Чарівний світ кахлі

Чарівний світ кахлі

«Вершник», «Фенікс», «Перун», «Велес», «Адам та Єва», «Килимова», «Православна», «Оберіг», «Треті півні», «Дерево життя», «Козак та козачка», «Військо запорозьке» – ці назви хочеться цитувати без упину, бо за кожною – цілий сюжет, історія, настрій, долі людські. А ще уявіть: ідеться не про літературні твори чи картини – це назви кахлів, якими були оздоблені старовинні печі. Вони накопичували й віддавали тепло людським оселям, на них були неповторні малюнки, що зігрівали не менше, бо дарували красу ще й людським душам. І ось такі реконструкції пічних лицьових неполив’яних кахель XV – XIX століть із одинадцяти регіонів України, а також авторські кахлі ручного формування відомого полтавського митця, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України Володимира Маркар’яна нині можна побачити у виставковій залі Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського. В експозиції – більше 90 зразків, виготовлених за давньою технологією тиснення з різьблених дерев’яних форм, а також представлені й самі дерев’яні форми, що їх виготовив майстер.

Відкриваючи виставку «Чарівний світ кахлі», заслужений працівник культури України, директор музею Олександр Супруненко нагадав, що Володимир Маркар’ян здавна цікавився археологією, старожитностями Полтави, різьбив пряничні форми, створював вибійки на тканині, а тепер, зазначив, бачимо його і як кахляра:
– Як людину, яка, напевне, лише серед двох-трьох осіб в Україні відроджує оте художнє ремесло, яке завжди супроводжувало нас у побуті. Більша частина представлених кахлів відтворена майстром за стародавніми зразками – безперечно, все це пропущено через власну душу, світосприйняття… Він знайомить нас із отим теплом, яке йшло від основного осередку і стародавнього, і середньовічного, і сучасного житла – від печі.
В’ячеслав Шерстюк, директор КЗ «Центр охорони та дослідження пам’яток археології» Полтавської облради, розповів, що археологам вдалося знайти кілька зразків, які повністю відображали певну картину на кахлях, і це дуже цікава тема для досліджень.
– Не секрет, що піч як осередок родового, домашнього вогнища була сакральним місцем ще з тих часів, коли люди лише намагалися приручити вогонь. І тому це сакральне місце й оздоблювали складними за семантикою мотивами – як дерево життя чи сонячні символи. Багато чого втрачено, а тому часом навіть археологам досить важко розуміти і сприймати ті зображення, що несуть на собі кахлі, особливо якщо це уламкові матеріали, які не відображають повної картини. На виставці бачимо картини повні, важливо, що до цих кахлів можна доторкнутися, відчути їх, адже тепер це – вже не музейні експонати.
Старший науковий співробітник науково-дослідного експозиційного відділу етнографії Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Ірина Власенко додала, що Володимир Маркар’ян відомий не тільки як майстер, художник, він ще й дослідник – вивчав археологічні матеріали, фондові колекції музеїв України, тому й мав змогу представити такі багаті матеріали.
– Кахлі на наших землях відомі з часів Київської Русі, спершу вони мали вигляд горщика, циліндра, а вже із 15-го століття набули класичної форми – стали прямокутними, квадратними, з орнаментальними зображеннями. Це були й полив’яні, й теракотові кахлі. У 16–17-му століттях кахлеві печі й грубки прикрашали будівлі та маєтки поміщиків, козацької старшини, духовенства. На Полтавщині і загалом в Україні кахлярство як вид гончарного виробництва стало дуже популярним у 18-му столітті, з тих часів нам відомі такі осередки, як Куземи, Великі Будища, Опішня на Зіньківщині, Хомутець, Попівка на Миргородщині, Білики в Кобеляцькому районі. Полтавські майстри прикрашали їх різними орнаментальними рослинно-квітковими сполученнями, це насамперед – дерево життя, солярні знаки, хрести. Були й популярні сюжетні композиції – козаки на баских конях, особливо – Юрій-змієборець, який є покровителем гончарів. На початку 20-го століття кахлеві вставки почали використовуватися в інтер’єрах будівель українського архітектурного стилю, зокрема і в будинку Кричевського, де ми знаходимося.
А ще Ірина Власенко зазначила, що науковці побачили багато спільного у Василя Кричевського й Володимира Маркар’яна – це талант, скромність, небагатослівність, але – принциповість у всьому, що стосується професії. І – універсалізм у творчості: робота із тканиною, деревом, склом, металом, і врешті – глиною. Приємні паралелі, головне ж – є кому берегти й примножувати національні традиції у творчості, в рідному краї. А відтак народне мистецтво не вмирає, як дехто наголошує, воно видозмінюється, трансформується, та все ж майстри із покоління в покоління бережуть традиції. Окремі з них, як і Володимир Маркар’ян, вносять у них і щось своє, новаторське, філософське, узагальнюючи набутий досвід, відтворюючи свій час, трансформуючи його у вічність. Бо мистецтво вічне.
Друзі, колеги, дружина Алла Маркар’ян (відома майстриня художнього різьблення на дереві, оброблення скла та лялькарства) також цікаво розповідали про митця, його творчість. А як він працює – можна було спостерігати на відео, яке демонструвалося у виставковій залі. Або уявити, розглядаючи інсталяцію на вході: столик, годинник, робочі інструменти, незавершена робота – куточок його творчої майстерні.
Про окремі знахідки і два роки, присвячені реконструкції і створенню представлених зразків, розповів автор виставки, наголошуючи на тому, що Полтавщина – «найбільш сонячний регіон» в Україні, бо тут найчастіше використовувалися солярні знаки в оздобленні кахель. І відчуття – віра православна тут завжди була дуже потужна. Унікальна зокрема кахля з хрестами, невеличкий фрагмент якої було знайдено зовсім недавно у котловані неподалік музею, де стояло кафе «Коровай». Навіть якщо уявити картину, де ці кахлі оздоблювали цілу піч, – розумієш: то була неймовірна краса!
– Моя виставка – ще й моє бажання повернути історичну справедливість, довести, що це все – заслуга не лише кахлярів, про яких написано багато товстих книг, а насамперед – різьбярів: саме вони різали форми, закладали художню основу малюнка для створення кахлів. На відео ви могли бачити: тут повністю відроджена старовинна технологія. І ця робота триватиме.
А виставка триватиме в музеї до 5 квітня – вона унікальна, тут стільки краси й тепла, поетичних образів, врешті – відкриттів, що вони зігріють кожного, віднайдуть у наших душах ще й генетичний відгук на те тепло.

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий