(Уривок із повісті «На коні й під конем»)
Анатолій ДІМАРОВ
Мама іде на роботу, а ми залишаємось удвох: я і мій брат Сергій. Мені – п’ять років, братові – два.
Велика кімната з глиняною долівкою і широкою дубовою лавою під стіною, старенький стіл, етажерка з книжками та зошитами, широке дерев’яне ліжко, де ми спимо втрьох, – оце й усі наші достатки. Та ще біля дверей стоїть висока бодня з борошном. Дуже цікаво видиратися на неї і дмухати в те борошно: по сипучій поверхні бігають довгасті ямки, зривається завірюхою біленький пилок. Я щосили дмухаю, а брат кричить унизу і смикає мене за ногу, щоб я поступився місцем.
Але найцікавіше місце в кімнаті – єдине невелике віконце в чотири шибки.
Надворі – люта зима, намело величезні кучугури, все покрилося білим, навіть люди, що іноді заходять до нас, сиві од інею. Мама йде в школу, а ми відразу кидаємося до вікна, щоб ще раз побачити її, окутану білим туманом.
Ми давно поділили нижні шибки: ліва – Сергієва, права – моя. За ніч вони обростають грубою кіркою крихкого льоду, товщого внизу, покритого ніжно-білим сніжком. Коли цей сніжок обережно лизати, то він холодний і трохи солодкий на смак. А як почнуть дубіти язики, тоді краще хукати на шиби.
Спершу з’являється кругла темненька криничка. З кожним подихом вона все ширшає й ширшає, а посередині – світлішає й світлішає, тоншає й тоншає кірочка льоду, доки не заголубіє, неждано й казково, омите тоненькою водяною плівкою скло.
Тепер треба лише пильнувати, щоб віконця не замерзли. Мороз обкидає по краях голчасті візерунки, і досить зазіватися, як вони поснуються довкола, наче сліди тонконогих пташенят. Не встигнеш оглянутися, а скло вже поросло небаченої краси лісом і міниться, і виблискує, і спалахує тисячами кольорових вогників.
Ми поприлипали до вікна і крізь блакитні кружальця дивимося на високі снігові замети, що іскряться під сонцем, на запушені інеєм дерева, які немов понадягали теплі хустки, на застиглі дими понад хатами.
Згодом дерева й сніги починають червоніти. Темнішають, видовжуючись, фіолетові тіні попід заметами, а вікна загоряються червоним.
Хата теж наповнюється холодними тінями. Вони спершу кубляться під лавкою, столом, ліжком, сизуваті й непевні, а потім починають потихеньку скрадатися на середину кімнати. Здається, досить тупнути ногою, як вони метнуться геть, заб’ються під лаву.
Та чим більше кривавиться сніг і видовжуються тіні надворі, тим густіші, темніші, нахабніші тіні у хаті.
Я намагаюся не оглядатись. Щільніше тулюся до віконця, все завзятіше хукаю в синювату вже шибу. Робиться моторошно: наче хтось, великий і патлатий, тихенько ворушиться за плечима. Боюся оглянутись, і водночас наростає непоборне бажання оглянутися назад.
– У мене є гостра шаблюка, я сильний! – голосно кажу я, щоб налякати того, який причаївся за спиною.
– І в мене є шаблюка, – тоненьким голоском відгукується Сергійко.
– Я нею аж сто вовків порубав! – вихваляюсь я, сторожко прислухаючись, чи не заворушиться перелякано той. – І ще сто порубаю!
– Ги-и-и! – несподівано починає пхинькати брат. – Хочу спати…
Ги-и-и!
Мушу відірватися од вікна, що вже згасло й посіріло. Беру дерев’яну шаблюку, оглядаюся назад.
У кімнаті вже зовсім темно, особливо внизу. Той, що стояв за плечима, кудись зник: певно, заховався під лавку. Чекає, доки я злізу на долівку, щоб вхопити мене за ноги волохатими руками. Сторожко прислухаюся, наставивши перед собою шаблюку.
А Сергійко тягне своє:
– Хочу спати!.. Ги-и-и!..
Хоч-не-хоч, а треба злазити. Нагинаюся й починаю сікти шаблюкою попід лавкою. Вимахую довго, тикаю в усі куточки, доки не починає боліти рука. Якщо він там і був, то вже лежить, порубаний, стікаючи чорною кров’ю.
Зіскакую на долівку. Брат обхоплює мене руками й ногами, тулиться до мого плеча. І незвична войовнича наснага оволодіває мною. Хочеться, щоб зараз став передо мною той, я б сміливо кинувся на нього, захищаючи брата, що довірливо тулиться до мене.