ЧасЦінь

Оповідання

Стікав водою час, її велика та єдина Доба Цінь добігала кінця. Так мало бути, залишалося змиритися і чекати, спостерігаючи неминучі зміни. В саду почало опадати листя, налякані пуп’янки троянд відчайдушно розкривали пелюстки, незважаючи на перші нічні приморозки, деякі квіти, назви котрих вона вже декілька років не могла пригадати, хоч як не намагалася, стояли захололі у безмежному розпачі з тьмяними голівками, не вірячи у близький зимовий кінець. Ото лише чорнобривці та хризантеми буяли яскравими плямами, наче всім доводили: ще не скоро, ще не скоро… ще є трохи часу… тримаємось, тримаємось…
Цей прощальний сум, як печаль розлуки зі звичним життям, вона відчула ще весною, коли великими синіми пелюстками зацвіла її весняна улюблениця: голуба іпомея.
Невідворотно наближалось незнане і лихе, зі зловісним повним місяцем на небі, та сама доба Тань, жахлива і невідворотна.
Вночі все затихало, мертва тиша переповнювала будинок і не давала заснути. Годинами лежала із закритими очима, боячись поворухнутися. Найголовніше – не думати, не згадувати минуле, не краятись колишніми безглуздими вчинками, іноді це вдавалося, але все одно сон не приходив. Не витримувала, вставала біля вікна, вдивлялася в темряву, потім ішла до саду. Місяць, зручно вмістившись на гілці яблуні, байдуже дивився крізь віти на стареньку у мережеві тіні, на її самотній силует в його срібному світлі.
Що поробиш, вже нічого не поміняєш, не виправиш. Якби ж то цей розум та в ті роки… Не треба про це думати, не треба.
Раптово роздався на все передмістя хижацький рик-нявкання двох сусідських котів, що граціозно повигинали спини та порозкривали зубасті роти, наче хотіли довести всьому світу, що мають одне походження з тиграми, пантерами, рисями та іншими кошачими хижаками. Від несподіванки скрикнула, але швидко отямилася, грізним голосом нагнала котів зі свого саду. Чорними блискавками вони метнулися до паркану.
І почалося диво, таке бажане, таке очікуване.
Будинок знов обернувся на палац, будова набула колишніх рис, а той дорослий чужий чоловік, що опікується нею, знову став її маленьким вередливим хлопчиком, в окулярах, з вічним товщенним томом у руках. Вона до нестями любила це худеньке і розумненьке створіння і постійно намагалася його нагодувати, а ця чудернацька дитина ніколи не була голодною, прагла лише книжок, музики, фільмів та інших розваг.
В саду поважно гуляли пави з павичами, красені-самці розправляли свої коштовні яскраві хвости, а крізь залізні прути кліток за ними стежили примружені очі чорної пантери, переповнені заздрістю і ненавистю до чужої волі. Іноді від кам’яної огорожі луною відгукувалися останні слова розлюченої цариці і порушували спокій в серці. Але ж спокій – це єдине, що вона потребувала.
Вона змирилася навіть з тим, що в будинку зненацька починали ворушитися стіни, намагаючись придавити її, і тоді було єдиним спасінням утримувати їх щосили і намагатися чимшвидше дістатися крісла, софи, дивана, опинитися поза їхньою владою, перечекати буйну поведінку у безпеці.
– Невже ж так важко прополоти город? Моя бабуся до самої смерті тримала бездоганний лад скрізь: і в хаті, і на городі! Помідори треба було ще два місяці, як попідв’язувати. Не можна ж тільки квіти пильнувати. Можна подумати, велика робота – потримати шланг і полити не тільки свої квіточки, а й городину! – цариця зневажливо кривить свої красиві губи у яскравій червоній помаді. – Ми з тобою цілий день на роботі, чим можна цілий день займатися, щоб навіть посуд не помити? На роялі дренчати? Книжки читати? Квіточками милуватися?
– Але ж які квіточки! – весело не погоджується з царицею цар, – з ранньої весни до пізньої осені буяють, жодний професіональний ландшафтний дизайнер такого не зробить, бо бабуся це робить з такою любов’ю! Нехай займається, чим хоче, це її будинок, її сад. Чим вона тобі не догодила? Чим заважає? Не забувай, люба, це ми живемо у неї, а не вона у нас, – цар спробував обійняти царицю, але та вислизнула змією з його рук:
– Ти не хочеш мене зрозуміти, невже ти сам не бачиш, що у неї і з психікою не все гаразд. Звертаюсь до неї з найпростішим питанням, а вона посміхнеться по-дурному, обличчя зморщить і побіжить у свою кімнату, ще й замкнеться там і сидить годинами. Звідки я знаю, що вона там робить?
Останній аргумент цариці – грюкнути гучно дверима і піти з почуттям ображеної гідності на роботу. Як важко жити в одному будинку зі старою, ще й нездоровою людиною!
Цар заглянув до неї в кімнату:
– Бабусь, щось треба купити в місті? Може, хочеться чогось смачненького?
Вона сиділа біля відчиненого вікна, легкий вітерець грався фіранкою. Вона все чула. Стіни, що вміли падати, були на її боці, мали вуха і доносили кожне царицине слово.
– Дякую, любий, нічого мені не потрібно, – вона утрималась від закінчення «від вас» з неймовірним зусиллям. Царицю вона ненавиділа вже давно, але кохання до царя, відданість йому переповнювали її серце, як би там не було.
– Коли повернусь, поп’ємо чаю в альтанці, домовились? Я привезу найсмачніші тістечка для тебе.
Вона ледь спромоглася вичавити усмішку.
– Обіцяй, що не будеш плакати!
Вона слухняно кивнула. Її голос насторожив, примусив його зайти в кімнату, заглянути в обличчя: тоненькі струмочки сліз текли зморшкуватими щоками, очі почервоніли, худенькі плечі тремтіли.
Бідна хвора бабуся! У пориві співчуття внук обняв стареньку, ніжно притиснув заплакане обличчя до грудей, бо несила було його бачити:
– Що знов не так, бабуню? Ти моя любесенька, що знов не так?
– Станеться щось страшне, мені так лячно…
– Все буде гаразд, повір мені. Нікому і ніколи я не дозволю лякати тебе! Нічого не бійся! Ворота будуть замкнуті, спокійно гуляй у саду, а ввечері, коли я повернусь…
Глиба горя зісковзнула з грудей, стало легше дихати, а у її царстві знову запанували мир і благоденствіє. Все, як і раніше, її люблять. Цар любить і дорожить нею. Доба Цінь подовжується на непевний, але такий дорогий та щасливий час.
Жити з божевільною людиною в одному домі дуже важко. А якщо це потворне створіння півночі совається кімнатами, вмикає світло, гримить чайником на кухні, грюкає вхідними дверима. Важкі повільні кроки чути за вікном, починає гавкати собака… Так і самій збожеволіти недовго, може, це вірус такий!
Промучившись декілька ночей безсонням, цариця пізно ввечері замкнула кімнату старої на ключ – нема чого швендяти по хаті ночами! Вперше за тиждень заснула спокійно, без злоби, що звично порядкувала в її душі.
Старенька звично торкнулася дверей, але вони німували і не ворушилися. Невже мертві? Натиснула сильніше. Без руху. Ухопилася за ручку обома руками і потягла щодуху. Який злий чаклун замурував її в кімнаті? Хто врятує? Паніка охопила стару жінку, щодуху вона почала стукати сухими кулачками по дверях, по стінах і кликати охорону на допомогу. Царю, мій царю, де ти? Невже ти мене зрадив? Крижаний жах переповнив її серце, а потім насунулася темрява.
Свідомість повернулась майже одразу. Вона лежала на підлозі, цар стояв біля неї на колінах і викликав «швидку допомогу», а поруч стояла цариця і зло виправдовувалася:
– Звідки я можу знати, що стукне їй в голову? Шастає вночі садом, ще кудись втече. Або пожежу зробить. Живемо з божевільною, ти це сам знаєш!
– Стули пельку! – старенька побачила гнів в очах царя. Такі грубі слова вперше прозвучали до цариці. – Ніхто не примушує тебе тут жити, якщо тобі таке життя не подобається. Ми вільні люди…
– Ось як ти тепер заговорив! Дуже добре, я тобі цього не подарую. Ти дуже пошкодуєш за ці слова, – цариця ображено замовкла, стиснувши губи.
«Швидка» під’їхала за п’ять хвилин. Молодий і впевнено-спокійний лікар зробив якийсь укол, поміряв тиск, зробив ЕКГ, послухав пульс, обережно тримаючи стареньку за зап’ясток, лагідно запитав про самопочуття, чим викликав у старенької повагу і довіру. Прощаючись, вже на порозі кімнати, запевнив:
– Не сумуйте, мамо, все буде гаразд. Ви молодчина, так тримати! Ви ще повоюєте!
І знов на душі стало світло від чужої, але такої щирої підтримки.
Цар із царицею пішли проводити лікаря до брами. Цариця, наче справді переймається здоров’ям старої, співчутливо запитала:
– Може, все ж таки треба до лікарні? Стара людина…
– Яка лікарня?.. – хмикнув лікар і з цікавістю подивився на царицю: хижачка. Він таких нутром відчуває. – Всі показники для її віку у нормі.
Зняв свій білий зім’ятий халат, недбало згорнув і запхав у саквояж із червоним хрестом, глумливо глянув на царицю:
– Старенькі, вони, як діти. Їм би уваги побільше, турботи, спілкування. Але нам завжди немає на це часу, – сумно усміхнувся. – Самотність – страшна річ, вона вбиває не гірше ножа.
Цар скорботно подивився на лікаря, потім – на царицю, яку більше не хотів бачити поруч з бабусею. Сам здивувався цьому новому почуттю зневаги до коханої жінки.
І все одно закінчувалася доба Цінь, невблаганно насувалася доба Тань.

Світлана ГОРБАНЬ
Член Національної спілки письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий