Брати Панченки вивчили Донбас

Ми спілкувались із Мирославом тільки по телефону. Не завжди вдавалось додзвонитись до нього на передову. Коли ж щастило, то розмова тривала хвилину й не більше. «Як справи?» «Все нормально. У нас тут гаряче. Приїду у відпустку, зайду, більше розкажу». Зателефонуєш до матері, теж мало чого нового довідаєшся: «Дзвонить. Каже, що все в порядку, тихо і спокійно. Та як телевізор подивишся…»
А в грудні 2014-го зустрілися з Мирославом у Нових Санжарах. «Відпустку отримав. Їду додому, в Попове. Але мама веліла, щоб я спочатку до вас зайшов». Розповів тоді, що строкову служив у Нікополі, після чого два роки – у міліції. А 11 березня підписав трирічний контракт на військову службу. Нагадаємо, надто тривожна тоді була пора – ще не відшуміли майданівські події, росіяни анексували Крим, все неспокійніше ставало на Донбасі. Випало служити в Дніпрі (тоді ще Дніпропетровську), де пройшов курс молодого бійця, навчальну перепідготовку, а вже на початку травня був «на передку», в зоні проведення антитерористичної операції.

Завершився один контракт, підписав другий
Відтоді минуло три з половиною роки. Скінчився один контракт, підписав другий, уже й цей добігає кінця. «Мабуть, досконало вивчив географію донецько-луганського краю?» – цікавимось. «Набачився, – Мирослав задумався й починає називати міста, селища. – Дебальцеве, Торез, Ждановськ, Вуглегірськ, Авдіївка, Сніжне, Шахтарськ, Краматорськ, Слов’янськ. Хіба їх усі запам’ятаєш, ті назви? В кожному місті по-різному ставляться до нас, українських солдатів, – де із співчуттям, з готовністю допомогти, а де – з неприхованою злістю…»
Просимо пригадати, коли було найгарячіше. Не забув дату – 2 серпня 2014-го в районі Шахтарська, де зайняли позиції і обороняли це робітниче місто. «Сепари як почали поливати вогнем з мінометів, то здавалось, що кінця-краю тому пеклу не буде. Неабияк порідів тоді наш підрозділ. Мій бойовий побратим отримав тяжке поранення».
Далеко від рідного дому
Вже стільки часу далеко від рідного дому… «Перепробував, який воно комфорт в окопах, бліндажах, у покинутих будинках та в погребах, сараях, гаражах. Знаєте, де найзручніше і найкомфортніше? На свіжому повітрі, у спальнику…»
Мирослав, як ніхто інший, може порівняти стан нашого війська. Той, що був на початку АТО, із сьогоднішнім. «Не буде перебільшенням, коли скажу: небо і земля. Спершу і зброї було недостатньо, і голодували, а засобами захисту, обмундируванням та продуктами забезпечували переважно волонтери. Тепер налагодилось – годують не гірше, ніж удома, всім необхідним забезпечені. Ще й гроші платять непогані».
Одним невдоволений юнак. Добре, що тепер у зоні АТО несуть службу переважно контрактники, строковиків там не побачиш. Люди досвідчені, але ж немало серед них таких, хто з чаркою дружить. «Багатьох списали, відправили додому. Побудуть місяць-другий і знову просяться в якусь іншу бригаду. Тільки який толок з нетверезого вояка? Ніякого! Якби командири були більш вимогливі, приклад показували, а то ж і самі не без гріха…»
У короткотермінову відпустку Мирослав приїхав з Авдіївки. «Як визволяли це місто, то здавалось воно суцільною руїною. А тепер не впізнати – відбудова продовжується, руїни хіба що на околицях побачиш, центр же, як і колись, впорядкований, красивий».
«Я вже стільки воюю, а земельного наділу так і не отримав»
Цього разу ми спілкувалися з Мирославом у його будинку, в Поповому Новосанжарського району, куди він час від часу навідується. «Оце приїхав подивитися, чи все на місці, та заодно хоч трохи зрушити «земельне питання». Я вже стільки воюю, а земельного наділу так і не отримав…»
Мирослав Панченко – із багатодітної сім’ї, у нього чотири брати і сестра. Батьки дали синам справді оригінальні імена – Любомир, Мирослав, Святослав, Владислав, Станіслав. Тільки один з братів не має у своїй біографії військової сторінки, в армії не служив. «Старший, Любомир, із сім’єю тут, у Поповому. Сестра Лілія теж уже одружена. Владислав з дружиною у Лохвицькому районі живуть. А ще два брати, як і я, на контрактній службі. Святославу – 23 роки. Він теж уже людина сімейна, вдома лишились дружина з дитиною, а він спочатку на строковій, тепер уже на контрактній в артбригаді. Десь під Новотроїцьким, на другій лінії оборони. Наймолодший, Стас, не дочекався повістки на строкову, у 18 років попросився на контрактну. В учебці «Десна» пройшов навчальну підготовку, зараз він водій-оператор БМП у складі 58-ї бригади. Уже кілька місяців воює, був у Сєверодонецьку, Лисичанську, тепер в районі сумнозвісного Кримського. Словом, Панченки неабияк вивчили Донбас».
У Мирослава закінчується контракт. Що далі? «Спробую в поліцію влаштуватися. А не вийде – знову на контрактну. Не звикати…

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст

Вы можете оставить комментарий, или Трекбэк с вашего сайта.

Оставить комментарий

Вы должны Войти, чтобы оставить комментарий.