“Це наша земля.  І ми нікому  нічого не віддамо”

“Це наша земля. І ми нікому нічого не віддамо”

Павутиною доріг Луганщини мандрували упродовж поїздки на передній край полтавські волонтери. На вихідні вирушили із Полтави навідати воїнів 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького й 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Дорогою на блокпостах поспілкувалися й із бійцями батальйону поліції особливого призначення «Полтава».
Десантникам вручили нагороди – нагрудні знаки «За вірність народу України». Привезли воїнам господарське знаряддя, а також дитячі малюнки, продукти, ліки, одяг, маскувальні сітки, пральну машину, мішки, килимки, плівку, запчастини для авто.
Цього разу на Луганщині побували волонтер ГС «КЦ «Громада Полтавщини» Наталія Костіна, депутат Полтавської обласної ради із Кременчука Валерій Чечель. Уперше воєнними дорогами проїхала директор Горянської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів Полтавського району Оксана Калинич. Кермував автомобілем водій комунального автотранспортного підприємства Полтавської обласної ради Анатолій Корнілко. Авто для поїздки надала обласна рада.

Не можуть інакше…

– На передній край ви не втрапите, – відразу попереджають полтавців бійці в штабі одного з батальйонів 30-ї бригади. – На ту позицію, про яку говорите, не дістанетеся. Дорога погана. Вона прострілюється. Туди їхати заборонено. Посилилася снайперська присутність по той бік.
– Але ж можна знайти вихід із цієї ситуації. Можливо, хлопці виїдуть ненадовго до нас назустріч, забрати речі, які ми їм привезли? – питає Наталія Костіна. – І ми трішки ближче до них під’їдемо.
Доки узгоджуються організаційні питання, є час поспілкуватися з бійцями в штабі.
– За «Потапа» спасибі Полтавщині. Хороший спеціаліст. І «Зомбі» теж добрий вояка. Свою справу знає, – відгукується про полтавців, які нині служать у складі бригади на передньому краї, львів’янин Андрій «Глобус».
Розповідає, що за станом здоров’я службу на передових позиціях продовжити не може – переніс інфаркт. Роздумує, чи вдасться всидіти вдома.
– Хороші, добросовісні хлопці, які свою справу знають, повертаються воювати, – звертається до волонтерів «Глобус».
– Ми це знаємо, – відповідає Наталія Костіна. – Скільки хлопців із Полтавщини повертаються з війни додому, а потім знову йдуть на передній край. Не можуть інакше…

«І не треба мені тут ніякого Путіна. Мене влаштовує, що тут українські бійці»

Волонтери бійців випередили – на кілька хвилин раніше дісталися до місця зустрічі в районі Троїцького. Зупинилися якраз біля прикріпленої до дерева таблички з написом «Небезпечно, міни!», яка застерігала, що прохід/проїзд на відповідну територію – далі за узбіччя – небезпечний. Полтавці помітили, що неподалік відчинений місцевий магазин, і вирішили зайти поспілкуватися з його відвідувачами. Всередині зустріли продавчиню, яка назвалася Аллою, й пенсіонерку, яку представила як тьотю Раю.
– Ми до наших хлопців приїхали, – пояснює після кількох вітальних фраз Наталія Костіна.
– До фашистів отих? – питає бабуся.
– А чому ви їх так називаєте? – цікавиться волонтерка.
– Бо будинок мого племінника розкурочили зсередини. Гармидеру такого наробили ваші бійці. Не саме ці, а ті, які раніше тут були. Ой, а скільки консервації у людей із погребів повитягували! Поштове відділення завалили посилками, – продовжує пенсіонерка.
– Та ми їм навпаки консервацію веземо. І нині привезли, – дивується словам місцевої мешканки Оксана Калинич.
– Прийшли сюди, почали стріляти, поруйнували будинки, – продовжує обурюватися бабуся.
– Чомусь на Харківщину, Одещину й Полтавщину війна не прийшла. Не стріляють і не руйнують. Ваші люди закликали Путіна ввести війська. Ось тепер маєте війну, – додає Оксана Калинич.
Пенсіонерка обурюється, що її думку не поділяють. Махає рукою й виходить із магазину.
– Та не дуже прислухайтеся до тьоті Раї, – каже продавчиня Алла. – Не всі в нас так про українських бійців думають. Мені цікаво поспілкуватися з вашими хлопцями. Подобається слухати, як вони говорять чистою українською. Швидко часом тараторять, то я прошу їх повільніше щось розповідати. Українською не спілкуюся, бо не хочу паплюжити мову, не хочу бути другим Азаровим, але мову розумію. І не треба мені тут ніякого Путіна. Мене влаштовує, що тут українські бійці.

