Бо правда – за нами

Бо правда – за нами

День Гідності та Свободи ми відзначаємо лише шостий рік поспіль. Але за стрімкістю і щільністю щоденних подій, що без чорновиків і правок вписуються в сучасний літопис, уже маємо акцентувати і на етапах заснування цього свята. Бо ж спершу, в листопаді 2005-го, Указом Президента України Віктора Ющенка було встановлено День Свободи – на вшанування початку Помаранчевої революції. А почалася вона після оголошення результатів другого туру президентських виборів, згідно з якими переміг Янукович, – і то була реакція на масові фальсифікації, що й вплинули на результат виборів. За рішенням Верховного Суду було проведено повторне голосування, і Президентом України став Віктор Ющенко. На жаль, новій владі не вдалося зреалізувати більшості очікувань суспільства, тож наступним очільником України став знову ж таки сумнозвісний Віктор Янукович. Він скасував День Свободи, новим указом у грудні 2011 року об’єднав його із Днем Соборності – свято відзначалося 22 січня. А вже у листопаді 2014-го після подій 2013–2014 років – Революції Гідності й початку неоголошеної війни Росії проти України, окупації Криму – згідно з Указом Президента України Петра Порошенка від 13 листопада 2014 року в Україні встановлено День Гідності та Свободи, який відзначається щорічно 21 листопада на честь початку в цей день двох революцій: Помаранчевої революції (2004 року) та Революції Гідності (2013 року). Свято встановлене «з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку XXI століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 року та у листопаді 2013 року – лютому 2014 року постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору…»

