Борці за незалежність України: семінарист Микола Гмиря

Полтавські семінаристи після виключення з навчального закладу. У центрі в другому ряду сидить Симон Петлюра, у третьому ряду над ним – Микола Гмиря. 1902 рік. Фото Й. Хмелевського.

Борці за незалежність України: семінарист Микола Гмиря

Упродовж десятиліть панування радянської псевдоісторичної науки до так званих небажаних дослідницьких тем було віднесено і вивчення діяльності Революційної Української Партії (РУП). Ідеологічні працівники «крамолу» тут убачали як у програмових засадах самої партії (головною метою діяльності якої була боротьба за самостійність України), так і в іменах багатьох її активних провідників.
До заснування партії, зокрема її осередку на Полтавщині, були причетні люди, які згодом, у період української революції 1917–1921 років, відіграли провідні історичні ролі: Симон Петлюра, Андрій Лівицький, Микола Міхновський, Борис Мартос, Микола Порш, Андрій Жук… У становленні полтавського осередку РУП був значний внесок і менш відомих нашим сучасникам діячів: Аркадія Кучерявенка, Володимира Фідровського, Миколи Гмирі та інших. Тож напередодні 30-ї річниці відновлення державної незалежності України пропонуємо розповідь про полтавського семінариста Миколу Гмирю, який віддав своє життя в ім’я національного відродження.

Із села Гмирянки

Народився Микола Гмиря 1882 року в родині вчителя церковнопарафіяльної школи села Гмирянки Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині у складі Чернігівської області) Петра Трохимовича Гмирі та його дружини Анастасії Трохимівни. Початкову освіту здобував у Роменському духовному училищі.
Реалії бурсацької школи та система початкової духовної освіти часто-густо давали протилежні наслідки, ніж ті, що їх мали на меті наставники. Про це, зокрема, свідчать архівні джерела і спогади приятелів Миколи Гмирі – Івана Рудичева, Пилипа Капельгородського.
У 1896 році Миколу було переведено до Полтавської духовної семінарії, де він відразу долучився до українофільської семінарської громади, перші згадки щодо якої маємо за 1897 рік. Саме таке датування, приміром, подає у своїх споминах інший полтавський семінарист Іван Рудичев. «Через кілька днів до початку науки восени 1897 р., – згадує він, – Симон Петлюра організував прогулку в «Монастирський ліс», на яку покликав ближчих приятелів своїх для нав’язання взаємного знайомства. Зібралося нас коло 15–20, все семінаристів. Цей ліс, що оточував Хрестовоздвиженський історичний монастир, був безпечним місцем для таких потаємних сходин, бо туди щосвята і бурсаки, й семінаристи виходили часом численними групами для розваг, тому наша громадка не звертала на себе уваги. Ці перші наші сходини стали зав’язком для майбутньої Укр. Семінарської Громади… До неї належали вже тепер покійні Гмиря Микола, Терлецький Михайло, Іваницький Борис, Ластовець Павло».
Вже з початку діяльності семінарської громади її ватажком виступив Симон Петлюра, незважаючи на те, що до неї входили й учні дещо старші за віком. Майже кожному з однодумців Симон попередньо улаштовував своєрідний іспит. Інколи, за спогадами того ж Рудичева, це відбувалося таким чином: «Замість того, щоб іти на танці, Петлюра брав кого-небудь під руку і, ходячи по залі, розпитував, що той знає, що читав, чим цікавиться».
Внаслідок такої перевірки відбувалися ближчі знайомства та згуртування молодих українських патріотів. А першим помічником Петлюри на таких зібраннях став його однокласник Микола Гмиря.