Зустріч із «Зомбі»

Із переднього краю приїжджають «Уралом» троє бійців. Один із них Юрій «Зомбі». Він із Решетилівки. До війни працював електриком у Полтаві й військовим рятувальником на аеродромі в обласному центрі. У травні буде два роки, як служить у 30-й бригаді.
– Це уже мій третій заїзд у складі 30-ї бригади на передній край. Контракт я уклав на три роки, тож іще більше року доведеться поїздити, – розповідає Юрій. – Пішов на війну добровольцем, але у 2014–2015 роках не взяли. Порекомендували залишитися в місцевій теробороні при місті Полтава. У 2017-му мені вже набридло сидіти в тилу. Я не хочу прокинутися зранку й побачити якесь «тіло» з автоматом, що швендяє в моєму дворі. Хочу, щоб мої діти спокійно спали. Нарешті, у 2017-му, мене відправили в бойову бригаду. Не знаю, чому не раніше. Можливо, людей саме бракувало.
Першою точкою, куди «Зомбі» втрапив на передній край, стали позиції в районі Новотроїцького. Там і було бойове хрещення. Їхав на посаду кухаря, а в результаті став кулеметником. Згодом – командиром бойової машини. Нині Юрій – командир відділення.
Під час другого заїзду на фронт «Зомбі» також втрапив у район Новотроїцького, щоправда, на дещо інші позиції.
– Там уже серйозніше було. Й ВОГи прилітали, й із СПГ стріляли по нас, і ДРГ лазили. Доводилося часом і свою «Алінку» – снайперську гвинтівку – діставати, – додає Юрій.
Нині він воює на позиціях у районі Троїцького. Бойові зіткнення, каже, почалися відразу.
– Наш підрозділ зайшов на ці позиції нормально. От у сусідів виникли складнощі – в останній день виходу 72-га бригада отримала десять трьохсотих лише від одного пострілу з ПТУРа. Попрощалися так противники з хлопцями, – розповідає Юрій. – Ми ворога потихеньку «кошмаримо», щоб не забували, що ми тут є. І вони, звісно, у відповідь пострілюють. Та пильність ми не втрачаємо. Вони лазять – ми дивимося. Лізуть до нас – отримують по зубах.
«Зомбі» говорить, що чимало полтавців служать у підрозділі:
– У мене майже весь взвод полтавський. Десь на 70–80 відсотків. Є хлопці з Мачух, Розсошенців, Опішні, Шишаків, Михайликів, Гребінки, Полтави. Галушки чекають із рідного краю, бо знають, що волонтери полтавські приїхали. Багато земляків уже й позвільнялися.
Юрій розповідає, що оновленим харчовим раціоном не вельми задоволений.
– Після оцих «натівських» обідів часом сумуєш за тим, що раніше готували. Так, не сперечаюся, додали соки, мандарини, йогурти, проте частину продуктів стали менше видавати, ніж раніше, – пояснює. – Забезпечують харчами нормально, можна поїсти. Воду почали нормальну возити, бо минулого року доводилося й сніг топити. Машини тоді не могли під’їхати з продуктами. У нас є штатний кухар. Харчування триразове. Харчами ми не перебираємо. Кухар старався, готував, а ми ще й носом крутити будемо?..

«Як мені, скажімо, банку згущеного молока розподілити на кілька точок?»

Передавши бійцям частину вантажу, волонтери повертаються у штаб – потрібно завезти туди супроводжувача й спланувати, яким шляхом рушати далі. Доки подорожні смакують кавою, в кімнату заходить Дмитро «Козак». Він із Калашників Полтавського району. Був мобілізований за четвертою хвилею. Півтора року служив у 95-й окремій десатно-штурмовій бригаді. Спочатку за мобілізацією, згодом підписав контракт на півроку. Після завершення контракту побув певний час вдома, а потім прийшов у військкомат, де йому запропонували піти на службу в 30-ту бригаду. У травні буде два роки, як Дмитро служить в її складі. Контракт уклав на три роки. Починав як навідник, а нині старшина роти. Зокрема відповідає й за логістику на позиції. Збирається саме на передній край до бійців.
– Зараз приїхав по будматеріали на позицію. Відвезу хлопцям, які живуть у будинку, шпалери. У них на кухні шпалери є, а на спальню нема. Ще потрібно захопити вапно. Шпаклівка і ґрунтовка вже в машині, – розповідає Дмитро. – Якщо ми на «нулі» (передові позиції. – Авт.), то це не означає, що жити треба в свинарнику. Із чергування приємно повернутися в чисту й гарну оселю, де можна відпочити. І в кімнаті, де я маю жити, стіни порівняю, обіб’ю плівкою, щоб було там приємно перебувати. Хоч і житиму там нечасто. По всіх позиціях, за які відповідаю, маю проконтролювати, щоб було місце для зберігання продуктів, у яких умовах мешкає особовий склад, де митимуться й готуватимуть бійці. Наприклад, я приїхав на позицію, привіз продукти, то там пожив, подивився, що і як. Наступного разу поїду на іншу позицію.
«Козак» привозить побратимам і харчі. Розповідає про зміни в раціоні й труднощі розподілу продуктів:
– Як мені, скажімо, банку згущеного молока розподілити на кілька точок? У такому разі, виходить, доведеться або двом дати більше, або трьом недодати. Чи як банку зеленого горошку поділити? Якщо пересипати в пакетик, то це антисанітарія, якщо в банку, то вона має бути продезінфікованою. Це питання ще не продумали. Так, нині різні продукти мають видаватися потроху, відповідно до норм, але як вирішити питання розподілу… Апельсинів нині вистачає. Їздив на позицію, то там, де був, не голодні на апельсини. Дехто з бійців відмовляються від певних продуктів. З іншого боку, вітаміни в раціоні мають бути всі. І коли хлопці кажуть: «Нащо нам ті апельсини, шоколад?» – це не зовсім правильно. Організму потрібні різні продукти. Не обов’язково щодня смажену картоплю їсти. Вдома смакуватимемо чим хочеться. Я не гурман. Поставлять перловку, я її їстиму. Мені основне, щоб підрозділ був забезпечений. Інколи бувало, що виїхав у дорогу й думаю: «А коли ж я востаннє їв?». Бракує часу.
Особливостей, пов’язаних зі зміною роду військ, каже Дмитро, не відчув:
– На позиціях, де ми служили, коли я ще в 95-й був, стрибати з парашутом все одно не можна. Тож ніяких разючих відмінностей. Війна всюди подібна. Як додому приїжджаю, то не розповідаю про неї. Ми взагалі тут, щоб там (на мирній території. – Авт.) не знали, що тут. Навіщо їм це знати…

