Берег поетичної долі  Олександра Недовіса

Берег поетичної долі Олександра Недовіса

До тих митців, які давно окремішньо заяскравіли на письменницькому небосхилі, належить полтавець Олександр Недовіс. Учитель, він уже 40 літ оддає серце дітям, проте за покликанням є ще й служителем муз, тонко відчуває красу й силу слова, філігранно ним володіє, вимережуючи рядки за рядками. Уже побачили світ вісім збірок обдарованого краянина, і в кожній із них – могуття рідної землі, обійми душевної теплоти, прекрасна у своїй величі любов до людини й усього, що нас оточує, чим ми живемо й дихаємо, на що сподіваємося й чого бажаємо.

Літературним критикам ще належить достойно поцінувати поета з мальовничої Красної Луки на Гадяччині – краю, який незабутня Леся Українка назвала «такою Україною, що «україннішої» й нема». А вже ж перед митцем простелилася й пісенна дорога – завдяки співпраці з місцевими композиторами Володимиром Близнюком, Сергієм Авдєєвим, Валентиною Бондаренко, Вадимом Охріменком, Петром Бойком. Пісні на вірші Олександра Недовіса доволі популярні, вони – справжня окраса різних мистецьких дійств, знані на всеукраїнському обширі.
Цьогоріч потішив митець читачів своєю дев’ятою поетичною збіркою з метафоричною назвою «Берегом долі», яка кличе гортати сторінки й шукати в зернинах слів істину. А її пан Олександр уміє логічно й образно вимальовувати в реальних тонах, екстраполюючи свої твердження на одвічні й новітні наболілі проблеми. Він виливає на папір заглибини душі, нурт єства багатьох людей, закликає не коритися лихим обставинам життя, а змінювати їх і себе на краще.
Збірка містить два розділи, кожен – із цікавою назвою: «Відлуння гроз і тиші» та «Я любив Вас, люблю і любитиму». Між ними немає непроникних меж – спільні радості й тривоги, пориви до високого та корисного, гіркота вільно або невільно скоєних помилок. А над усім вивищується Любов – святиня із святинь для поета.
Уже перша поезія збірки з’ясовує громадянське кредо автора, його безмірну відданість Україні, що новими й новими гранями відлунює в подальших творах:
Коли душу наповнюю світлом ясним
У годину ранкову чи пізню,
Я торкаюсь Вкраїни всім серцем своїм
І несу їй любов, наче пісню.
Свої поетичні посили Олександр Недовіс адресує славним предтечам – Василеві Симоненку, Лесі Українці, Іванові Котляревському, обираючи для цього оригінальні форми викладу. З автором збірки «Тиша і грім» він веде монолог, але не як із живим класиком-шістдесятником, а мовби з тим, хто звершив уже свій земний шлях. До вірша подано глибокий за змістом коментар: «Білим лебедем материнства злетіли над світом чарівно-поетичні слова Василя Симоненка, удихнувши небайдужі до прекрасного свято-величні вихлюпи-відчуття національної гідності, людяності, любові і доброти». Цей «Монолог…» – взірець філософсько-громадянської лірики, опертий на щирий патріотизм. Вірш побудований на перегуку двох історичних віх України – одна з них достеменно точно відображає добу Симоненка з її складнощами, суперечностями, потепліннями й зимами, а друга – реалії наших днів, коли маємо, на жаль, радше задекларовану, а не справжню самостійну, соборну, незалежну державу. Єднає ці хронологічно близькі періоди те, що Україну топчуть вороги, її національне світло заступають «хмари в небі грозові», а «чорний осоружний птах», для якого звичним є тримання ножа в кулаку,
…знов прилинув владними дорогами…
І креше іскри, й сипле над порогами.
У вірші послідовно збережено інтертекстуальний зв’язок із творчістю витязя «молодої української поезії», дотримана його аксіологічна парадигма: мріють «біляво лебеді над хатою», які злетіли з Василевого «диво-олівця»; чується гнівна відсіч «сусіднім зайдам», новим «ордам завойовників-заброд». Олександр Недовіс удається до імперативів, якими майстерно оперував його славний земляк, услід за Симоненком що є сили закликає:
Вставай, Вкраїно, дух борні чекає,
Пролий грозою свій народний гнів.
Щирі почуття випромінює вміщений у першому розділі «Лист Лесі Українці». Ліричний герой поета приходить до її незглибимого духовного джерела, аби набратися снаги, відчути незгасний «вогонь», що «гріє нам душі роками», живе нині «в серцях вояків із АТО», волонтерів, і те, як … Леся
…вертає до Гадяча…
І в гаю своїм тихо співає.
Інтертекст проступає і в поезії-епістолі, ідея якої зосереджена довкіл «всечаруючого слова» – «твердого, наче криця», себто Лесиного слова – тієї «твердої криці, що серед бою так ясно іскриться».
Зворушливою й цікавою видається зустріч віршованого суб’єкта з Іваном Котляревським у славетній садибі письменника, «де мрії його ще літають». Перед очима зринають персонажі нашого першого класика нової української літератури: «гордий Еней витирає чоло», «возний примчав до Полтави», «слово Наталки в піснях проросло», і все це разом засвідчує те, що
…нам крізь столітній розмай
Величність майстерності диха…
У текстах вирізнено віхи творчих біографій видатних літераторів, зауважено специфіку їхньої мистецької практики, через гостини, лист, монолог як форми художньої комунікації розкрито невмирущий подвиг геніальних земляків.
Глибше знайомство з творчістю Олександра Недовіса переконує, що він передусім – співець села. Поет міцно зрісся з рідним краєм, знає від низин до вершин його проблеми, робить усе можливе, щоб їх залагодити. Та найдужче болить йому, ятрить занепокоєну душу те, що молодь полишає «малу провінцію». Село проступає в шевченківській репрезентації: воно і знелюднене не втрачає краси. Тому жевріє надія, що зміняться обставини – і предвічне живильне джерело української духовності знову пружно заб’є,
І обернуться будні на свята,
І димами розтануть жалі…
Чутливо реагує поет на ще одну вельми важливу проблему, яку Борис Олійник назвав «нерозділимим і одвічним колом», – «батьки і діти, діти і батьки». Ліричний герой (alter ego автора) – це син, який поважно бесідує з мудрим, статечним батьком, котрий навчив дітей по совісті жити; онук, залюблений у бабусину казку; батько, що передає досвід синові й доньці; дідусь, який із нетерпінням чекає онуків, щоб побавити їх, заронити в юні душі зерна любові й справедливості. Сумом і розмислами пронизана поезія «Батькові» – з посвятою «Недовісу Іванові Петровичу щиро». Життя – це мить, наголошує поет, її треба цінити й розумно використовувати.
Не обійшов Олександр Недовіс і найболючішої проблеми сьогодення – російсько-української війни на Донбасі та її тяжких наслідків для нашої держави. Про це лихоліття розповідають його герої-воїни й ті, хто з тривожним нетерпінням чекає їхнього повернення з передової. Вдало драматизують поетичне мовлення діалоги й монологи. Усі розповіді про тяжкі втрати, про безрозсудливість винуватців трагедії побудовані на контрастах, які засвідчують неодмінну перемогу добра над злом. Поет твердо знає,
Що пролине цей час
і замовкнуть і гради, й гармати…
Лейтмотив розділу «Відлуння гроз і тиші» – християнська настанова прощати і рідним, і чужинцям, і друзям, і ворогам. В Олександра Недовіса тема милосердя звучить по-церковному піднесено й урочисто, по-світськи переконливо й зобов’язувально:
Умій прощать у цім жорстокім світі
Усім і все. Негайно без вагань…
Назва другого розділу – «Я любив Вас, люблю і любитиму» – чітко проєктує його зміст на минуле, теперішнє та майбутнє. Любов, випестувана поетом, неповторна. Це не поклик юних сердць, не молодеча романтика – безберега, надемоційна, хвилева, – що швидко згасає, а «вистигло-шовкове» почуття, яке зринає спомином, прикрашене ажурними візерунками пам’яті, словом, це любов визріла й вистраждана, коли
…очі сонячно щасливі
Зоріють ніжно з осені весні.
Почуття глибокої сердечної прихильності, піднесене митцем до небес, уже розлучилося з весною, попрощалося з літом, а здружилося з осінню й готове стрічати зиму. Воно кружляє в багрянці, а подеколи вже й у зимовому вальсі, а на смак – наче «пізня ожина». Гартоване роками, проте, воно не зміліло, яскраво полуменіє в позолоті, стає солодшим і загадковішим. Слід лише не віддаляти це «чудо із чудес», а сміливо наближати й ніжно голубити:
Хай із вечора знов
падолист замете Ваш поріг,
Хай достигла гроза
пересіє дощі перемиті,
Я прийду, я прийду,
прихиливши Вам небо до ніг,
Ви чекайте мене,
Ви чекайте мене тут щомиті.
Із любов’ю митець шанобливо на «Ви», і це додає їй поважності, чистоти, світла. Кожен ліричний монолог обарвлений ніжністю, щирістю, надією: хоч увечорі «день схолов», «осінь спішить на поріг», «у далеч літо відлетіло», «мого літа торкнулася осінь», «соняхом пізнім я вицвів із літа», «відгуркотів мій поїзд, відлетів», «листопадом запахли сади», «за плечима піввікової осені печать», – закохане серце «свої сни відриває для Вас», його «календар нагадує про Вас». Бо над Любов’ю не владен і всесильний час, вона одна
…тебе готова відігріти,
В душі посіять перла осяйні.
Вона і небо здатна прихилити,
І солов’їні вихлюпнуть пісні.
Поетичні знахідки Олександра Недовіса ляжуть на душу не лише тим, чиї скроні присріблила сивина, а й зовсім юним, які лишень пізнають смак життя. Вони ж бо торкнулися неба блакиті, зійшли з охоплених пристрастями високостей, увібрали найліпші земні риси й несуть
…на ангельським крилі
Ясні чуття, серцями обігріті.
Так небуденно й велично здатна виповісти душу чутлива, багата на добро людина, яка всякий біль сприймає за власний, дивиться на світ очима любові. І це не гучні слова, а щира оцінка українського поетичного острівця Олександра Недовіса.

Микола СТЕПАНЕНКО
Доктор філологічних наук, професор,академік, член Національної спілки письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий