Сергійко і Леся гралися в садку. Повз них стежкою йшла незнайома бабуся. В одній руці вона несла кошик з грушками, другою опиралася на довгу сукувату палицю.
Спіткнулась бабуся об камінець, що лежав на стежці, і мало не впала. Не втримала кошика, випустила з рук, і груші розсипалися.
– От лихо! – скрушно мовила вона.
Відкинула палицею камінець зі стежки і заходилася збирати розсипані груші.
Тільки їй, старенькій, мабуть, важко було нахилятися за ними. Та, видно, ще й недобачала. Мацала, мацала навколо себе по стежці, по траві, поки не знаходила яку грушу.
Сергійко підійшов до бабусі, став показувати, де вони лежать.
– Ось… ось… – тикав пальцем.
А коли бабуся й тоді водила руками не там, де він показував, Сергійко сердився:
– Та не там! Ось тут…
Бабуся слухняно підбирала.
Прибігла й Леся. Побачила, що вони роблять, метнулася, швиденько визбирала решту груш у фартушок і висипала в кошик.
– Спасибі вам, дітки, що допомогли, – подякувала бабуся. – Нате ж вам за це. Це тобі, дівчинко, – дала Лесі дві здоровенні, підрум’янені з боків груші. – А це тобі, хлопчику, – простягла Сергійкові вже не дві, як сестричці, а чомусь лише одну грушу, хоча також велику й підрум’янену.
Ще раз подякувала їм, попрощалася й рушила далі стежкою.
Раді були Сергійко й Леся. Одразу ж побігли додому розповісти мамі, як вони допомогли старенькій і які гарні груші дала вона їм за те. Мама теж раділа, що діти в неї такі чемні та ввічливі.
– Молодці, молодці! – хвалила.
Раптом вона помітила, що в Лесі дві груші, а в Сергійка тільки одна.
– Мабуть, уже з’їв? – спитала сина. – І я не втерпіла б покуштувати…
– Ні, я не їв, – заперечив Сергійко. – Бабуся так і дала: Лесі дві, а мені одну.
– Чого ж це? – здивувалась мама.
– Не знаю… – і сам дивувався Сергійко. – Може, тому, що Леся – дівчинка, або тому, що мала.
– Та ні, тут щось не те, – не погодилася мама. – Ану, гарненько розкажіть, як ви допомагали бабусі.
Сергійко й Леся розповіли.
– Отепер мені ясно, чому вона тобі, Сергійку, тільки одну дала, – сказала мама. – А могла б зовсім не давати.
– Чому, мамо? – збентежився Сергійко.
– А ти сам добре подумай, – відповіла докірливо мама. – Тоді й зрозумієш.

Мені!

Повернеться, було, мама з міста і неодмінно привезе всім трьом подарунки. Не знає тільки, який кому дати. Розкладе їх на столі й каже:
– Вибирайте самі. Кому ось цього півника-свистуна?
Так Олесь і Петро не встигнуть навіть рота розкрити, як Дмитрик уже:
– Мені!
– А калинову сопілку кому: тобі, Олесю, чи тобі, Петре?
– Ні, мені! – знову вимагає Дмитрик.
Почнуть йому пояснювати, що не можна ж так: треба щоб кожному якийсь подарунок дістався. А він, наче й не до нього, як заведе:
– Мені півника! Мені сопілку! Мені коника! Мені! Мені! Мені!
І так завжди. Ладен усе забрати собі.
Якось не було мами вдома, працювала в полі. Олесь із Петриком, вивчивши уроки, грались у хаті. Дмитрик і собі хотів з ними погратися, та вони його не прийняли, прогнали надвір.
Тоді Дмитрик пішов у садок пасти «череду». Коровами у нього були невеликі в’ялі гарбузи, яких він назбирав на городі, вівцями – огірки-репанки, свиньми – картоплини. Череда ніби справжня, тільки замість ніг, хвостів і рогів повстромлювані палички і стеблинки, замість очей попротикані дірочки.
Пасе Дмитрик «череду» то на тих луках, то на тих. І раптом прислухався – мама в хаті розмовляє. Та голосно так, аж у садку чути.
– Ну, так чого ж ви мовчите? – питає мама. – Кому з вас?..
Почувши те «кому», Дмитрик кинув свою «череду» і мерщій до хати.
– То кажіть же кому: тобі, Олесю, чи тобі, Петре? – допитувалася мама.
– Мені! – голосно крикнув з порога Дмитрик.
Хотів іще раз повторити своє звичне слівце, але не повторив. Олесь і Петрик, посхилявши голови, стояли біля столу й колупали його з обох боків нігтями… А мама сиділа на табуретці й тримала в руках розбиту макітру.
Дмитрик одразу ж догадався, що то її розбили Олесь і Петрик. Вони вже тоді, як вигонили його з хати, навіщось витягли макітру з-під лави.
Поглянувши на Дмитрика, мама спершу посміхнулася, потім стала сувора-пресувора і сказала:
– От і добре, що ти признався. А то я думала: це вони розбили макітру. Та все допитуюсь, не знаю, кому ж із них ставати в куток.
– Я не… – почав було Дмитрик.
– Нічого, нічого, – перебила його мама, – вірю, що ти більше не битимеш, але в кутку все-таки доведеться тобі постояти. Іди ставай і стій, поки не покличу!..
Зрозумів Дмитрик, що йому тепер ні за що перепаде, і гірко-гірко заплакав.
Тоді мама вже не втрималась і засміялася. Олесь із Петриком також реготали, хоч їм і не до сміху було. Знали: мама все одно покарає їх за шкоду. Проте вони були раді, що їм нарешті вдалося-таки провчити маленького жаднюгу.

Борис КОМАР