Бойовий медик артилеристів

Бойовий медик артилеристів

24 лютого 2022 року повномасштабна війна увірвалася у життя мільйонів українців, розділивши його на «до» та «після». Хоч яке різне «після», байдужих не лишилося. Ані серед тих, хто змушений був покинути дім чи країну, ані серед тих, хто опинився під бомбами чи в окупації, хто взяв до рук зброю чи присвятив життя допомозі захисникам. Життя мільйонів змінилося, життя десятків тисяч — обірвалося…
Оксана Соболь, старший бойовий медик в одному з підрозділів артилерійської батареї, на війні з перших днів. За плечима жінки великий медичний досвід. Більше двадцяти років Оксана працювала медсестрою у реанімації Хорольської лікарні. Вранці 24 лютого, як і завжди, збиралася на добове чергування. Звістка про початок повномасштабного вторгнення пронизала тіло, немов блискавиця. «Війна!» — обпекла думка. «Та не може бути!» — не вірила … Намагалася заспокоїти душу і приспати нестерпно болючі думки, що не давали дихати… Син у Харкові: як він, де він, чи у безпеці… Третього березня зателефонувала до знайомого у військкомат, щоб дізнатися, як потрапити на фронт. Він відмовляв довго, говорив, що жінок на війну не беруть, та Оксана наполягала. Дванадцятого березня вже була у військовій частині. Що мотивувало захисницю? Мабуть, як і всіх добровольців: невимовне бажання допомагати воїнам, рятувати життя.
Рідні медикині переживали, особливо мама, але врешті-решт змирилися із її вибором і намагалися всіляко підтримувати.
Оксана Григорівна була впевнена, що відразу буде допомагати військовим на фронті. Однак, хоч у реанімаційному відділенні звикла до тяжкої роботи і ніби знала, як рятувати людину, тактична медицина – це зовсім інше, ніж цивільна. Тому довелося підучитися.
Про перше враження, коли потрапила на службу, їй важко сказати. Хаос, постійні тривоги, кудись бігли, щось робили… Дуже мало сну, дуже втомлені…
«Насправді я жодного разу не пошкодувала про те, що доєдналася до лав ЗСУ, і вважаю це рішення абсолютно вірним і правильним для себе. Доволі часто я замислююся над тим, що я тут роблю. Бо, в принципі, мої фізичні дані не настільки, скажімо так, гарні для того, щоб бути військовою.
…Я часто ставлю собі це запитання, але завжди отримую відповідь, що я зробила правильний вибір», – розповідає під час спілкування Оксана Григорівна.
– Де саме ви навчалися на бойового медика?
– Навчання як такого не було. Безпосередньо у медпункті бригади нашої частини проводилися лекції. А потім парамедики виїжджали і проводили тренінги, не боячись навіть обстрілів.
Оксана Григорівна спочатку служила у медпункті бригади на евакуації у Харківській області, якраз під час контрнаступу українських військ. У серпні 2022 року вона стала бойовим медиком у дивізіоні артилерійської батареї, котра у перші дні захищала Київ. Жінка пишається тим, що воювала саме у складі цієї батареї, разом зі своїми побратимами виходила на бойові завдання біля міст Бахмут, Сіверськ, Соледар.
– Як надає допомогу медик під час бою?
– Не роздумуючи, іноді під час обстрілу чи, вірніше, як трішки вщухне, не думаючи про власну безпеку. Тільки пролунало: «Трьохсотий, медика!» – одразу біжиш стрімголов на голос і думаєш: о Боже, кого ж це зачепило із хлопців?
– Розкажіть, будь ласка, що входить до обов’язків бойового медика?
– В основному це рятувати воїнів на полі бою, надавати першу медичну допомогу. А якщо ми хоча б трохи відведені від нульової позиції та перебуваємо в більш спокійній обстановці, то лікую тих, хто захворів, обпікся, у кого болить живіт, горло… Траплялося таке, що і цивільних лікувала. Допомагала і тим бригадам, у яких не було медика. Слідкувала за документацією – хто виписався або поступив до лікарні.
Оскільки артилерія у зоні бойових дій перебуває здебільшого не безпосередньо на нулі, а у районах відведення, то поранення тут, на щастя, трапляються рідко. Зважаючи на специфіку роду військ, тут більший рівень травмування та є, так би мовити, професійні захворювання.
– Робота у артилеристів важка, – деталізує Оксана Григорівна. – Тож нерідкими є кили, тобто грижі різних видів, захворювання суглобів і хребта. Тут моя робота обмежується тим, що необхідно вчасно помітити відхилення, ввести знеболююче, а якщо не допомагає – обмежити навантаження на військовослужбовця та направити бійця на консультацію та лікування до шпиталю. Чесно кажучи, людей не вистачає, і наші хлопці вже якось пристосувалися. Спочатку вчотирьох снаряд заряджали, а це й удвох налаштувалися.
Якщо мова йде про бойові позиції, то до моїх обов’язків входить надання першої медичної допомоги, евакуація поранених із поля бою.
Медики насправді виконують бойові завдання. Вони так само стріляють. Тобто тут все дуже варіативно. І якщо б довелося стріляти, то, звісно, стріляла б.
– Чи пам’ятаєте першу людину, якій надали допомогу в бойових умовах?
– Я пам’ятаю кожну людину, якій надавала домедичну допомогу! І, слава Богу, їх було не так багато.
Було, звісно, спочатку деяке хвилювання, але в цілому, коли я вже побачила людей, яким була потрібна допомога, зрозуміла, що з цими травмами я впораюсь, що зараз ми все це «підлатаємо», скажімо так. В принципі так воно і сталося, все пройшло нормально, евакуація вдалася.
– Які травми найчастіше зустрічаються у вашій роботі?
– Найчастіше – уламкові ураження. Коли уламок потрапляє в якусь частину тіла, в основному це призводить до масивної кровотечі. А масивна кровотеча – це найчастіший вбивця. Тож треба діяти блискавично, аби врятувати життя воїна.
– Проте, на жаль, врятувати вдається не всіх… Як бойові медики справляються з цим?
– У мене поки що, слава Богу, не було такого досвіду, щоб хтось на руках помирав. Ми усіх витягували, всі залишилися живими. І це – велике щастя!
– Як вам вдається триматися у таких умовах, що допомагає підтримувати бойовий дух?
– Головне – це підтримка близьких – мами, сина, колег. Згадуєш своїх рідних, думаєш про родину, будуєш якісь плани на майбутнє. Саме це і допомагає триматися. Важливо не забувати, що життя – це не тільки війна. Війна колись закінчиться, і треба буде продовжувати жити, тому важливо планувати щось і будувати своє майбутнє, навіть поки так, в думках.
На фронті все по-іншому, все справжнє. Там цінуєш кожну дрібницю. На фронті відчуваєш справжній життєвий нерв, а тут, у тилу, все здається штучним, надуманим. Радієш безмежно, коли у побратимів якась приємна подія у житті відбулася: дитинка народилася чи одружилися, звичайному дню народження радієш більше. Дістаєш будь-якими шляхами кульки повітряні і торт, складений із печива та перемазаний згущеним молоком, і це стає неймовірно урочистою подією на фронті. Фальшивого немає нічого.
– Розкажіть, яка зараз ситуація із медичним забезпеченням на фронті?
– Медичного забезпечення, мені здається, ніколи не буде достатньо. Хоча нас забезпечували усім необхідним. Якщо були потрібні якісь додаткові препарати, допомагали колеги із реанімаційного відділення Хорольської лікарні. Пересилали поштою, а я вже, як мала можливість, забирала. Головний лікар Михайло Васильович Виноград пропонував також допомогу медикаментами. Вдячна своїм колегам за всіляку підтримку.
