Безпам’ятство

1.
Вікторія Петрівна налила собі ранкове горнятко кави і подивилася у вікно. За ним стояла біла зимова імла. Невеличке село Плютенці, яке заховалося у балці кілометрів за п’ять від райцентру Дубни, притихло від першого морозу, що нарешті нагодився до нього аж у другій половині зими.
Пані Вікторія була із тих, про кого говорять «сільська інтелігенція». Себто класична українська вчителька, яка, окрім зошитів, уроків і позакласної роботи, має сад-город, «гусі-курі», двійко дорослих дітей і онуча.
Каву лікарі не рекомендували вживати пані Вікторії давно, але сьогодні вона зробила вигляд, що забула про цю заборону. Сьогодні у неї свято. Онучка, що закінчувала четвертий клас, вперше за кілька місяців проспала ніч без криків і плачу. Отже, може, врешті почала забувати… Хоча таке не забувається… Вікторія Петрівна завдячувала радше не пам’яті, а симпатичному Собакевичу, якого взяла для онуки всупереч своїй завантаженості та алергії на собачу шерсть. Чого не зробиш, аби дитина знову могла нормально говорити, спати і врешті – посміхатися… Отож пані вчителька налагодила цебро з водою для гусей, ще раз перевірила написаний вночі конспект уроку за оновленою програмою і, кілька разів чхнувши від шерсті Собакевича, попрямувала будити онуку Софійку…
2.
Оксана прокинулася рано. Знову розбудила рука. За цей час вона так звикла до болю, що майже зжилася з ним. Але вранці він витягував її з останніх, дорогоцінних миттєвостей дрімоти, а так хотілося ще поспати! Рука була правою, і нею молода жінка колись уміло малювала пейзажі. Картини були для неї усім, але найперше – способом забуття від отого маленького сімейного пекла, на яке непомітно, за якихось 10 років, перетворилося її життя.
Сьогодні Софійка знову ночувала у бабусі. Отож можна, не тамуючи стогону, встати з ліжка і почати робити спеціальні вправи для руки, котра і через півроку не хотіла підніматися вище, ніж до плеча.
Оксанка, зціпивши зуби, підвелася і тужно глянула на мольберт, який за цей час помітно припав пилюкою. Щоб якось відволіктися, увімкнула телевізор. Якраз були новини. «Останнім часом у країні почастішали випадки, коли від домашнього насильства страждають чоловіки», – бадьоро повідомила ведуча у темно-синьому костюмі в смужечку із бездоганним макіяжем. На цих словах рука в Оксани мимоволі сіпнулася. Відразу згадалися і той вечір, і Леонід, який заявився до них на кухню з’ясовувати стосунки після розлучення. Тоді він пригадав їй усе – і що брав її не за статки, та ще й хвору (Оксана мала цукровий діабет), і що лишив їй і доньці будинок, а сам повернувся до батьків. Хоч Оксана знала – колишній навідався не через це. Його розлютив скромний і непомітний кавалер колишньої дружини.
Оксана називала його кавалером, бо далі воріт Миколу не пускала. Та й пройтися сільською вулицею погоджувалася лише через слова, які кинув Леонід, забираючи з їхнього будинку свої речі: «Та кому ти така потрібна?»
А й справді – кому? В селі Оксану мали за дивачку – корови не тримала, на городі – то квіти, то якісь рослини диковинні, з яких ні прибутку, ні наїдку, хіба що назва: батат, спаржа, актинідія (прости, Господи)… Та ще й малює!
Проте Леонід кинув шпильку дружині не за актинідію. Після народження доньки Оксана стрімко набрала вагу. І чоловік не упускав нагоди зайвий раз їй дорікнути. Так само, як і капцями, які мали завжди стояти біля порога в одному й тому ж кутку! І за сліди на світлій плитці, навіть якщо наслідив сам. І за Софійку, яка чомусь не справлялася у школі з математикою, а бабуся ж учителька! Оксана мала гострий язичок, тож без відповіді Леонід не лишався. Але з часом оці словесні баталії почали переростати у якусь безкінечну Бородінську битву, і Оксана подала на розлучення…
3.
Леонід був із забезпеченої плютенської сім’ї. Їхній батько, як кажуть у районі, потроху для себе займався фермерством, мати дбала про фінансові потоки, а Льоня просто був їхнім єдиним сином. Щоправда, татові Льоня не помагав. Чи то мама Льоні не хотіла, аби її єдиний син мав такі ж потріскані від вічної роботи руки, як її чоловік. Чи сам Льоня не уявляв, як буде відтирати на великі празники у великій мисці з доместосом грязюку з-під нігтів… Але за сімейні кошти його вивчили в області і за них же прилаштували на городську роботу – у районному собезі. Так Льоня теж став «інтелігенцією»: носив піджак і галстук, їздив на роботу на власному шевроле.
У тата Льоні була красива біла мазда. Він своїми руками, виробленою спиною і колінами міг собі дозволити хаммер, ренджровер або й лендкрузер, але обрав чомусь мазду. Раз на два тижні возив дружину, її двоюрідну сестру і тещу в супермаркет за городськими покупками. При цьому мав за особливий шик виходити зі своєї білої, вичищеної мазди в спортивних штанях, заправлених у робочі «дутіки». Дружина бурчала і через його руки, і через «дутіки». Вона завбачливо вискакувала із авто першою, випереджаючи чоловіка на два кроки, мовляв, я не зовсім із ним. Але фермер слушно зауважував, що «оті Дубни забули, хто їх годує. А годує їх земля!» Отож тато Льоні мав за особисту місію та обов’язок привозити на собі у Дубни частину тієї землі (а не лише дружину, сестру дружини і матір дружини) та нагадувати городянам, звідки їхнє коріння.
4.
– Семеновна! Чоботи з розтаможки до Катерини Альбертівни завезли. Так вона просила переказати, що ви просили нагадать! Забули? – постова сестра із травматології, захекано заскочила в приймальню і на порозі, без зупинки, протарабанила старшій колезі з реанімації всю цінну інформацію.
– Та ні, Надю, не забула. Просто… перехотілося, – Семенівна важко зітхнула і подивилася кудись у далеч, наче крізь білені, стерильні стіни.
– А що так? – широкі, соболині брови Наді, наведені по останній моді, від здивування поповзли догори.
– А пам’ятаєш, у нас в реанімації випадок був – чоловік жінку порізав ножем?
– Підождіть, це оту, що 20 разів ударив?
– Її.
– На очах у своєї доньки, донька ще й «швидку» викликала, із села ледве довезли, бо в неї погано сосуди заживають, бо діабет, мати не відходила сутками?
Надя, наче енциклопедичний довідник, видала всю важливу інформацію.
– Та її, її… – Семенівна знову зробила тривалу паузу і додала: – Суд був. Дали пару годів условно. А тоді він вийшов по амністії.
– Та ви що!!! – Надя сплеснула руками і аж сіла від здивування на табуретку. – Та як же це так?
– А він сказав, що нічого не пам’ятає! – Семенівна підвела очі вгору і врешті глянула на Надю: – БЕЗПАМ’ЯТСТВО у нього.
– Це стан афекту із короткотривалою амнезією. Таке буває… – Надя, яка все ще мріяла вступити до медінституту, сипнула медичними термінами. Вони, як і решта інформації, примудрялися триматися у її красивій голівці.
А Семенівна, яка щойно здала своє чергування, сиділа й думала. Думала про своїх двох онуків від сина і доньки. Що в доньки усе добре, а в сина не дуже… Про Надю, в якої синок росте від одного чоловіка, а ще Надя народила доньку від другого. А той другий уже гамселив Надю, та так, що сусіди викликали «швидку», а «швидка» – поліцію. Про реформу медицини і реформу судову, взагалі про реформи… Ех, яка ж то велика у Семенівни голова! Про свій варикоз, який вирішив «запекти» якраз після того, як старшому онуку купила нову куртку. Про список медикаментів, який вона щойно писала родичам жертви аварії. І коли той список побачили родичі, у матері постраждалого і в самої Семенівни защеміло серце…
А зимові Дубни і приміські села спали у білому снігові. І здавалося, що той ранковий сніг забрав пам’ять про всіх тих, які наслідили по ньому вночі. І про саму ніч. Адже випав білий та чистий, наче аркуш, із якого хочеться наново, без пам’яті почати комусь новий день.
* * *
Події та герої вигадані автором – як узагальнені образи нашого нелегкого життя-буття. Будь-які збіги є випадковими і не мають жодного відношення до реальних міст, подій чи людей.

Ганна КРЕВСЬКА

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий