Я так кваплюся втоптаною попід дворами стежкою, що майже біжу з нею наввипередки. Усміхаюся мимовільній думці, що навряд чи в Опішні варто покладатися на звичайні відчуття часу й відстаней. Тут усе підпорядковане унікальності, та навіть неймовірності, місця. І стежка мчить не тому, що я наддаю кроку: це давнє гончарське селище вже сотні літ не спиняється, крутиться правічним гончарним кругом…
На ходу роздивляюся виставлений перед одним із дворів крам. Долі у відрах – жовті яблука-ліхтарі, на столику по передньому краю – палахкі пучечки калини, а за ними – барвисті гончарні дива: тарелі в біло-блакитних квітах, глечики в соняхах, горщики, кухлі, макітри, півники-свистунці… Композицію вивершує приязне обличчя господаря-дідуся. Угорі над дідом – безлистий розкрилений клен. Іще вище – таємничо-сіре й благодатно-м’яке, немов розім’ята глина, небо.
Уперед за пам’яттю
А в Опішні небо до людей справді ближче. Селище є найвищою географічною точкою Полтавщини. Воно зійшло, піднялося на пагорби й виспівує на вітрах про минулу козацьку славу й правічні гончарні чародійства. Мандрівники часто називають цей мальовничий куточок «місцем сили». Запевняють, що його особливе енергетичне поле допомагає відновлювати душевну гармонію.
Я верстаю дорогу до справжньої перлини – Будинку Кричевського–Лебіщака, в якому діє підрозділ Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, – Музей мистецької родини Кричевських. Була там уже надцять разів і незмінно привозила до Полтави купу вражень про цікавих гостей, захоплюючі виставки, унікальні експонати. Але для повного журналістського щастя (колеги мене зрозуміють) дечого бракувало.
Ну край як хотілося викроїти час не просто без поспіху походити музейними залами, а відчути цей будинок на дотик. Затримати руку на цеглі, вдихнути таємниці підвальних приміщень, зчитати хоч дещицю емоційної пам’яті, яку так потужно випромінює ця дивовижна, намолена поколіннями гончарів споруда, творче дітище відразу двох українських світочів – архітектора, художника, мистецтвознавця Василя Кричевського (1873–1952) та художника-кераміста, організатора вітчизняного гончарного виробництва Юрія Лебіщака (1873–1927).
Дім – як полум’я в горні
День застигає тієї ж миті, коли перед моїми очима виринає будинок-красень будинок-історія, будинок-міт… Ноги самі зупиняються, ніби перед рубежем, за яким починаються володіння іншої, сильнішої за фізичну оболонку сутності. Високий дім із червонуватої цегли, під червоною черепицею світить крізь принишклий під сірими небесами день. Вабить, гіпнотизує, як полум’я у гончарному горні…
Завідувач Музею мистецької родини Кричевських Антон Плохой аніскільки не дивується моєму напівкурйозному-напісерйозному бажанню позазирати в усі куточки будинку. Пропри те, що споруда пережила сумний час запустіння та часткової руйнації, в ній дивовижно багато «рідного». «Це рідні стіни, це рідна цегла, повністю збережені віконні отвори…» – каже Антон Вікторович, коли ми обходимо будівлю знадвору. – Ззовні будинок майже такий, як і століття тому».
Відновлюючи споруду, ентузіасти-музейники подарували їй навіть те, що було заплановано легендарними будівничими, але з певних причин залишилося невиконаним. Це керамічний орнамент, який обрамлює несучі стіні вгорі: трохи барвистої плитки привезли з отчої Юрію Лебіщаку Галичини, вся інша – місцева, розквітчана опішнянською мальовкою.
Споруджений протягом 1914–1916 років Будинок Кричевського–Лебіщака – скромний «брат» будинку Полтавського губернського земства, зведеного також за проектом Василя Кричевського. Обидві перлини народжені в одному з найцікавіших і найсміливіших у сенсі возвеличення нашої національної спадщини стилів – український архітектурний модерн (або український архітектурний стиль). Обидві є хранительками українських образів фортеці, хати, церкви. І якщо в Полтаві всі ці риси проступають із святковою урочистістю, то в Опішні вони напрочуд зворушливі й сповідальні. Полтавський шедевр був обличчям губернії, в якому, як у дзеркалі душі, набули обрисів, стали видимими наші споконвічні обереги. Опішнянський красень – храм того давнього українського чудодійства, де, якщо й не святі горшки ліпили, то точно ревні служителі родинного з діда-прадіда ремесла. Про глибину опішнянських традицій свідчить зокрема й те, що першу в Лівобережній Україні гончарну школу було засновано саме в цьому містечку далекого 1894 року.
Будинок Кричевського–Лебіщака споруджений на замовлення земства для Опішнянського гончарного показового пункту. Надалі в ньому не згасало гончарне дивотворення протягом довгих семи десятиліть: працювали майстерня, відтак – кустарно-промислова школа, артіль, завод «Художній керамік». Осиротів будинок 1985 року, коли завод переїхав на нові, просторіші, площі…
Утім за якоюсь незбагненною іронією доля покинутої на розтерзання часу й негод будівлі виявилася щасливішою, ніж доля підприємства, яке на початку 2000-х збанкрутувало й повністю припинило своє існування. Перлину Кричевського–Лебіщака врятував Музей гончарства (нині – Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному). Якої невідступної віри в справу, витримки, сміливості й праці це вартувало особисто очільнику Музею Олесю Пошивайлу та всьому його колективу – то багатотомна історія. Причому ставити крапку в ній ще зарано – вишукувати фінансування для продовження відновлюваних робіт доводиться і сьогодні.
Магія на дотик
Коли мої долоні прикипають до прохолодної стіни, затамовую подих і жду. Чи то набираюся сили, чи то шукаю якихось знаків серцебиття цього столітнього велета. Кожна цеглина з’єднана, зрощена зі своїми посестрами білими променями-судинами. Антон Плохой уточнює, що незвичайно-світлий колір розчину для будівельної кладки зумовлений тим, що його готували на основі вапна. Утім подумки я шукаю зовсім інших пояснень, чому цей червонястий, у білих прожилках красень світить, як білий день, пломеніє, наче призахідне сонце…
До вхідних дверей – лише кілька десятків метрів. Але подвір’я не квапиться нас відпускати. Тут також своя магія – воно в обіймах двох ставків, і днюють, і ночують у його просвітленій тиші вичаклувані сучасними гончарями й ковалями під час фестивальних змагань витвори-експозиції, в старому господарчому приміщенні дрімає, як приспаний вулкан, величезне горно – таких, каже Антон Вікторович, на всю Європу хіба кілька. Дасть Бог, колись музейники його «розбудять» – і воно видасть на-гора ще багато чудес.
Окремий і надзвичайно місткий об’єкт просто неба – Стіна Гончарної Слави України, біля якої направду варто затримуватися надовго. Це своєрідний іконостас від мистецтва. Меморіальні дошки встановлені на честь подвижників, які присвятили життя нашому національному мистецтву та оберігають його з висоти своєї неоціненної спадщини й тепер: Василь Кричевський, Сергій Васильківський, Єлизавета Трипільська, Опанас Сластіон, Юрко Лебіщак, Остап Ночовник… Прикметно, що пантеон постійно поповнюється.
У підвальні приміщення ми потрапляємо через будинок. Антон Вікторович розповідає, що первісно вхід туди був знадвору, тож у майбутньому музейники планують його відновити. Внизу трохи говоримо про вже виконані й ще тільки початі ремонтні роботи, про особливості водовідведення, зумовлені близькістю підземних джерел…
А потім здається, що ця мимохідь згадана, невидима й заряджена енергетикою будинку-міту вода змиває з-перед очей ілюзію часу теперішнього – і таємнича серцевина гончарної споруди знову живе своїм щасливим життям: тут і там височіють гори заготовленої для ремісничого чародійства глини, трохи далі – весело палахкотять ситі роботою і натхненні вигадками майстрів гончарні печі, а біля них чатують, ждуть, як на перший голос новонародженого дитяти, натруджені, втомлені гончарі…
Батьківські пороги творчої династії
Під час відновлення внутрішніх приміщень напівзруйнованого Будинку Кричевського–Лебіщака певні зміни були неминучими, але в цілому він – той же, що й перше, виплеканий талантами будівничих храм гончарного духу. В чотирьох залах Музею мистецької родини Кричевських, який діє тут з 2013 року, одні унікальні виставки змінюються наступними. Експонатів достатньо й у власних фондах, але активно діляться рідкісними надбаннями й інші музейні установи. Підрозділи, присвячені українському генію Василю Кричевському, є в різних музеях, але опішнянський на їхньому тлі виграшно вирізняється, адже, по-перше, відкриває відвідувачам життя усієї творчої династії великого мистецького роду, яка розсіялася у роки радянсько-тоталітарної смути по далеких від рідної України континентах, по-друге, має тісний зв’язок із нащадками патріарха родини. Музей в Опішні виявився тією символічною пуповиною, яка знову поєднала Кричевських у третьому-четвертому поколінні з Україною, дала відчути, що їхні художні й музичні таланти беруть витоки на берегах Дніпра, родовою пам’яттю покликала через океани, наснажила і збентежила.
Справжнім покровителем музею в гончарному містечку став онук Василя Григоровича – Василь Іванович Лінде-Кричевський, який ще до його офіційного відкриття у структурі Національного музею-заповідника привіз сюди неоціненні мистецькі скарби родини: численні ескізи, орнаменти, виконані рукою його славного діда, фамільний епістолярій, світлини, інші документи, а також художні твори молодших представників венесуельської й американської гілок творчої династії.
Звісно, що доправити весь цей огром за один раз, та ще й такою далекою дорогою, було нереально. Утім найбільше гальмо – паперову тяганину з офіційним оформленням «архівного вантажу» – Василь Іванович уже під час другої поїздки успішно усунув. Опішнянам розповідав про авантюру з усмішкою: акуратненько склав усе в свій «дипломат» – та й вирушив сам собі пан у дорогу.
За якоюсь далекою асоціацією з цією історією ми згадуємо в музеї й про іншу – можливо, напівлегенду, а можливо, до найменшої деталі правду – гірку й розпачливу. В обпаленому воєнними димами 1943-му поїзд мчав сімдесятилітнього Василя Кричевського на Захід, дорога на чужину через меридіани була ще в майбутньому, поки що ж попереду схрещувалися-перепліталися залізничні колії. У вщерть набитому вагоні Кричевському стало зле. Нібито десь під Варшавою довелось розпрощатися з думкою про Чехословаччину й терміново шпиталізуватися. А скриня – скарбниця з документами й замальовками – так і помчала у безповоротну невідомість. За деякими переказами, її не дала забрати огрядна скандальна пасажирка, яка пристосувала чужий багаж під зручне «сидяче місце»…
Антон Вікторович Плохой закликає замислитися, якою незміряно величезною могла б бути повна мистецька спадщина Василя Кричевського, якби не численні трагічні її втрати. Навіть та дещиця, що дивом вціліла, дозволяє сьогодні багатьом музеям мати у фондах справжні раритети.
Мелодика вишневого цвіту
У Музеї ми, найперше, затримуємося біля виставки орнаментів Василя Кричевського. Антон Плохой відзначає, що вони є тут предметом особливої гордості, бо такої їх кількості, певно, немає більше ніде. Звісно, цими скарбами Музей завдячує Василю Лінде-Кричевському.
«Дорогий мій татку…» – я схиляюся над одним із документів іншої виставки, присвяченої старшому сину Василя Григоровича – Миколі, відомому художнику й емігранту ще від 1929 року. Вимовлені мною уголос слова писалися 1945 року в Парижі. Син клопотався про те, щоб забрати батька з родиною до себе. «Любий Миколо! Я хтів би поїхати до Парижу. Як це зробити, я не знаю…» – летіло до нього у відповідь з чехословацького Техловіце.