– Зустрічала у соціальних мережах, що вашому підрозділу збирали кошти на автомобіль…
– Так, збирали кошти на автомобіль для нашої батареї, щоб оперативно вивозити поранених. Ініціатором стала моя подруга. Надзвичайно вдячна усім, хто донатив, навіть діти по 10, 20 гривень перекидали на рахунок благодійного фонду «Інтелект» Хорольської гімназії. Дуже швидко назбирали на джип. І Микола Копайгора та Ігор Стогній доправили придбаний та технічно підготовлений автомобіль до міста Слов’янська, де ми із побратимами і забрали авто разом із продуктами харчування та смаколиками. Низький уклін волонтерам за турботу. Попрацювала немало та машина на евакуації бійців. Але, на превеликий жаль, 26 серпня 2023 року під час чергового мінометного обстрілу наших позицій рашистами я була тяжко поранена. Автомобіль розбитий. Як все відбувалося, не відчувала, бо була без свідомості.
Це вже потім побратими розповіли, як вивозили, на щастя, це вдалося швидко. Серед артилеристів нашої батареї, а це 55 воїнів, постраждало тільки четверо, і я у тому числі, а поряд були танкісти, то їм, на превеликий жаль, більше дісталося. Видно, орки таки “прощупали” наші координати і вгатили. Це, до речі, дуже часто відбувається: як накриють вогнем, як накриють, то тільки тримайся. Та головне – не панікувати. Мене спочатку наші хлопці доставили у стабілізаційний пункт міста Куп’янськ. А потім вже у Харкові прооперували, а далі зазвичай направляють на продовження лікування в інші лікарні України, де є місце. Наш головний лікар Михайло Васильович Виноград, коли дізнався про це, організував моє перевезення у Хорол, і тепер я лікуюся тут вже півроку у травматологічному відділенні під наглядом досвідченого лікаря Романа Анатолійовича Донця. Доглядали за мною спочатку колеги із реанімаційного та травматологічного відділень. Щиро вдячна за теплоту їхніх сердець і доброту. Не даремно ж кажуть, що вдома і стіни лікують. За мною нині доглядає моя мама Галина Миколаївна Кобильченко. Вона також працювала все життя медсестрою, а тепер моя особиста медсестра, – посміхаючись, каже Оксана Григорівна, а потім посмішку змінює сум і непрохана сльоза. – Мала нині я за мамою доглядати, а воно, бачите, як, вона за мною доглядає… Клята війна… Якщо все стане на місце після поранення, піду знову на фронт, до своїх хлопчиків. У нашій батареї тільки молоді воїни. Я у них, як піонервожата була, – жартує. – Сумую за побратимами. Хай береже їх доля. Хоч і різниця у віці, та вони мене не забувають, телефонують, турбуються про моє здоров’я. Частина цих хлопців віком як мій синок Коля, котрий теж на фронті. Пішов слідом за мною. Закінчив університет, вступив на магістратуру. Коли почалася війна, ледве із Харкова вирвався додому і ще двох однокурсників привіз. Вони із Донецька. Додому їм небезпечно було повертатися. А потім улітку пішов також добровольцем на фронт. Навчання проходив у Британії, потім в Україні. Тепер він навідник на самохідній артилерійській установці. Більше року був на Запорізькому напрямку, а потім – під Авдіївкою. Слава Богу, із того пекла хлопців вивели.
– Розкажіть про ваш побут. Як жінка виживає в польових умовах? Чого не вистачає?
– Нормально, в принципі, я виживала. Насправді хлопці у нас молоді, завзяті, веселі й кумедні, майже завжди на позитиві. Служити було місцями весело.
Проблем із гігієною не було. Завжди видавалася можливість помитися. Хлопці, куди б нас не перекинули, завжди у першу чергу облаштовували баню.
Щодо харчування, то нормальне постачання було і на фронті. Коли перебували на дислокації, де нам готували їжу кухарі, три рази на день харчувалися, якщо не на виїзді. В іншому випадку – енергетичні батончики, енергетичні напої та сухпай.
– Ще й досі існує стереотип, що військова служба – це не жіноча справа. Ваша думка з цього приводу?
– Реалії такі, що жінки насправді доволі добре справляються зі своїми обов’язками на службі, і це факт. Жінок дуже багато – як стрільців, так і медиків, снайперів, зв’язківців. У кожній галузі дуже багато жінок!
Звісно, чоловіків більше, але, все ж таки, це не означає, що представниці жіночої статі гірше справляються зі своїми обов’язками.
– Чи не траплялися вам випадки дискримінації?
– Та ні, що ви. Усі розуміли мої фізіологічні дані, наприклад, що тягнути якісь важкі речі, які важать майже як я, просто фізично не можу. І до цього нормально ставилися. Дещо побратими забирали у свої рюкзаки, аби легше мені було. Від початку прийняли дуже тепло. Ми навпіл ділили радощі і сум. Я часто нагадувала їм про особливості тактичної медицини. Бійцям дуже подобалося, вони самі цікавилися, ставили багато запитань. І це, власне кажучи, подобалося й мені. Коли вони розуміють, наскільки це важливо, я дуже тішуся. Бо бувають випадки, коли люди думають: «Та що там турнікет, ну, подумаєш…» Та насправді часто це може врятувати життя.
У нашій батареї доволі серйозні хлопці, вони мають бойовий досвід і сумлінно підходять до питань медицини та евакуації. Якщо я кажу, що треба перевірити аптечки, то бійці це розуміють. От і мені поталанило, що вдало наклали мені турнікети, швидко доставили, так що турнікети не довго на мені були. Від цього ж залежить подальший стан: чи залишиться боєць із руками, ногами…
– Скажіть, що має бути в аптечці військовослужбовця?
– У бойових аптечках бійців має бути два турнікети. При цьому у них зазвичай ще є два додаткові десь на броні, на розвантажувальних поясних системах. До складу аптечки входять гомеостатичні бинти, оклюзійні наліпки, ізраїльські бандажі зі здавлюючим елементом, звичайні бинти можуть бути, також назофарингеальна трубка. Це такі основні засоби.
Кожен воїн мусить уміти в разі потреби надати невідкладну допомогу своїм бойовим побратимам і самому собі — це аксіома солдатського буття. В артилерійському дивізіоні це добре розуміють, тому приділяють особливе значення тренуванням із тактичної медицини.
– Що порадите жінкам, які збираються долучитися до лав ЗСУ?
– Дівчатам, які хочуть долучитися до лав ЗСУ, я можу порадити тренуватися та готуватися заздалегідь. І в фізичному, і в моральному плані. Це все не так просто, як здається, тому я раджу заздалегідь обирати напрям, в якому хочете працювати, й отримувати знання саме в цій галузі. Це буде дуже доречно. Для цивільних теж зараз багато курсів тактичної медицини, стрілкових курсів.
У цей буремний для нашої країни час найбільшим бажанням кожного з нас є Перемога. Мріють про неї всі українці – як дорослі, так і малі, ті, хто живе у великих містах і мешкає у маленьких селах. Для Оксани Григорівни Соболь це теж найзаповітніше бажання.
Питання миру й перемоги як ніколи гостро стоїть сьогодні для громадян України. Про мир і щастя ми зараз мріємо найбільше. Бо коли є мир, можуть здійснитися найзаповітніші мрії, надії й помисли. Ще донедавна побажання мирного неба над головою звучало як буденний вислів. Але, на жаль, українці на собі відчули, що значить війна і мир, що значить мирне небо.
Оксана Григорівна вважає: якщо ми зараз не впораємося із цим жахіттям та постійними загрозами з боку наших сусідів, то це може продовжуватися вічно.
Тож нехай найбільша мрія кожного українця обов’язково здійсниться і якнайшвидше настане Перемога у нашій рідній Україні!

Наталія ВАТУЛЯ.

Поділися:

Добавить комментарий