«…Уникати при розмові слів московських»

З часом діяльність осередку ставала активнішою, збільшувалася кількість громадівців, зростало й коло їхніх обов’язків, найголовнішими з яких були: уважати себе свідомим українцем, уникати при розмові слів московських та полонізмів, більше читати та писати українською мовою. Дуже плідними виявилися нові знайомства з працівниками Полтавського губернського земства Аркадієм Кучерявенком,
В. Кошовим, П. Понятенком, В. Яновським та вчителем німецької мови полтавського реального училища галичанином Михайлом Гнатевичем.
Завдяки останньому і почали з’являтися спочатку в семінарії, а згодом і в інших навчальних закладах міста українські часописи та книжки: «Літературно-Науковий Вісник», твори Драгоманова, Кониського, Франка. Більшість семінаристів постійно відвідували батьків у повітових містечках та селах, відтак книжки поширювалися й по губернії.
Крім розповсюдження української (переважно забороненої) літератури, юнаки збиралися на сходини-вечірки, присвячені пам’яті Т. Шевченка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, на спомин окремих історичних подій (приміром, «Полтавської баталії» «Закону 1876 р.»), де кращі ораторські здібності знов-таки виявляли Симон Петлюра, Микола Гмиря, Василь Кошовий, Прокіп Понятенко.
Таким чином, на зламі ХІХ – ХХ століть Полтавська духовна семінарія поступово ставала одним із потужних осередків українства в губернії, а семінаристи – чи не головними провідниками національно-визвольної ідеї. І хоча прояви такого національного романтизму мали багато школярського, грунт для подальшої української справи було закладено…
Діяльність громади, звичайно, непокоїла адміністрацію семінарії на чолі з ректором Іваном Пічетою. Особливо потрясли семінарію події, які відбулися навесні 1902 року. За офіційними документами, заворушення мали політичне забарвлення: хлопці виносили на розгляд питання щодо викладання дисциплін з українознавства, ліквідації системи шпигунства тощо. А серед головних бунтівників-семінаристів – Петлюра, Гмиря, Товкач, Фідровський, Шаревський та інші.
Щоб покласти край крамолі, адміністрація семінарії виключила цих юнаків із духовного закладу, всього близько 20 осіб. Проте діяльність української громади на цьому не згасла. Навіть після того, як восени 1902 р. значна частина рупівців, уникаючи переслідувань, вирушила далеко за межі губернії, громада мала ще значну силу. За дослідженням авторів, лише до Кубані 1902–1903 рр. виїхали полтавці: С. Петлюра, П. Понятенко, М. Огородній, В. Фідровський, Г. Ткаченко, П. Капельгородський, М. Стришинський, В. Корнієнко, Воробина. Ті ж, які залишилися у Полтаві, потрапили під пильний нагляд поліції, незабаром їх заарештували.

«Про націоналістичну діяльність Полтавського осередку РУП»

Значного не лише культурного, а й політичного розголосу в Україні набуло в серпні 1903 р. відкриття у Полтаві пам’ятника Іванові Котляревському. Не будемо ще раз переповідати описані багатьма авторами події, які відбувалися на урочистостях з нагоди пошанування фундатора нової української мови і літератури, а зупинимося лише на подіях, практично досі не висвітлених, що стались у Полтаві напередодні.
Так, начальник Харківського охоронного відділу 16 серпня 1903 р. повідомляв вищі інстанції, що, за одержаними агентурними відомостями, у Полтаві до відкриття пам’ятника Котляревському приурочено з’їзд представників «Українофільської Революційної Партії» з Харкова, Києва, Катеринослава.
Прояв національної гідності під час урочистостей, присвячений пам’яті Котляревського, викликав певне занепокоєння у «батьків міста». Внаслідок майже «зіпсованого свята» переслідування місцевих українофілів посилилося. Потрапив у пазурі охранки і Миколи Гмиря, його, зокрема, затримали у Полтаві з великим багажем забороненої літератури РУП і після слідства відправили до Полтавської в’язниці.
У документах прокурора Полтавського окружного суду, які зберігаються у державному архіві, про транспортування української літератури повідомлялося так: у 20-х числах вересня 1903 р. син козака Микола Гмиря перевозив від Київського вокзалу м. Полтави велику замкнену скриню, як згодом виявилось, нелегальних друкованих видань РУП. Зустрівши дорогою біля приміщення Кадетського корпусу свого колишнього приятеля по духовній семінарії Івана Сидоренка, попрохав його залишити на деякий час скриню в себе. А допомагав Сидоренкові перенести вантаж додому якийсь Арсеній Каліман (який і виявився зрештою агентом охранки – «Арсеньєвим»).
У помешканні Сидоренка невдовзі було проведено трус, під час якого в скрині знайдено фотографічні картки групи звільнених 1902 р. полтавських семінаристів, каучукову печатку з написом «Полтавська Українська Революційна Громада» із залишками червоної фарби, рукописи Миколи Гмирі, а також понад 2500 примірників різних нелегальних видань, у т. ч. друковані прокламації РУП, журнали: «Гасло» та «Селяни», брошури: «Власна Земля», «Бунт в селі Вишневці», «Козаччина», «Дядко Дмитро», заборонені поезії Шевченка та інше.
Після ознайомлення зі змістом знайденої друкованої літератури слідчі зробили висновок, що у вилучених виданнях викладені головні програмові питання РУП, яка становила за мету створення самостійної держави із соціалістичним ладом.
Подібне звинувачення знаходимо і в спостережній справі дізнання «Про націоналістичну діяльність Полтавського осередку РУП», де зазначалося, що М. Гмиря, К. Шаревський, Г. Іваницький, І. Рудичев, А. Кучерявенко протягом 1903 р. входили до складу створеного в Полтаві товариства під назвою «Полтавська група Революційної Української Партії» із заздалегідь поставленою їм метою діяльності – поваленням існуючого в Росії суспільного ладу.

«На наше місце заступлять гімназисти, ремісники…»

Ув’язнення для Миколи Гмирі стало повною несподіванкою. Психологічно та фізично він не був підготовлений до подібних випробовувань. Стан його у в’язниці був пригнічений. Про це свідчать і рядки з його листів, які він писав під арештом з надією переслати їх на волю.
«Ми тут усі як у воду опущені, – писав у одному з листів (не пізніше 8 грудня 1903 р.), – нас придавали страшенно…» Гмиря надзвичайно переживає цю ситуацію, вболіває за справу і приятелів, особисто за долю подруги-гімназистки Наталії Петровської. Цілком імовірно, що така кількамісячна нервова напруга й призвела невдовзі до виснаження й загострення важкої хвороби ще зовсім молодої людини.
Друзі по партії в листах до Гмирі прагнули якось підбадьорити свого побратима, розповідали про справи. Ось, приміром, деякі рядки листа Костянтина Шаревського від 25 січня 1904 р.: «Взагалі нам усім прийдеться проїздитись «в места не столь отдаленные в Северной России и Восточной Сибири…» А все ж таки на цих днях відозву випустили, а все ж таки агітація шириться і діло росте. Коли заарештують нас усіх, на наше місце заступлять гімназисти, ремісники, а між ними є багато гарних хлопців, які полізуть і в вогонь, і в воду…»
Помер Микола Гмиря 20 лютого 1905 р. у Львові (в еміграції). 10 травня 1904 р. внаслідок тяжкого стану здоров’я Миколу Гмирю було звільнено з-під арешту в Полтаві та передано на поруки за внесені кошти в розмірі 1000 крб (хто їх вніс і на яких умовах, у документах не вказано). 17 вересня 1904 р. він виїхав з Полтави до батьків у с. Ряшки Прилуцького повіту (але в с. Ряшки не доїхав і до Полтави не повернувся).
За повідомленням Полтавського губернського жандармського правління, за ч. 1104 від 15 березня 1905 р. значиться: «Козак Микола Гмиря, який перебував під особливим наглядом поліції у м. Полтаві і зник у листопаді місяці 1904 р. у невідомому напрямкові, по заяві батька, мешканця с. Ряшки Прилуцького повіту Полтавської губернії, помер 20 лютого 1905 р. у м. Львові в Австрії».
Коротка біографія Миколи Гмирі (лише 23 роки) драматичністю долі подібна до самого націоналістичного відродження Полтави 1903– 1905 років. Багатьох українофілів тоді було заарештовано, ті, кому вдалося вирватися, подалися в еміграцію. Поступово згасала та зрештою припинила свою діяльність Революційна Українська Партія.
Ілюстрації надано Державним архівом Полтавської області.

Володимир КОРОТЕНКО
Тарас ПУСТОВІТ
Історики-архівісти

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий