“Благословенна будь, земля батьків”

“Благословенна будь, земля батьків”

Українська поетеса, лірик Ніна Супруненко родом із Новоселиці Семенівського району. Живе в Харкові. Автор 25 поетичних збірок, із 1992 року – член Національної спілки письменників України, заслужений діяч мистецтв України, нагороджена Срібним Хрестом ОБВУ Великої Британії (2003), орденом Святої великомучениці Варвари (2006).
* * *
Старий вітряк приснився з глибини
Моїх далеких і щасливих років,
Коли душа не знала ні вини,
Ні – вдалеч на віки від мене! – кроків…

Коли у глинищі – руда-руда! –
Сміялась глина й не було печалі,
Коли в колодязі свята вода
Усе-усе тоді про мене знала!

Коли жили в сараях ластівки,
А горобці крихти з долоні брали,
Коли життя здавалося легким,
А радощів щодня було чимало!

Коли батьки, вродливі й молоді,
Гостей приймали і ходили в гості!
О, як давно було це, ще тоді,
Коли вітряк літав у високості…

Коли бродили в травах їжаки…
Коли для віників ще визрівало просо…
Й від маминої рідної руки
Було в житті все легко-легко й просто!..

ЗЕМЛЯ БАТЬКІВ

Семенівка, Греблі, Крива Руда –
Такі знайомі ще з дитинства назви!
Прозора у ставках жива вода
І гуси, наче лебеді із казки!
У Товстому – лелеки на стовпах
Стрічають нас, немов своїх знайомих,
До Новоселиці приводить шлях –
І я, нарешті, знову вдома, вдома…
Тьмяніють враз красоти всіх земель,
Країн заморських з різними дивами
В зрівнянні із охайністю осель,
Прикрашених, як завжди, рушниками,
Де кожний хрестик чорний – біль душі,
Червоний – світлі мрії й сподівання,
Де сміх і сльози на тонкій межі,
Як і розлука поруч із коханням…

Село мене стрічає, як завжди,
Немов свою улюблену дитину,
Охороня від розпачу й біди,
Підтримує сердечно щохвилини,
Колодязною свіжістю води
Освячує мене, щоб я трималась
І впевнено могла і далі йти,
Щоб добрих справ зробити ще чимало,
Щоб пам’ятала всіх, кого нема,
Хто вже пішов навіки у безсмертя,
Щоб не скувала душу зла пітьма
У цій шаленій вічній круговерті,
Щоб мала сили і натхнення я
Здолати болі, кривди і поразки –
Підтримує мене батьків земля
І білі гуси-лебеді із казки…

ПАМ’ЯТІ РАЇСИ КИРИЧЕНКО

«Пане полковнику мій синьоокий…» –
Голос із вічністю злився навіки,
Голос-криниця – прозорий, глибокий,
Голос-струмок, що розлився у ріки!..

Змовкли за обрієм стишені кроки…
Зірка пульсує, як серце, вночі…
«Пане полковнику мій синьоокий…»
Пане полковнику, що ж ти мовчиш?!

Ти вже не чуєш за часу межею…
Ти ще не можеш її подолати,
Ще не поєднаний вічністю з нею,
Бо ще приречений жити
й страждати.

…Голос втрачає природжений спокій,
Б’ється, як зранений птах у вікно:
«Пане полковнику мій синьоокий…»
Пане полковнику мій синьоо…»

АНТОНУ

Син мій – дорослий,
для мене ж – дитина,
Віра й надія моя назавжди.
Серцем розрівнюю кожну стежину,
Ту, де тобі доведеться іти.

Долю тобі я благаю у світу,
І на добро налаштую зірки.
Бачу в тобі мудрість батька і діда,
В генах твоїх – їх життєві струмки!

Зорі полтавські, степи і криниці,
Луки зелені і шум колосків,
Вітер в саду і хати білолиці
Рід мій тобі передати зумів.

Маєш у серці козацьку наснагу
Пращурів славних твоїх і моїх,
Віру, добро, справедливість, відвагу
Щиро кладеш Україні до ніг.

Сила твоя, і знання, і уміння
Хай розквітають на рідній землі,
Всім ще потрібно чимало терпіння,
Щоб на звитяги зміцнити її.

Працею й квітами, ніжністю й словом
Славимо пращурів землю святу.
Віра й любов – наша сила й основа,
Що подолать нас довік не дадуть.

Щоб квітувала земля волелюбна,
Множила славу свою у віках,
Щоб ні непевність, ні розпач, ні згуба
Не затінила широкий цей шлях!

* * *
Здавалось би: лиш пензель, полотно,
Фарб розмаїття – й народилось диво!
Картиною милуюсь знов і знов,
А в серці почуттів приємних злива!

Відтворене життя на полотні
Несе в собі таку магічну силу,
В якій і легкість романтичних снів,
І все, чого душа моя просила…

Я вдячна, доню, за картини ці –
Усе в них так доречно, вміло, слушно,
Коли тримаєш пензель у руці –
Здається, що й мою читаєш душу…

Неначе все, що я пережила,
В своєму серці ти відчуть зуміла!
Нехай не буде в тебе болю, зла,
А визріва магічна творча сила!

Щоб ти зуміла в серці пронести
Усю красу, що бачила у світі,
Йти наполегливо до цілі, до мети,
І кожній миті творчості радіти!

Щоб розквітали знов на полотні
І мрії, й дійсність, з’єднані навіки
Із романтичністю яскравих снів,
І мала б ти таких творінь – без ліку!

* * *
Ще ніжна осінь і руде теля
На тлі стерні – немов гігантський сонях!
Дубовий гай відсвічує здаля
Зеленим птахом на земних долонях.

Бездонна неба глибина – і ліс
Ще більш підкреслює небесний простір!
Он, зліва, стежка розріза навскіс
Зелені луки, відділивши острів…

Оце і є моя свята земля,
Її принади, найрідніші в світі,
Що зігрівають зблизька і здаля,
Як обереги, бережуть щомиті!

Звеличують наснагу, гасять гнів,
Дарують радість для душі – без ліку.
Благословенна будь, земля батьків,
Земля дідів і прадідів – довіку!

Ніна СУПРУНЕНКО
Член Національної спілки письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий