“Без такого Колі не було б і такої Раї”

Багато років Надія Плахотна (праворуч) була вірним помічником свого старшого брата Миколи та його дружини Раїси Кириченко.

“Без такого Колі не було б і такої Раї”

Після смерті коханої дружини – знаменитої співачки Раїси Кириченко – Микола Михайлович майже весь час проводив у родинному “маєтку” в селі Корещина колишнього Глобинського району. “Тут він і помер від інфаркту, – витирає сльози молодша сестра Миколи Кириченка Надія Плахотна. – Колю виявив сусід – вхідні двері в хату були прочинені. Видно, братові стало зле, він потягнувся до холодильника, щоб узяти ліки, та так і не встиг їх ужити – вони залишилися в долоні…”

“Він став для нас із сестрою нянькою: сповивав, годував із пляшечки, заколисував…”

– Того дня, коли брата не стало (Микола і Надія рідні по матері. – Авт. ), у мене зникла родима пляма на скроні, – розповідає молодша сестра Миколи Кириченка Надія Плахотна. – Витерла обличчя рушником, дивлюся – плями немає! Уже потім дізналася: це знак до втрати рідної людини…
Мама недовго прожила з Миколиним батьком, вони розлучилися ще до його народження. У другому шлюбі в неї народилися дві доньки. Коли я з’явилася на світ, Колі було вже чотирнадцять років, і він став для мене, а за два роки і для сестри Люби, нянькою. Сповивав, годував із пляшечки, заколисував… Декретна відпустка тоді була лише на п’ятдесят шість днів, і мама, вчителька молодших класів, змушена була часто залишати нас на старшого брата зовсім маленькими. Розповідала, що він саджав мене біля старенького баяна, і я так засинала, а коли мама намагалася мене витягнути з-за баяна, вередувала й плакала. Так тривало доти, доки Коля одного разу ненавмисно прищемив мене міхами.
Пізніше батько купив Миколі в полтавського майстра баян ручної роботи. Такий білий, із різьбленням. Віддав за нього радянськими грошима чотириста рублів. Наш тато-фронтовик мав золоті руки – умів усе робити! І так, потихеньку, назбирав прийомному синові грошей на баян.
Один із перших моїх дитячих спогадів – брат іде на роботу в Будинок культури і тримає мене за руку, а маленьку Любу несе на плечах. У тому ж Будинку культури ми з сестрою вперше побачили свою майбутню невістку.

“Без такого Колі не було б і такої Раї”14 грудня 2022 року минуло 80 років від дня народження мого рідного брата Миколи Михайловича Кириченка, заслуженого артиста України, Почесного громадянина м. Кобеляки, надзвичайно талановитої людини. Ці високі звання присвоєно йому за вагомі творчі досягнення, талант, яким щедро ділився з шанувальниками. Неймовірно боляче писати про рідну людину в минулому часі. Дуже сумую за тобою, брате. Ти був добрим, розумним, щирим і таким рідним і простим. Я дуже вдячна тобі за все те, що ти зробив для мене в моєму житті.
Микола залишив по собі світлі спогади, його лірична українська музика звучить у душах людських, сповнюючи радістю і невимовним смутком їх серця. Назавжди залишиться в моїй пам’яті, спогадах, душі і серці…
Надія Плахотна.

– Як же це сталося?
– У Кобеляках виступав ансамбль “Веселка” Полтавської обласної філармонії, до якого Колю запросили баяністом. Рая Корж (дівоче прізвище народної артистки України Раїси Кириченко. – Авт.) прийшла до колективу трохи пізніше. Там вони познайомилися. І більше ніколи не розлучалися. Рая така струнка і красива, з довгою чорною косою. Вона мені відразу сподобалася. А потім брат привів її до батьків – знайомитися. Ми з Любою бігали слідом за нею: “Тітонька Рая, тітонька Рая…” – “Яка я вам тітка? Перестаньте мені викати”, – сміялася вона.
Коля з Раєю одружилися. Коли вони приїжджали до нас у гості, тато всіх родичів запрошував на вечерю. Сиділи до пізньої ночі – здається, немає такої пісні, якої ми не заспівали б за столом.
І брат, і Рая вміли робити будь-яку домашню роботу. Щойно переступали поріг, кликали маму: “А де наші концертні костюми?” Так жартома називали домашній одяг. Рая здебільшого поралася на кухні, але могла і хату побілити, і корову подоїти, і город прополоти. Мама ставилася до Раї як до рідної доньки. А Коля завжди знаходив що відремонтувати. Він із дитинства був працьовитим. З батьком практично удвох добудували будинок. У нашої сім’ї спочатку була тільки невелика кімнатка – без дверей, входили туди через вікно. Коля до обіду наповнював дві бочки водою з колодязя, що був за сто метрів від будинку, а потім із батьком місили розчин.
З Раєю вони самостійно обладнали скромну дачу під Полтавою. Сусід розповідав, що спеціально возив своїх друзів подивитися на дачу Кириченків. Ті були впевнені, що там справжні хороми з охороною та прислугою. Яке ж було їхнє розчарування, коли побачили половину вагончика, обкладеного білою цеглою та вкритого шифером.