Погорільці

Дорогою до 25-ї бригади волонтери зупиняються на блокпосту в Новоохтирці.
– Оце б де ще й побачилися з батальйоном «Полтава», як не на Луганщині, – визирає з машини до чергових Наталія Костіна. – Давайте сфотографуємося на згадку.
Поряд із місцем, де Анатолій Корнілко припаркував авто, стоїть відкрита бочка. Із неї йде дим.
– Давайте відійдемо, щоб нас не закіптюжило, – пропонує бійцям Наталія Костіна.
– Та ми вже й так закіптюжені. Сьогодні вночі горіли. Замкнуло проводку в будинку, де живемо. Добре, що всі живі. Добре, що ніхто не спав, вчасно зреагували. Стара проводка, ось і маємо. Навіть не очікували, що таке може трапитися, – розповідає боєць батальйону «Полтава» Дмитро Матійченко.
– Зараз ми вам дамо гостинців, хлопці. Подушки, килимки, одяг, – говорить Наталія Костіна. – Пиріжки візьміть, посмакуєте.
Бійці розповідають, що в них на блокпосту тихо. Лише часом відгомін війни долітає з Кримського. На чергуванні, кажуть, не нудьгують. Саме затримали жінку, яка була в базі як така, що контактує з бойовиком.

Нагороди – десантникам

Двадцять п’ять бійців 25-ї бригади нагородили нагрудними знаками «За вірність народу України». Отримали відзнаки з рук полтавців того дня не всі. Частина не змогли дістатися з переднього краю. Потім нагороди вручив бійцям командир бригади полковник Олег Зенченко.
Так, відзнаки «За вірність народу України» вручили Олександру Хоменку, Євгенію Голованю, Ігорю Явтушенку, Олександру Хоменку, Сергію Смоляку, Ростиславу Ковалю, Євгенію Любанову, Олександру Лисенку, Анатолію Корнієнку, Максиму Семененку, Сергію Павленку, Олегу Рєзніку, Євгенію Хилевичу, Максиму Медведєву, Тарасу Гречаному, Івану Халімончуку, Владиславу Шинкаренку, Юрію Щербаку, Владиславу Бандару, Максиму Басову, Миколі Коноваленку, Анатолію Лисецькому, Владиславу Лемещуку, Віталію Козлову, Миколі Бумаженку.
Олександр Хоменко у 25-й бригаді служить понад два роки. Він родом із Полтави.
– Закінчив школу й пішов у армію. Із патріотичних міркувань. Мій добрий знайомий служив у добровольчому батальйоні. Загинув. Це й стало для мене поштовхом піти у військо. Прийшов у військкомат. Мене воєнком почав відмовляти через мій вік. Я нишком від батьків зібрав усі необхідні документи й тільки тоді їм сказав. Мама не хотіла, щоб я йшов на службу. Тато сказав, що це мій вибір, – розповідає Олександр.
Перше враження про десантно-штурмові війська називає цікавим.
– Дуже хотів стрибати з парашутом. Мені це подобалося. Перший стрибок запам’ятаю на все життя. Кум мій служив у десанті. Багато історій я чув про ДШВ, тому й обрав цей рід військ. Приїхав, пам’ятаю, із Полтави, із 179-го навчального центру військ зв’язку, вночі в розташування. Заходжу в кімнату, а там три дебелих чоловіки в тільниках. Я навіть трохи злякався. У підрозділі поставилися до мене нормально. Як каже мій товариш, за синочка тримають, – говорить Олександр. – Як приїжджаю додому у відпустку й виходимо із товаришами погуляти, інколи немає про що поговорити. Армія – це цілодобова служба, забирає увесь час. Друзів до армії було багато, нині лишилося три, яким я цілком довіряю. Після приходу у військо я став більш спокійним і домашнім.
До бліндажів, каже Олександр, звикав довго, але нині почувається у військовій обстановці органічно. Гордий, що носить форму десантника.
Максим – із Кривого Рогу. На війні – з 2014 року. Прийшов у військо під час першої хвилі мобілізації. У 2015-му підписав офіцерський контракт.
– Порівняно з тими територіями, де ми раніше були, – шахтою «Бутівка», авдіївською промзоною – нині в нас курорт. Хоч тут, на Луганщині, місця теж небезпечні. Зайвий раз краще не вилазити, – розповідає Максим. – Ставлення до української армії людей із тих районів, які подалі від лінії зіткнення, хоча б за 20–30 кілометрів, покращилося. Ті, хто ближче до бойових дій, вважають винними нас. Їхній дім руйнується, не припиняються обстріли й люди хочуть знайти винного. Дістатися до винних не можуть, бо ті далеко, от і перекладають провину на тих, кого бачать.
За словами Максима, армія Російської Федерації сильна. Вона віддавна бере участь у війнах.
– Ми протиставляємо їй кращі кадри. Чесно кажучи, противник багато чого зі свого озброєння, наприклад, крилаті ракети, авіацію, не застосовував. Тому в межах позиційної війни ми їх стримуємо. Не пішли назад, стоїмо. Дадуть команду «Вперед!» – рушимо вперед. Поки що рішення нашого вищого командування – тримати сили. Ми ж знизу не бачимо, що відбувається нагорі. Є свої нюанси, зокрема й політичні. І це вирішувати нагорі, а не нам. Ми виконуємо свою роботу. Думаю, робимо її добре. Це – наша земля. І ми нікому нічого не віддамо. Й противник це знає, – говорить Максим.
Він розповів, що зарплати військовим із початку року збільшили:
– Грошове забезпечення нам із січня підвищили, як і обіцяли. Отримуємо нині непогано.
Капітан Ігор Явтушенко – з Опішні. У 2009 році вступив до лав Збройних сил України. Почав навчатися на офіцера в Харківському танковому інституті (Військовий інститут танкових військ Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». – Авт.). У 2014-му став випускником й отримав звання лейтенанта.
– Ще до нашого випуску почалися бойові дії. Із одногрупником Дмитром Мураховським ми, коли тривали бої за Слов’янськ, допомагали ремонтувати й відновлювати техніку, зокрема й у польових умовах. Потім повернулися в інститут складати держіспити. За розподілом я потрапив до 25-ї бригади. Хотів у ДШВ. І за рейтингом пройшов – був у першій п’ятірці. Інші мої колеги відразу після випуску й розподілу в бригади почали виконувати свої службові обов’язки. Влітку 2014-го пройшли через активну фазу бойових дій. Для цього ми по суті й навчалися п’ять років, – розповідає Ігор. – З бригадою в бойові дії я потрапив, коли наші знаходилися в Дебальцевому. Це був початок серпня 2014 року. Нині на Луганщині, якщо порівнювати із попередніми місцями дислокації – околицями Авдіївки, Торецьком, Зацевим, Пісками, – обстановка відносно спокійна. Це, мабуть, найспокійніше місце на передній лінії, де ми були. Виконуємо свої завдання оборонного характеру.
На зворотному шляху
Добігає кінця чергова волонтерська поїздка Луганщиною. Кілька годин залишається до опівночі й старту понеділка. На одному з блокпостів полтавців зупиняють.
– Ви вперше перетинаєте територію блокпосту? – питає черговий.
Поряд стоять ще двоє бійців.
– Ні, не вперше, – відповідає Анатолій Корнілко.
– Світло у салоні потрібно ввімкнути, щоб ми бачили, скільки осіб всередині авто, – пояснює черговий.
Питає:
– Куди їдете?
– Додому, – каже Наталія Костіна, – у Полтаву.
– О, то ви з Полтави? – усміхається черговий.
– І ви теж? – жвавішає Наталія Костіна.
– Ні, з Київщини. Ми просто у санаторії в Нових Санжарах відпочивали. Добре там було, – додає черговий. – Щасливої дороги!
Понеділок. Сьома ранку. Полтава готується розпочати новий робочий тиждень. Волонтери повернулися додому.

Анна ВАСЕЦЬКА.

Поділися:
  • 113
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
    113
    Shares

Добавить комментарий