Події, що відбувалися в ці роки, мають доленосне значення для України – попри всі нереалізовані сподівання. Як наголошує доктор історичних наук, професор Львівського університету імені Франка Ярослав Грицак, «перше, що лишилося після Помаранчевої революції, – це свобода вибору. Помаранчева революція була спровокована бажанням українців вільно вибирати свою владу. Так було у 2004-му, так залишилося у році 2010. Хоча це й звучить парадоксально, але перемога Януковича у 2010 р. є переконливим доказом того, що Помаранчева революція таки перемогла – бо його вибрали у вільних виборах».
Друге – «нова історична пам’ять українського суспільства», в першу чергу – про голод 1932–1933 років як геноцид. «Зводячи перше і друге, можемо сказати, що одним із головних наслідків Помаранчевої революції було радикальне розходження України і Росії. Вони не лише мають різну історичну пам’ять і слідують різними політичними траєкторіями – вони, як виглядає, близько підійшли до точки, після якої нема уже вороття… Помаранчевій революції не вдалося посадити злодіїв у тюрми чи кардинально змінити систему влади. Їй вдалося, однак, утвердити Україну як самостійну, хоча й нестабільну демократію на колишньому пострадянському просторі, єдину поза балтійськими республіками й Грузією». Про це історик розмірковував ще у 2010 році, але подальші події підтверджують його висновок про наближення «до точки, після якої нема уже вороття».
***
Згадаємо коротко, що було далі. Революція Гідності почалася 21 листопада 2013 року – в той день, коли після таємної зустрічі Путіна і Януковича у Сочі українська влада відмовилася від підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським союзом. На своїй сторінці у Фейсбуці журналіст Мустафа Найєм написав: «Зустрічаємось о 22.30 під монументом незалежності. Вдягайтесь тепло, беріть парасолі, чай, каву, хороший настрій та друзів». І вже в той вечір на Майдані Незалежності зібралося близько 1,5 тисячі осіб. У наступні дні там і в багатьох містах України вже лунало гасло «Україна – це Європа!». На Євромайдані вимагали відставки Азарова, скасування рішення Уряду про відмову від асоціації ЄС, підписання Угоди про асоціацію на саміті у Вільнюсі, звільнення з ув’язнення Юлії Тимошенко. В ніч із 29 на 30 листопада спецпідрозділ «Беркут» жорстоко розігнав мітингувальників, під ранок силовики жорстоко побили десятки людей, серед яких було багато студентів. Ця ніч стала переломною в ході протестів. Наступного дня на столичному Майдані зібралося близько півмільйона протестантів, які зайняли будівлю КМДА та Будинок профспілок, де розташувався Штаб національного опору. Частина мітингувальників почала штурм Адміністрації президента – «Беркут» відбив його, застосувавши світлошумові гранати і сльозогінний газ, силовики жорстоко били усіх, хто траплявся на шляху. 8 грудня відбувся «Марш мільйонів» – на віче на Майдані зібралися, за різними оцінками, від 500 тисяч до 1 мільйона людей. У ніч із 10 на 11 грудня підрозділи внутрішніх військ і «Беркута» зробили першу спробу розігнати протестувальників. Михайлівський Золотоверхий собор безперервно бив у дзвони – вперше після татаро-монгольської навали. На той дзвін з усього міста стікалися кияни. Основною точкою протистояння була барикада на Інститутській, після її руйнування – Європейська площа. В Новорічну ніч на Майдані зібралося кількасот тисяч люду. Опівночі вони разом із політиками заспівали Гімн України, тримаючи в руках ліхтарики та мобільні телефони. 16 січня 2014-го Верховна Рада ухвалила пакет законів, які дістали назву «диктаторських законів 16 січня». Наступного дня їх підписав Янукович. Незважаючи на численні протести й заклики світової та української громадськості не публікувати тексти законів, вони все ж таки були оприлюднені.
19 січня протистояння на Майдані з мирної фази перейшло в силову. Почалися сутички на вулиці Грушевського, які тривали всю ніч. За добу було поранено 1400 осіб.
22 січня загинули перші активісти – вірменин Сергій Нігоян, білорус Михайло Жизневський. Роман Сеник із Львівщини отримав важкі поранення і помер у лікарні 25 січня.
18 лютого в ході зіткнень протестуючі були відтіснені до Майдану, понад 20 людей було вбито з вогнепальної зброї. 19 лютого силовики почали підготовку до «антитерористичної операції». Проти демонстрантів з боку вулиці Інститутської були застосовані 3 водомети, підтягнуто БТРи. Близько 22-ї години загорівся Будинок профспілок. Тим часом переговори лідерів опозиції з тодішнім президентом Януковичем знову не дали результатів. 20 лютого протестувальники перейшли в контрнаступ, і, незважаючи на значні втрати, змогли зайняти Український Дім, Жовтневий палац і відтіснити силовиків до урядового кварталу. А з дахів будівель снайпери відкрили прицільний вогонь по майданівцях. З 18 по 21 лютого на Майдані загинуло понад 100 осіб. Згодом їх назвуть Небесною Сотнею. У ніч з 21 на 22 лютого Віктор Янукович з найближчим оточенням утік з України.
***
Революція Гідності перемогла. А потім почалася війна Росії проти України, яка триває до сьогодні. Вона вже забрала життя понад 13 тисяч українців, близько 3 тисяч із них – військовослужбовці. Про підсумки тут говорити ще рано, але мрії наші – про перемогу над ворогом. Бо правда за нами – ми живемо на своїй землі, не загарбуючи чужих територій, за неї віддають життя наші воїни майже щодня.
Пригадую, як у квітні 2014 року правозахисник, совість нації, мудрість нації, патріот нації, людина легендарної долі Герой України Левко Лук’яненко на зустрічі із студентами Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г.Короленка говорив: «Період Януковича від 2010 до 2014 року – це завершення бандитської діяльності проти української нації. Тут уже доходило до повного знищення України, це ми побачили, коли перемогла революція, переміг Євромайдан і почало проявлятися все, що було приховане від народу. Останній період Януковича – то не просто виконання завдання Путіна по знищенню України, а втілення спеціально розробленого сценарію». І початок війни, «це вторгнення у Москві було давно сплановане. Їй не вдалося розв’язати громадянську війну в Києві, хоч для того було закинуто туди літаками спецназівців, зброю, вибухівку. Небесна Сотня – це ті лицарі, яких можна порівнювати із нашими українськими лицарями різних періодів історії. Вони загинули, але без тої смерті, без тої крові не могла відбутися перемога. Вона, та кров, поклала край минулому і започаткувала нову добу».
***
Сьогодні наші лицарі тримають над нами мирне небо там, на сході України. І хай які розчарування сьогодні дошкуляють нам, ми не маємо права розчаровуватися і впадати у відчай – ми на шляху до перемоги, а вона можлива лише за усвідомлення власної причетності до подій, що рясно лягають у літопис сучасної України. За наше омріяне майбутнє уже заплачено високу й страшну ціну. Тож маємо берегти віру в себе, гідно триматися, повертаючись спогадами в атмосферу наших Майданів, пам’ятаючи про героїв, віддаючи належну шану патріотизму й мужності наших співвітчизників, як до того спонукає нинішнє свято.

Лідія ВІЦЕНЯ.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий