Розповідаючи історію свого життя, ти й сама дивуєшся, моя мамочко, якою сміливою була в юності…
Першим січневим ранком ми завжди вітали тебе з Днем народження. І лише згодом дізналися, що насправді ти народилася 27 грудня 1940 року.
Твоє вісімдесятиліття – то наше величезне щастя. Із любов’ю і радістю продовжуємо бажати тобі, рідненька, доброго здоров’я і довголіття. Не втомлюємося повторювати, що ти в нас іще молода…
А ледь розходимося по своїх домівках, на твоєму порозі вже гуртуються інші гості – спогади. Багато-багато спогадів – правдивий роман із сотнями, тисячами героїв, написаний життям… про тебе.
Ось ти маленька білява дівчинка з голодними оченятами, чекаєш на маму, яка прийде з важкої колгоспної праці та скоренько чимось нагодує. А ось підстрибуєш на радощах, що повернувся з війни татко та подарував цукерки у кошичку. Або пригортаєшся до старенького дідуся Семена та обіцяєш написати йому листа, якщо він помре й нічого про тебе не знатиме.
Життя, як та смугаста стрічка… Тато поїхав у Казахстан до своїх сестер наче на заробітки, а знайшов там собі іншу. Через кілька років помер від запалення легенів. А ти так і не змогла йому простити, що залишив дружину та трійко вас, діток, напризволяще.
Пам’ятаєш, мамо, тодішнє село Гирине – рідний куточок твого дитинства з мулястим ставочком, школою у колишній панській садибі, що потопала в зелені садків, із сільським клубом та крамницею. А навколо – колгоспні ферми та поля. Уявляю, як колола стерня твої босі ноженята, коли доводилось улітку згрібати сіно за колгоспною косаркою; як боліла спина, коли полола разом із бабусею буряки. Як тобі, ще зовсім дитині, довелося заради їжі по черзі з подругами доглядати малюків у сільському дитячому садочку.
Коли закінчила п’ять класів у рідному селі, мусила ходити в шостий за шість кілометрів у сусідню Богданівку. Інколи разом із двоюрідними сестрами туди й не доходили, бо дуже весело було взимку злітати з гірки, сидячи на шкільній торбині. Потім навчалася у Семенівці на курсах швачок, правда, недовго – хоч шити любила, не було чим платити за квартиру.
Мабуть, тоді, років із чотирнадцяти, й почалися твої мандри у доросле життя. Спершу якийсь заїжджий військовий чин запропонував бабусі відпустити тебе доглядати за двома його малими дітьми аж у Дніпродзержинську. Ти наважилась їхати. Спала з малими в одній кімнаті, годувала їх, водила в садочок. Роботи не боялася. Але ні втома, ні старанність не могли змусити тебе забути про свою людську гідність – принижена родичкою господарів дому, ти через кілька місяців повернулася в Гирине.
На казахській цілині
Мрія їхати на пошуки кращої долі не згасала. З новою силою зажевріла, коли проїздом у Кисловодськ навідався батьків брат, дядько Дмитро. Він привіз вам із матусею на подарунок гарної тканини на плаття і покликав тебе в Казахстан, де жили ще чотири сестри твого вже покійного батька.
Та вирушити в далеку дорогу відразу годі було й сподіватися. У 1950–1960-их роках колгоспникам не видавали паспортів (сільське населення почало отримувати паспорти тільки з 1974 року, а в період з 1935 року до 1974 року колгоспникам не дозволялося переїжджати в іншу місцевість, і вони були прив’язані до колгоспу і місця мешкання. – Peд.). Тому спочатку довелося їхати у Хорол, де жив родич дядько Іван, важко працювати санітаркою у лікарні, щоб все-таки отримати в 16 років омріяний документ.
Вирішила їхати – і крапка. Бабусі залишилося купити тобі на відкладені гроші синє пальто й гумові чоботи, бо ж зима була на порозі. На той час на казахстанській цілині вже працював трактористом твій старший брат Микола, їхала поїздом до Павлодара чотири доби, а далі автобусом до с. Кайманачихи (Лугового), до дядька Дмитра. Дорогою жалісливі казахи дали чимось обмотати ноги, щоб не відморозила.
Разом із двоюрідною сестрою Ніною влаштувалися на маслозавод. Той період ти згадуєш із приємною усмішкою, бо вперше не відчувала голоду, навпаки – посправнішала, погарнішала. Трішки сумуєш, коли в пам’яті виринає закоханий у тебе студент, майбутній агроном Сашко Штрауб. Несподівано це було! З відстані літ жалкуєш, що не розгледіла свого щастя у скромному німецькому парубку. Натомість, утекла до міста Екібастуза. Добре, що інша тітка, Катя, кликала до себе.
Цей райцентр Павлодарської області був місцем поселення засуджених, які відбували покарання. Тут вони добували руду. Тітка з сім’єю жила в бараці та прибирала в гуртожитку для поселенців. Мама швидко зрозуміла тітчині наміри залишити її у себе за дармову помічницю. Тітка навіть спробувала видати племінницю за колишнього «зека» заміж: «Катю, це нічого, що він старший та лисуватий, зате бухгалтер. Чекай, сьогодні прийде знайомитися».
Сміємося разом із мамою, коли вона згадує, як сховалася перед приходом «жениха» під круглий стіл, накритий довгою скатертиною. Так званий кавалер посидів за тим столом, посидів та й пішов ні з чим. А юна «наречена» після цієї події вирішила повернутися разом із новою знайомою, яка виявилася родом із Харківщини, додому, до матусі…
Два береги Лаби
У радгоспі тобі дуже подобалося. Багато молоді, була можливість ходити у кіно, на танці. До Будинку культури приїздили артисти. Можна було залишитися, отримати житло й будувати нове життя. Але доля розпорядилася інакше. Чоловіка призвали до армії. І він вирішив відправити молоду вагітну дружину до своїх батьків, до міста Лабінська (Краснодарський край, Росія).
Життя у великій родині чоловіка не було легким. Знаю, що тобі дуже пощастило зі свекрухою — мудра, терпляча, лагідна. Непогані відносини склалися із трьома молодшими за тебе зовицями. Лише свекор був грубим, особливо напідпитку, причому майже щодня. Жили небагато, добудовували дім, чекали повернення з армії Олександра, мого батька. Знаю, що бабуся Нюся потайки мене охрестила, бо я була хвороблива і неспокійна.
Повернувся тато додому – здавалося б, усі щасливі. Але через деякий час ти випадково знайшла у нього листа від коханки. На тому ваше сімейне життя і закінчилось.
Часто думаю, як так склалося, що життя моїх батьків і моє дивним чином було пов’язане з Казахстаном. Саме ж у Казахстан, місто Чимкент (нині – Шимкент), поїхав від нас батько.
Один із перших моїх дитячих спогадів – його від’їзд (мені було три рочки). Мама зі мною на руках вийшла за хвіртку, батько торкнувся її плеча зі словами: «Прощай, жена. Расти, дочка». Ти розповідала мені, як заможний та бездітний брат бабусі Нюсі просив, щоб ти мене віддала йому з дружиною на виховання, обіцяв виростити як рідну, дати хорошу освіту. Але ти не змогла. І вчинила, як мала, бо ти – справжня мати.
Я уявляю, мамо, як тобі стало нестерпно жити у свекрів, бо п’яний свекор усе частіше дорікав, що ти з дитиною нікому не потрібна, та вказував на двері. Свекруха намагалася тебе заспокоїти, сподівалася, що син схаменеться і повернеться.
Ти вирішила довести, що не залишишся сама. Пішла увечері з подругою на танці, де й познайомилася зі своїм майбутнім другим чоловіком – високим та видним Петром із села, що по той бік ріки Лаби. Розповіла свекрусі, що твердо вирішила вийти за нього, адже вона була тобі, як мати, та навіть зібрала для тебе так званий посаг.
Мамо, я тобі казала, що пам’ятаю: було темно, ми їхали у машині з вусатим водієм, якого я злякалась, бо раніше не бачила вусатих дядьків. Зайшли у низеньку хату, де біля пічки сидів старенький дідусь. Було ще двоє чоловіків і жінка (вітчим і його брат із дружиною). А далі, як у кіно, бачу відображення у позеленілому від віку дзеркалі, що висить на стіні: високий чоловік тримає мене на руках, а мама каже: «Лара, это твой папа».
Так, я називала його батьком, але, на жаль, завжди відчувала, що я не рідна.
І горе, і радість
По-справжньому рідним для мене став дідусь Олексій – батько вітчима. Він залишався зі мною, поки ви ходили на роботу до міста: допомагав зранку одягатися, годував, купував мені цукерки і кольорові повітряні кульки. А головне – розмовляв зі мною і співав мені давніх пісень, одну з яких я пам’ятаю досі.
Новий чоловік виявився запальним і ревнивим до нестями. Дідусь завжди під час сварок захищав тебе, а я обіймала, коли ти плакала. Ти не раз збиралася покинути його, повернутися додому в Україну, але щоразу пробачала.
Водночас вітчим був роботящим, відмінним теслею, гарним господарем. А ще любив рибалити, тож риби нам не бракувало.
А пам’ятаєш, як поряд із хатиною будували новий саманний дім? Я бачила, як багато людей ногами товкли глину з соломою і ще з чимось, а потім заповнювали цією сумішшю дерев’яні форми, у яких саман підсихав. Більше 20 років цей будиночок був нашою рідною домівкою.
Мені було п’ять років, коли народилася сестричка Іринка. Дідусь її дуже любив і доглядав уже за нами обома. А коли їй ще не виповнилося і трьох років, він раптово помер. Це сталося в аномально теплий лютневий вечір 1970-го. Для нас, малих, це було перше справжнє горе.
А у квітні того ж року не забарилась і радісна подія – народилася наша найменша сестричка Лєночка. І я надовго отримала статус няні.
Ти мені розповідала (та я, врешті, й сама згадала), як прийшла одного дня зі школи, а у нас гість – мій рідний дід Дмитро, а твій колишній свекор. Прийшов просити пробачення й умовляти тебе повернутися до мого батька. Хоч би й з усіма дітьми! Добре, що вітчима не було вдома.
Як тільки підросла Оленка, ти знову пішла на роботу, на деревообробний комбінат, де працювала разом із вітчимом у будівельній бригаді. Мала ніяк не хотіла у дитячий садочок, то, бувало, брали її з собою на роботу. А влітку ми залишалися вдома втрьох. Розумію, як ти, матусю, хвилювалася, лишаючи нас самих.
Бувало всякого, але хорошого згадується більше. Яскраві й теплі спогади про наше дитинство – окрема історія.
Мамине гніздечко
Тепер я розумію, матусю, як ти нас жаліла, коли ми були ще дівчатками, увесь час просила добре вчитися у школі, щоб надалі здобути професію учителя чи бухгалтера. Мріяла, що хтось обере спеціальність швачки, бо й сама шити любила. Коли придбали просту швейну машину (вона й досі працює), своїми руками обшивала нас, а ще в’язала гачком кольорові берети. Ми добре вчилися. На батьківські збори ви завжди ходили до школи із задоволенням, бо нас хвалили як гарних учениць.
Мамо, мамо, а як ти витримувала розлуку з нами, коли ми повиростали та розлетілися, як ті пташки з гніздечка? Зараз ми завжди на мобільному зв’язку з тобою та з нашими дорослими дітьми. А тоді тижнями йшли листи, і листоноша був найбажанішим гостем, бо, можливо, принесе листа чи святкову листівку, від котроїсь із нас чи з рідного села від бабусі Віри.
Спогади, як нескінченний клубок: потягни за нитку – й буде розмотуватися історія життя. Історія, що складається з безлічі окремих епізодів і згадок кожної рідної та близької людини…
Багато пережито у цьому житті, мамо. Стільки, що вистачить не на один роман. Хотіла б я мати такий талант, щоб написати про тебе найкращу книгу. Щоб, читаючи її, ти почувалася щасливою.
На жаль, у життєвих романах гірких подій не менше, ніж радісних. У 1987-му, коли овдовіла, ти була на десяток років молодша за мене теперішню. Через рік після смерті чоловіка вирішила повернутися на батьківщину – туди, де твоє коріння, твоя мати, браги. Та й молодші донечки вчилися у Полтаві. Брати приїхали і перевезли тебе у Козельщину. Сюди ж після навчання повернулися Іра й Олена. А згодом переїхала і я разом із малим сином. Почалася нова сторінка твого життя – сповнена безкінечних клопотів, переживань, горя від втрати рідних людей, нечастих радощів і безкінечної праці…
Цієї ювілейної для тебе, матусю, зими, і в святкові, і в буденні дні, ми дякуємо тобі, рідненька, та просимо пробачення за всі пережиті через нас прикрощі. Ти ніколи не залишала нас без материнської підтримки й любові. Ми щасливі, що ти у нас є, наша люба матуся! Захоплюємося твоєю силою духу, витримкою перед будь-якими випробуваннями долі, умінням знайти вихід зі, здавалося б, безвихідної ситуації. Здоров’я тобі, благополуччя і довгих років спокійного безхмарного життя!
Лариса НЕСВІТАЙЛОВА.
смт Козельщина.