“Одного разу Коля підійшов до мене розгублений: “Що будемо робити? У нас грошей залишилося на один буханець хліба”

– Подружжя Кириченків завжди жило скромно?
– Так. Навіть коли до Раї прийшла популярність і вона вже мала звання народної артистки України, лауреатки Шевченківської премії, повної кавалерки ордена Княгині Ольги, їхня родина не шикувала. У квартирі стояли меблі, давненько куплені ними в Черкасах. А гроші на операцію з пересадки нирки в Німеччині для Раїси збирала вся Україна. Кошти надходили на спеціальний рахунок. Ми з Колею понад рік поперемінно доглядали за Раєчкою в столичному Інституті урології та трансплантології, де їй проводили гемодіаліз. Довго не могли знайти відповідний орган для пересадки, оскільки в Раї була рідкісна група крові.
Поруч із лікарняним ліжком стояв вузенький тапчан, на якому можна було трохи відпочити. На вікні – електрична плитка, де ми з Колею готували їжу. Найважчі чергування припадали на ніч. Щоб хоч якось полегшити Раїнин стан, доводилося серед ночі її купати.
Слава Богу, допомагали знайомі й навіть незнайомі люди. Хто молодої картопельки передасть, хто ще якихось продуктів принесе. Дружина народного артиста Олександра Таранця, спасибі їй велике, часто постачала нам дієтичні страви – Раї тоді була прописана сувора дієта.
Коли Коля привіз дружину з Німеччини, до них у гості потягнулися люди. Приходили з величезними букетами квітів, до яких, бувало, додавалися коробка цукерок і пляшка шампанського. А брат у мене був дуже добрим, уважним – намагався для всіх накрити хоча б скромний стіл. Але одного разу підійшов до мене розгублений: “Що будемо робити? У нас грошей залишилося на один буханець хліба”. Було й таке…

“Не кожна артистка мала власного акомпаніатора, тож репетиції у нас відбувалися навіть удома”

Я думаю: не будь ТАКОГО Колі, не було б і ТАКОЇ Раї. Не кожна артистка мала власного акомпаніатора, а отже, не могла стільки часу приділяти репетиціям. У нас же репетиції відбувалися постійно, навіть удома. Брат із дружиною разом записували старовинні пісні, їздили по селах. Потім Коля робив для них музичну обробку. Популярну “Два дубки” вони вперше почули в Золотоноші Черкаської області на одному із застіль, куди їх запросили після концерту. Коля і сам складав музику, тільки цього особливо не афішував. Одна з його останніх пісень – “Шумить-гуде дібровонька”. А в дитинстві, бувало, мама попросить Миколку сходити по хліб, і він повертається ні з чим, якщо раптом почує дорогою пісню, яка лунає з радіоприймача. Забіжить у хату і в руки баян бере – щоб не забути, повторити мелодію. І Рая, і Коля, вони були від природи талановитими…
Микола Кириченко дуже важко переживав втрату своєї коханої. І багато чого встиг зробити для збереження пам’яті про неї. Усі вісім років, які провів на самоті, займався тим, що переписував пісні та концерти Раїси Кириченко з магнітних касет на диски. Це давалося йому нелегко. Він часто плакав.
– Колю дуже розчарував пам’ятник, встановлений Раїсі Кириченко в її селі Корещина, – продовжує Надія Олексіївна. – І він задумав його переробити. Практично всю свою пенсію – 1300 гривень, з яких 200 становила доплата за звання заслуженого артиста України, відкладав заради цього. Але без спонсорів, звісно, не зміг би нічого зробити. Зате тепер на батьківщині Раїси Опанасівни стоїть такий пам’ятник, який йому подобався…

Ганна ВОЛКОВА
Журналіст

На батьківщині Героя України Раїси Кириченко пошанували пам’ять заслуженого артиста України, друга, соратника, чоловіка Берегині української пісні – Миколи Михайловича Кириченка.
14 грудня Миколі Михайловичу виповнилося 80 років. Всевишній розпорядився так, аби ювілей зустрічали вони з Раїсою Панасівною разом, за межею вічності… Згідно із заповітом Миколу Кириченка поховали поруч з могилою дружини на кладовищі с. Корещина Кременчуцького району.
В Корещинській церкві Покрови Пресвятої Богородиці рідні, близькі, знайомі помолились за упокій душі Миколи Михайловича, Раїси Панасівни, їхніх рідних, що відійшли у вічність.
Щирі слова молитви злетіли до небес за українську ПЕРЕМОГУ та наших захисників!
Меморіальні заходи біля могили митця провів очільник Землянківської громади Андрій Череп.
Як завжди, тепло і гостинно зустрічав музей-садиба “Мамина вишня” Героя України Раїси Кириченко. Завідувачка музею Вікторія Срібна провела захід “Микола Кириченко в споминах, музиці, піснях”.
Активну участь в проведенні заходів взяли учасники колективу Землянківського закладу дошкільної освіти “Барвінок” (завідувачка – Світлана Суслова).
***
У Кобеляцькому музеї літератури та мистецтва імені Олексія Кулика 14 грудня пройшов мистецький захід “Микола Кириченко: з баяном у душі, на сцені, в житті”, приурочений до 80-річчя від дня народження заслуженого артиста України Миколи Кириченка.
Захід підготувала і провела директорка музею Тетяна Чешко, спогадами поділився Леонід Митько, голова ГО “Краєзнавець”, який передав музею багато цікавих світлин. Музичну сторінку «оформили» артисти Кобеляцького центру культури і дозвілля Наталія Бодня, Алім Чесак, соло на баяні прозвучало у виконанні Миколи Орлова.
Світла пам’ять про Миколу та Раїсу Кириченків, справді народних артистів і щедрих людей, житиме в серцях шанувальників української пісні – душі нашого народу.

Поділися:

Добавить комментарий