Читаю-перечитую рядок за рядком – і теплі слова спочатку відлунюють у тиші залів, а потім опадають долі, наче вишневий цвіт, наш український цвіт… На хвилі ледь вловимих аналогій думаю про те, як природно, вільно звучить ця українська мелодика слів між двома рідними людьми, роз’єднаними сотнями кілометрів, і якими жалюгідними є перед її щирістю скарги наших сучасників, що рідна мова «не так» звучить у кінострічках, перетворює героїв на штучних. Ось вам і доказ – з Парижа й Техловіце, з-понад сімдесятилітньої давнини, що штучними без цієї мови за часів радянщини стали ми…
У довгому й у прямому сенсі несходимому за життя емігрантському шляхові Василя Григоровича Кричевського Париж таки був, але як тимчасовий прихисток. Загалом його пересування на Захід пролягло через Чехословаччину, Австрію, Німеччину, Францію. У Венесуелі, де осіла сім’я доньки Галини, йому судилося прожити останні чотири роки. Чотири предовгих роки страждань за Україною, в якій ім’я подвижника надовго заборонили й забули, а вцілілу творчу спадщину цинічно приписували іншим. За вікнами шумів екзотичний Каракас, а душа художника повсякчас перелітала океан – і на полотні з’являлися краєвиди отчого гнізда на Сумщині, українські селянські хатини…
Навіть після смерті емігрантські дороги українського генія не спинилися. 1975 року наш земляк і також вимушений емігрант, митрополит, перший Патріарх відродженої УАПЦ Мстислав (Скрипник) запобіг перепохованню Василя Кричевського в одній із спільних могил. Прах українського світоча і його дружини Євгенії доправили до США й поховали в Саут-Баунд-Бруку, на українському цвинтарі святого Андрія.
Світло любові
У наступній залі Музею мистецької родини Кричевських Антон Плохой звертається до виставки графічних ескізів Василя Григоровича. В очі впадає ескіз обкладинки для українського православного календаря на 1953 рік. Це перший рік без Кричевського, художник відійшов у засвіти в листопаді 1952-го. Ще зворушливіше зазирнути з гончарного будинку-красеня у Божий храм: ескіз із інтер’єром церкви спонукає до роздумів, чи був він втілений у життя, намолений вірянами й просотаний фіміамом, чи залишився виколиханим лише в уяві творця-художника. Трохи далі – ескізний проект пам’ятника українцям – учасникам Руху Опору у Франції. Загалом 28 робіт чи то творчих сповідей…
«Виставкова зала етнографічного напряму – своєрідна посвята найбільшому захопленню і найбільшій любові Василя Кричевського – народному мистецтву. Це те, чим він жив. Ми спробували певною мірою відтворити інтер’єр його помешкання у будинку Михайла Грушевського, який згорів у вогні більшовицького артобстрілу в 1918 році», – продовжує екскурсію Антон Вікторович. Утім будь-які пояснення на тлі краси, яка нас оточує, стають не обов’язковими.
Очима хочеться обійняти все й відразу. Вишитими сонцями застигли вгорі під стелею рушники. Але найстаріші з цих рукотворних див – кролевецькі – струменять уздовж стіни майже додолу. Ясними вигадками майстрів виграє зусібіч справжнє свято гончарства: макітри найнеймовірніших розмірів, глечики, миски, казкової краси полив’яні леви і барани… А ще ж народні строї! Килими! Куточок з мотивами любої серцю Юрія Лебіщака Західної України…
Біля розкрилених на стіні килимів на допитливих чекає сюрприз – черговий прихований «портал» у минуле: на стіні можна знайти сліди-обриси колишнього входу до будинку, а внизу – роздивитися стару охристу, обрамлену лініями й кривульками плитку з написом: «Опошнянській гончарный показ. пунктъ ПГЗ».
***
В останній на шляху нашої екскурсії, найбільшій за площею і добре знайомій мені залі паралельно з виставками часто відбуваються конференції, презентації, творчі зустрічі. Опинившись у ній цього разу, несподівано розумію, що Василь Григорович обов’язково спостерігає за цими дійствами. І, напевно, не тільки з портрета.
Перед поглядом генія – цілющі шедеври народної творчості, талановиті художні роботи своїх дітей-онуків, чудесні творчі відкриття сучасних митців і, звісно ж, рідні стіни опішнянської перлини, яка світить на всі усюди сяйвом його синівської любові до нашої української землі.
Вікторія КОРНЄВА.
