відтворили трагічні події 1941-го, вшанували полеглих захисників Вітчизни
Сотні машин, тисячі людей приїхали 19 вересня в урочище Шумейкове. Того дня тут відбувалися заходи, приурочені до вісімдесятих роковин однієї із трагічних сторінок Другої світової війни – загибелі штабу ПівденноЗахідного фронту. Трапилося це рівно 80 років тому. Саме тоді прийняв свій останній бій і командуючий фронтом генералполковник Михайло Кирпонос.
Не забувати, щоб не повторили…
Відтворити події 80річної давнини цьогоріч до Шумейкового приїхали з усієї України десятки активістів з 20 військовоісторичних клубів. Географія дуже широка. Це – Хмельницький, Одеса, Харків, Дніпро, Кропивницький, Київ, Кам’янське, Запоріжжя…
Додам, що такий масштабний захід уперше випало проводити Сенчанській громаді, на балансі якої тепер перебуває меморіальний комплекс у Шумейковому. І висловлю загальну думку, що сенчани зі своїм завданням справилися успішно.
– Ми ще вчимося, – зізналася заступник Сенчанського сільського голови Тетяна Гайдамака. – Бачимо, де потрібно допрацювати, де зробити поіншому. Тому врахуємо це в подальшому.
Цьогорічний історикопатріотичний фестиваль «Минуле з нами» простягнувся на два дні. Спочатку, 18 вересня о 19й годині, відбулося віче пам’яті до дня трагічних подій вересня 1941 року. Дуже хвилююче і зворушливо пройшла ця церемонія.
А наступного дня, 19 вересня, спочатку о 10й ранку біля стели меморіального комплексу відбулося перепоховання решток двох бійцівчервоноармійців, яких виявили пошуковці. Такі перезахоронення проводять тут не вперше. Бо скільки загинуло тоді захисниківвоїнів, достеменно ніхто не скаже й понині.
О 12й годині біля Вічного вогню відбувся мітинг. До присутніх звернулися голова Миргородської районної державної адміністрації Віктор Іваненко, заступник голови Миргородської районної ради Олег Карабка, голова Сенчанської сільської ради Наталія Сліпухова.
У своєму виступі вона, зокрема, наголосила:
– Урочище Шумейкове – це свята земля. Це місце рясно окроплене кров’ю. Адже саме тут 20 вересня 1941 року загинули в нерівному бою бійці і командири ПівденноЗахідного фронту. Вони боролися до свого останнього подиху. Наш сьогоднішній обов’язок – пам’ятати і вшановувати нашу історію. На жаль, і сьогодні наша Україна має відстоювати свою незалежність і свободу. А кращі сини кладуть життя на східних рубежах нашої держави. Низький уклін їм за їхню мужність. Тож зичу миру у ваших серцях, ваших родинах, містах і селах, миру в нашій рідній Україні.
До Вічного вогню лягли квіти, а всі присутні вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання.
А далі була яскрава і повчальна водночас батальноісторична вистава: з «фашистами», «червоноармійцями», стрільбою холостими патронами та снарядами з гармат, мінометів, кулеметів, рушниць, пістолетів, «пораненими» і «вбитими», військовою технікою, відтвореною відповідно до періоду Другої світової.
Сотні людей знімали це дійство на смартфони, інші просто з цікавістю за всім спостерігали. Було дуже багато молоді, що важливо. Між іншим, вервечка автомашин, що припаркувалися на узбіччі поля з двох боків, розтяглася на кілька кілометрів. До того ж, і небесна канцелярія порадувала теплом, сонячною погодою. Якщо 18 вересня мало не цілий день йшов дощ, то 19го було просто поосінньому чудово.
Ці деталі швидше для літопису. А так це дійство краще спостерігати безпосередньо. Я запитав голову Миргородської райдержадміністрації Віктора Іваненка про реконструкцію бою.
– Це просто вражаюче, – зізнався очільник Миргородщини.
На заключному зборі, коли голова Сенчанської громади Наталія Сліпухова вручала подяки представникам військовоісторичних клубів, вона зазначила, що таке історичне відтворення подій в урочищі Шумейковому під патронатом Сенчанської сільської ради планують зробити щорічним і традиційним.
І це буде правильно і щодо відвідуваності меморіального комплексу, і щодо виховання підростаючого молодшого покоління.
Нащадки Михайла Бурмістенка
Були того дня в урочищі Шумейковому люди, для яких це місце особливе. Адже саме тут 80 років тому поліг у бою член Військової ради ПівденноЗахідного фронту Михайло Бурмістенко. Тож вклонитися та вшанувати пам’ять усіх загиблих і батька приїхав його син Віктор зі своєю родиною. Проходячи по алеї повз портрет свого батька, Віктор Михайлович зауважив, що точне його прізвище, як значиться в офіційних документах, – Бурмістенко.
У Лохвиці одна з вулиць носить його ім’я. Родина Бурмістенків проживає у Києві. Періодично відвідують урочище Шумейкове. Востаннє вони були тут кілька років тому. А реконструкцію бою побачили вперше.
Віктору Михайловичу нині 81 рік. Природно, що батька свого він не пам’ятає. Але його пам’ять свято бережуть у родині.
– Про свого батька я знаю лише зі слів матері, – розповів він. – Мати розказувала, що батько був вольовою, цілеспрямованою людиною.
Вже перед тим, як сім’ю евакуйовували до Саратова, бо гітлерівці наступали на Київ, батько заявив матері: «Я фашистам не дістануся ні живим, ні мертвим».
Так воно в реальності і сталося. Бо точне місце загибелі Михайла Бурмістенка невідоме. А версії висувають різні навіть до цього часу.
Мені якось в редакцію зателефонувала одна жіночка. Відрекомендувалася – Надія Гармаш, уродженка села Червоні Луки. Це поблизу Нижньої Будаківки. Щоправда, села як такого вже майже немає.
– Ви писали в «Зорі» (лохвицька газета. – Авт.) щодо таємниць Шумейкового, що багато тоді людей загинуло, а хоронили їх поспіхом абияк, – почала нашу бесіду Надія. – І згадували ім’я Бурмистенка. Не знаю, так чи ні, але пригадала, як розказували старі люди про сорок перший рік, коли через Червоні Луки наші відступали з Шумейкового в бік Охтирки.
На краю нашого хутора, де тоді було 45 дворів, жила баба Турчиха. І вона натрапила на загиблого нашого. Каже: «Лежить бідненький. Волосся чорне, красиве. І чого він ішов удень, а його куля догнала!»
Казали люди, що він не простий солдат, бо на ньому був плащик. Його похоронили селяни, а після того, як звільнили село від німців у 43му, то за могилкою доглядали дбайливо, навіть штахетом обіклали.
Але одного разу приїхала машина, розкопали ту могилку, а солдатика повезли до Лохвиці, де й поховали у братській могилі, – повідала Надія Гармаш. На жаль, розмову нашу по стаціонарному телефону щось перервало, тож деталі мені з’ясувати не вдалося.
Ось про подібні перекази я й нагадав Віктору Михайловичу в Шумейковому.
– Та яких тільки легенд не було, – зізнається мій поважний співрозмовник. – Мені навіть доказували, що є книга зібрань Леніна, на полях якої вели протокол зібрання у партизанському загоні, і що там є підпис мого батька…
Тіло його шукали кругом. Перевіряли прискіпливо і достеменно все. Бо тоді час такий був. Перевіряли по кілька разів різні версії. Але нічого не підтвердилося. Тому природно – коли немає могили, немає людини, то і версій завжди висувають багато, – розповів Віктор Михайлович, напевно, один із найстарших нащадків загиблого командного складу ПівденноЗахідного фронту.
– Чи могла скластися поіншому їхня доля тоді у вересні 1941го? – запитав у Віктора Михайловича.
– Ні. Кирпонос прийняв єдино правильне рішення. Письмового наказу не було із ставки головного командування. А без нього він не міг діяти поіншому. Розповідають, що Баграмян начебто переказував директиву ставки, але знову ж таки усно. Тут щодо Баграмяна є незрозумілі моменти, вони так і залишаться.
Але тоді, в 41му, Кирпонос зі штабом прийняли нерівний бій і до кінця виконали свій військовий обов’язок, – завершив розмову Віктор Бурмістенко.
Олександр МОСКАЛЕНКО
Журналіст