Є в осені світло

Біля каменя

Того літнього погожого дня у селі тільки й розмов було, що про новину – нарешті Генка-крутий забрав до себе уже немічного батька. Давно пора б, говорили інші, – отаку велику фірму має, триповерховий будинок, підприємець ще той! Односельці пригадували, як батьки оберігали свого Геночку-одиначка. Правда, хлопець навчався в школі добре, був дисциплінованим, успішно закінчив десятирічку і за настійною порадою батька – головного зоотехніка колгоспу – і матусі – завідуючої місцевим фельдшерсько-акушерським пунктом – подав документи до сільгоспінституту. Вступив без проблем, бо мав міцні знання, набуті в школі.
Батьки раділи успіхам синочка. Не один раз на місяць батько возив непідйомні сумки з харчами. Хлопець був не скупий, тож і його товариші по гуртожитку підхарчовувалися. Таке життя студентське…
Природа не обділила Генку доброю вдачею. На випускному курсі він одружився на чепурній одногрупниці, доньці якогось з обласних керівників. За сприяння тестя молоде подружжя щойно спечених економістів залишилося працювати в місті. Невдовзі у молодій сім’ї з’явилися два синочки-близнюки. Радощам батьків, дідусів і бабусь не було меж…
На жаль, з роками здоров’я стало підводити батьків Генки. Підступна хвороба забрала матусю. Тяжко переживав батько втрату любимої дружини. Генка на перших порах досить часто навідувався в отчий дім. Але з часом бізнесові справи все більше засмоктували підприємця. Тож у далеке село приїздив усе рідше й рідше. Довелося задуматися, як вирішити чергову проблему. Колега-підприємець порадив: «Чого ж ти паришся, здай батю в інтернат для престарілих. Весною відкрили реконструйований, як новий. А місце яке, в лісі, поруч ставок. Для стариків то просто райський куточок. Я свою стареньку вже влаштував. Не нарадується. Директор там мужик чьоткий. Домовишся, зторгуєшся…»
А може, й справді, подумав Генка, батька теж влаштувати в той інтернат? Домовиться з директором, допоможе фінансово інтернату. Там батька і медики доглянуть, і обслуга, звісно ж, і спілкуватиметься з такими ж, як він, в доміно гратиме…
І ось Генка за кермом свого кольору морської хвилі «Лексуса» мчить автотрасою в напрямку до інтернату. Дорога, дорога, думки…
Пильно вдивляється у далечінь його батько, сивочолий дідусь Трохим.
– А зупинись, синку, он коло того каменя, зліва. Зупинися, прошу тебе!
– Вам що, тату, недобре?
– Зупинися!
Генка загальмував. Вийшов з салону автівки, взяв батька під руки і обережно посадив на придорожнього каменя, вкритого темно-зеленим мохом. Дідусь оговтався, подивився на високе сонцесяйне літнє небо і гірко-гірко заплакав. Сльози рясно котилися по глибоких зморшках.
– Ось сюди, в цей інтернат, багато років тому я привіз свого батька, а твого дідуся Омелька. Ось на цьому місці він, як і я, попросив мене зупинитися, присів на цей камінь і заплакав. Ті сльози, синку, і досі ятрять мою душу, крають серце моє. Як я зміг, невдячний, зважитися відвезти найдорожчу у світі для мене людину до богодільні? Це ж який тільки великий гріх перед Богом лежить на мені, на совісті моїй?! Рідного батька здав в інтернат. А Всевишній все бачить. Він не прощає нам тяжких гріхів, не прощає…
Генка дивився на свого старенького батька, згадав, скільки добра він з матусею зробив для нього. Це завдяки їм він досяг таких вершин у житті.
– Прости, рідненький, прости, що послухав дурної поради, – і став на коліна перед батьком. – Поїхали до мене, місця вистачить. Житимеш з нами. Ніхто тебе не зобидить.
Авто різко розвернулося і взяло курс на місто.
– Тату, ми вже приїхали…
– Так швидко? – запитав з подивом батько.
– Так ви ж завжди мені говорили, що дорога додому є найкоротшою!..

Євген НІКОЛЕНКО,
літератор.

Поділися:

Добавить комментарий