Білі троянди пам’яті

Пісню Валентини Толкунової про те, якою красивою парою стали б двоє закоханих, якби не було війни, не раз чула в дитинстві і юності Тетяна Дудник зі Стасів Диканського району. Але навіть уявити собі не могла, що печальні слова, від яких колись наверталися на очі сльози в жінок, котрі стали вдовами після Другої світової війни, стануть пророчими для її донечки. Чому сталося так, що неоголошена війна донині майже щодня забирає молоді життя, сиротить матерів, дружин, дітей, приносить біду в родини українців на своїй, Богом даній, землі? Чому обранця її Світланки забрав пекельний Іловайський котел, чому напівсиротою росте маленька Сонечка? Хто винен у цьому?..

Місяці, мов один день…
Роман Яковець народився в Опішні, там виріс, закінчив школу. До Стасів хлопець приїхав шукати роботу, влаштувався на птахофабрику, спочатку – в охорону, пізніше став маркувальником. Тут у липні 2013-го познайомився зі Світланою Дудник, яка працювала сортувальницею, між молодими людьми спалахнуло справжнє кохання. Спочатку майже щовечора після роботи прибігав до неї на побачення, а невдовзі переніс свої нехитрі пожитки до квартири Дудників.
– Дуже гарний хлопчина був, – тяжко зітхає Тетяна Григорівна. – Скромний, доброзичливий, веселий, ніколи не чули від нього поганого слова. Працював на птахофабриці, ми з чоловіком раділи такому обранцеві Світланки, він став членом нашої родини. 31 березня 2014 року ми відзначали йому двадцять третій день народження, приїхали його мама, сестра Наташа, все було добре, здавалося, попереду щасливе і довге життя… А за кілька днів Роман отримав повістку до війська.
Усього дев’ять місяців щасливого життя з коханим подарувала доля Світлані, кожен день із такого короткого відтинку назавжди закарбувався в пам’яті. Спочатку були зацікавлені погляди незнайомого хлопця, що обпікали, змушували швидше битися серце, перший дотик руки, несміливий поцілунок. Усе це, як найдорожчий скарб, береже в душі молода жінка. Відтоді, як стали жити разом, Рома проводжав її на роботу і стрічав, коли йшла додому, старався чимось порадувати кохану. Удвох їздили до рідних в Опішню, у Тернопіль до бабусі, радо зустрічали батьків Роми, сестер з родинами у себе в гостях. Дізнавшись, які вона любить квіти, дарував їй білі троянди, кілька разів купував торт – не до свята, а просто так, бо гарний настрій! Складали плани на майбутнє, мріяли про весілля. А коли Світлана відчула, що при надії, дуже зрадів: “Я буду татом!” Запитав Тетяну Григорівну, який подарунок краще обрати, швиденько зібрався і поїхав у Полтаву. А незабаром власноруч одягав коханій золоті сережки: “Це тобі, люба!”
Коли із Зіньківського райвійськкомату прийшла повістка, Світлана захвилювалася, було страшно відпускати милого на війну. Та що вдієш, довелося проводжати, сподіваючись, що все буде добре. Спочатку Роман проходив службу в селі Черкаське Дніпропетровської області, приходив у короткотермінову відпустку, всього три дні побув у Стасях, на початку серпня його знову на кілька діб відпускали додому. Як радів зустрічі, а ще – приємній звістці: ультразвукове обстеження показало, що у них зі Світланкою буде дівчинка!..
Повернувшись у свою військову частину, кілька разів дзвонив, востаннє з ним говорила сестра Наташа – 26 серпня, тоді Роман повідомив, що вони перебувають в оточенні. Після цього його телефон замовк.
…і дні, мов роки
Можна тільки уявити, що пережили рідні, коли потяглися дні повної невідомості. Страшна статистика втрат після виходу наших військ з Іловайського котла шокувала, хрести на численних могилах з написом “Невідомий” на Алеї слави в Дніпрі, які бачили по телевізору, змушували завмирати серця багатьох матерів і дружин по всій Україні. Саме в такій могилі виявилися й останки Романа Яковця. Кілька місяців він вважався зниклим безвісти, й лише після того, як його батько здав аналіз ДНК, вдалося ідентифікувати й перепоховати полеглого Героя.
Стало відомо, що загинув боєць 93-ї окремої механізованої бригади Роман Яковець 29 серпня 2014 року під час виходу з Іловайського котла “зеленим коридором” на дорозі поблизу села Побєда, був тимчасово похований місцевими мешканцями у братській могилі цього села. 18 вересня ексгумований пошуковцями місії “Евакуація-200” (“Чорний тюльпан”), перевезений до міста Дніпра.
12 листопада 2014 року на світ народилася донька Романа, яку йому так і не вдалося побачити й пригорнути до серця. Невінчаною вдовою залишилася Світлана, їй не судилося разом з коханим стояти на весільному рушничкові, чути радісні вигуки “Гірко!”, тримати в руках святковий букет із білих троянд, який би обов’язково подарував їй Рома…
Похорон Романа Яковця відбувся 12 лютого 2015 року в його рідному селищі Опішні, земляки зі сльозами на очах схиляли голови перед домовиною захисника Вітчизни, віддаючи останню шану героєві. Разом з колишніми колегами Романа поїхала провести його в останню путь і Тетяна Григорівна, Світлана оплакувала коханого вдома, адже була вже з малою Софійкою на руках. Дивилася на сережки, згадувала щасливі дні, яким уже не буде вороття, а сльози капали з очей… Тамувала біль: треба жити заради найціннішого, що лишилося на землі після Романа, – донечки. А сережки колись носитиме Софійка – як оберіг на щастя.
Донечка – ніжне сонечко
Оскільки Роман не був офіційно одружений зі Світланою, його батьківство довелося встановлювати через суд. Треба було здати тест-аналіз ДНК, але це коштувало дорого. Тетяна Григорівна, яка того ж року пережила ще одне горе – похоронила чоловіка, звернулася до директора ТОВ “НВП “Інтерагросервіс” Геннадія Головіна з проханням про допомогу. “Геннадій Анатолійович має добре серце і ніколи не відмовить у допомозі, – ділиться жінка. – Ми щиро вдячні, що він виділив кошти на цей аналіз. А ще нас після смерті Романа консультував і допомагав нам заступник військового комісара Зіньківського райвійськкомату Валерій Кулага, постійно підтримують у всьому Стасівський сільський голова Сергій Давиденко, начальник управління соціального захисту населення Людмила Фролова, інші посадовці, сусіди, друзі”.
ДНК-тест підтвердив батьківство Романа, отож Софійка отримує фінансову допомогу, визначену законодавством. А її тато посмертно нагороджений орденом “За мужність” III ступеня, його ім’я занесено до Книги пам’яті полеглих за Україну.
***
Софійка росте жвавою, енергійною, допитливою дівчинкою, дуже схожою на тата і характером, і зовні. Його на фото впізнає відразу, радіє і дзвінко сміється. Трирічній дитині ще невтямки, що батько ніколи не переступить порога оселі, не підніме доньку на руки, не поведе до дитсадка, не купить морозива… Цей стрункий, симпатичний молодий чоловік виконував свій обов’язок і загинув, як герой, щоб у мирі зростала його донька. Хочеться вірити, що ця жертва, як і тисячі інших, не буде марною, що незабаром скінчиться ця жорстока неоголошена війна, яка забирає найкращих.

Світлана ВОРОНЯНСЬКА
Журналіст

Вы можете оставить комментарий, или Трекбэк с вашего сайта.

Оставить комментарий

Вы должны Войти, чтобы оставить комментарий.