Чередничка

Чередничка

Галина КИРПА

Череду відпасує дід. Бабуся лаштує йому обід у поле.
– Бабусю, – просить Катруся. – Кладіть у торбинку не двоє яєчок – четверо.
Бабуся мовчки лаштує далі, тільки згодом озивається:
– Я ж не самі яєчка. І картоплину, і цибулину, і молочко, і яблучко. Бач?
– Все ‘дно, бабусю, кладіть більше. Я теж із дідом.
– Чимчикувати?
– І череду пасти…
Вигнали, а воно ще й рано. Роси кругом – не обминеш! Пасовисько широченне, довжелезне. Одна зелена хвиля другу нагортає – така трава.
– Ну, лічи корівок, Катрусю, – одразу загадує дід.
Катруся глянула, що багато тих корівок, і розгубилася:
– А як? Раз, два, три?
– Можна й так. А можна й отак: Лиска, Ласка, Мазунка, Красунька, Сойка, Забара, Мрійка, Латочка, Малинка, Квітка, Голубка, Вербичка… Цікаво?
– А цікаво!
Катруся спробувала перелічити: виходить! Таки славна лічилочка! Ні в кого такої немає, тільки в них із дідом.
– А тепер, Катрусю, дивись: за дубами – горох. Для нас то і є горох, а для корівок, сама розумієш, то – шкода.
– А ми їх туди не пустимо? – питає Катруся.
– Авжеж не пустимо. Туди їм зась! Щоб не толочили. Тут паша гарна, нічого в шкоду лізти. Еге ж?
Дід з Катрусею присіли на травичку.
– Діду, і мені до гороху зась? – показує Катруся у той бік пальчиком.
– Гороху закортіло? – усміхнувся він. – Ні, тобі, Катрусю, не зась. Ти ж не потолочиш?
– Ні, дідусю, не потолочу. Я скраєчку.
– Ось ближче підпасемо, то й скуштуємо гороху, – пообіцяв дід.
Розіслав піджак, ліг навзнак проти сонечка. Катруся й собі поруч. Мовчать, дивляться, як хмарки перетворюються на смішненьких гусеняток. Славко досі котрусь би хмарку собі вибрав. А Катрусі важче – й на ту хочеться, й на ту, і на ту. Хоч бери й кричи у небо:
Гуси-гуси-гусенята,
візьміть мене на крилята…
Дід рукою стеблинки перебирає, одну, другу. Розказує Катрусі про щирицю й спориш, конюшину й свиріпу, про буркун та осот. Тепер Катруся знає, що від буркуну в корівок прибуває молочко, а осот – колючий, як сто їжачків разом. Непокоїться дівчинка:
– Від осоту ж у корівок язички свербітимуть?
– Трішки посверблять. А щиричка залікує, перестануть, – втішає її дід.
– Діду, нірка, – раптом Катруся підхоплюється з піджака. – Подивіться, нірка! Хто в ній живе?
Дід підводиться теж і каже:
– А хто ж? Мишка.
– Мишка?! – зраділа Катруся. – Та я ж із весни її шукаю! – і руками у своїх кишеньках – лап-лап, шук-шук. Виймає, показує дідові: – Зуб! Мама казала мишці віддати.
Катруся присіла навпочіпки до нірки, заторохтіла:
Мишко, Мишко!
На тобі кістяний,
а дай мені золотий!
Мишко, Мишко!
На тобі кістяний,
а дай мені золотий!
– А чи вона почула? – питає дід.
– Почула, – каже Катруся. – Так схопила, наче вона не мишка, а лев. Тепер мені морока: сиди й чекай, доки золотого винесе.
Дід похитав головою:
– Чого б вона тобі його виносила? Хіба через маму не передасть? Нехай мама роздивиться, щоб рівненький був. І таки золотий.
– А й справді, нехай роздивиться. Бо я ж і не знаю, який то золотий.
Катруся зітхнула, тоді – глядь: Мазунка вже коло дубів.
– Діду, завернути Мазунку? Я швиденько.
– А зумієш?
– Зумію, діду, зумію…
Катруся майнула до дубів. Ніби пливла. Та й усе пливло – і травичка, й вітерець, і метелики, й далекі гусенята на виднокрузі. «Добіжу до дубів і скажу, – думала дівчинка по дорозі. – Не толочи, Мазунко, гороху. Що це ти? І не дивися, що я зайшла в горох. Мені можна. Трішки гороху нащипати – на пробу. І дід не куштував, і баба. Я не толочу. Я маленька… Ой, а маленька! Забалакалася… З тобою забалакалася, Мазунко! Уже кишеньки повні. Зелених пахучих стручечків… Ось і я побувала в шкоді. Ото як розкажу татові…»
Катруся засміялася. Ще звідси угледіла, як дід лічить корівок. «Поможу», – шепнула сама собі й заходилася:
– Лиска, Ласка, Мазунка, Красунька, Сойка, Забара, Мрійка, Латочка, Малинка, Квітка, Голубка, Вербичка…

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий