх річних передплатників часопису «Рідний край», який видавала Ольга Косач.
«Українка з Києва»
П’яте видання «Українських узорів» з’явилося в Києві аж за часів НЕПу, в 1927-му. Надалі виявляти інтерес до минувшини свого народу й тим потверджувати саме його існування, стало на розтерзаній більшовицьким терором українській землі смертним злочином. Прижиттєвих перевидань цієї праці більше не було. У засвіти Ольга Петрівна Косач відійшла восени 1930-го. Покоїться на Байковому цвинтарі.
Шосте видання «Українських узорів» видрукували через 16 років. Зацвіли крізь всі печалі й поневіряння наші обереги на новеньких сторінках аж у далекому німецькому Новому Ульмі. Як і у виданні-попереднику, на його обкладинці була вміщена світлина з відомої листівки «Українка з Києва» – портрет молодшої доньки Олени Пчілки, Ізидори. Молода красуня заквітчана пишним вінком, кругом шиї – багаті намиста, рукава вишиванки прикрашені традиційною для нашої орнаментики восьмипелюстковою розеткою – витонченою і ліричною…
Утім Новий Ульм побачив Ізидору Петрівну вже зовсім іншою – їй було за п’ятдесят, коли знайшла прихисток у місцевому таборі для переміщених осіб. За плечима залишилися і гестапівська в’язниця, в яку потрапила за зв’язок із підпіллям ОУН, і сталінські табори… Попереду було ще понад три десятиліття емігрантської долі за океаном. Але й там, навіть на восьмому десяткові життя, Ізидора Петрівна ще вишивала українські сорочки… У родині Косачів усіх дівчат привчали до вишивання.
Шукаємо справжнє
Важко повірити, але в Україні перевидання «Українських узорів» (наступне після новоульмського) здійснено аж у 2007 році. Справою опікувався літературно-меморіальний музей Лесі Українки – відділ Житомирського обласного краєзнавчого музею (м. Новоград-Волинський).
У 2010 році у Волинському краєзнавчому музеї відбулася презентація репринтного видання альбому Олени Пчілки «Украинскій народный орнаментъ. Вышивки, ткани, писанки. – К., 1876 р.». 300 примірників видрукували в Ковелі. На презентації альбому йшлося про початок повернення широкому загалу наукової спадщини Ольги Петрівни Косач.
Власне безцінні орнаментальні надбання Олени Пчілки-етнографа так і залишають у полі зору спеціалістів-дослідників. Захоплені ж вишиванням рукодільниці часто й не здогадуються, що навіть серед роздрукованих сьогодні з інтернет-мережі візерунків може трапитись як порожнє «брокарівське мило», так і врятований Оленою Пчілкою від забуття оберіг.
З одного боку, щоб не помилитися, достатньо лише перейнятися метою знайти орнаментальні перлини зі скарбниці великої дослідниці. Але з іншого – мета ця – рідна «донька» свідомого бажання розуміти, вивчати й бути причасниками минувшини свого народу.
«…Зразки вишиванок – так само, як твори народнього слова…»
Як Ольга Петрівна Косач вболівала за долю української народної вишивки, як болісно відчувала нівечення споконвічних народних оберегів і як самовіддано намагалася донести візерунчаті українські святощі як до своїх сучасників, так і до нас із вами, яскраво свідчить передмова, котрою вона зверталася до читачів у п’ятому виданні «Українських узорів» (1927):
«Випускаю свого збірника «Українських узорів» новим виданням (5-м). По виході в світ останнього видання, 4-го, минуло чимало часу: збірника того давно розпродано, друкувати ж нове видання було для мене сутужно, та гадалося, що вже мій збірник не дуже кому й потрібний; однак, перечуваючи, що по книгарнях люди таки питають мого збірника, наважилась я видати нове видання його.
В цьому збірникові мішу знов – чисто народні зразки вишивання, зібрані на Україні, по наших селах. Потреба в таких зразках, чисто народніх українських, – велика, бо й зразки вишиванок, так само, як твори народнього слова або пісні, можуть псуватися, калічитись. До сього псування чимало прилучилися, призвели, ті «премії», мальовані листочки з визирунками, що ними обгортають, наприклад, брусочки мила тощо. Такі зразки стилю спотвореного, з тим неподобним зуб’ям та ляпаними здоровими квітами (трояндами, «рожами»), можна побачити вже не тільки на вишиванках у городянок (на рушниках, на сорочках), а й на вишиванках селянських (иноді такі визирунки йшли й з «модних журналів»).
Бажано, щоб наші вишиванки зоставалися при своій давній, властивій їм, красі. Українські вишиванки придбали собі добру славу не тільки поза селами в наших краях, а й по чужих країнах – продаються в таких світових осередках, як Берлін, Париж, Лондон, або й в Америці.
Зразки вишиванок українських давно звернули на себе увагу й людей учених, бо й на таких зразках народнього мистецтва, як зразки всякого оздоблення одежі тощо, можна бачити зв’язок мистецтва одного народу з иншими, з його освітою й творчістю; а це становить цілу історію освітніх зв’язків та показує при тім і особливості, властиві окремому народові в його мистецтві. При першому великому виданню мого збірника (30 великих таблиць) я подавала чималу передмову, розправу про наукову вагу українського оздоблення взагалі (так званої «орнаментики»); чимало писано про це й взагалі; тепер же, тут, я обмежусь тільки сими скількома словами. Скорочую теж і зміст самого збірника, подаю зразки лише вишиванок наших, але чисто Народнього стилю, не зіпсованого, не спотвореного».
Підготувала Вікторія КОРНЄВА.