Червоні тумани

Уривок із оповідання «Червоні тумани», яке стало переможцем у першому конкурсі історичного оповідання «PROМИНУЛЕ» українські визвольні змагання 1917– 1921 років.
* * *
– Ви чуєте мене, пані товаришко? Уже все позаду.
– Що саме? – питаю я, вловлюючи чийсь доторк глибинами свого мозку.
– Чудово! Мовчіть, мовчіть… Головне, що ви вже тут. Я щойно дістав кулю з вашої прекрасної голови. Як же вам поталанило! Це просто неймовірний випадок. На міліметр глибше – і все… А так ви будете жити з невеличким шрамом за вушком. Ваше в’юнке волосся нам довелося трохи зістригти, але до весни вже матимете пристойного «їжачка». Шкода, що не знайшлося в лікарні Лубен місця, і треба терміново їхати в одне чортове містечко. Мені туди хочеться, як собаці в корито, але мене беруть на посаду головного лікаря. Завтра попрошу одну толкову сестру милосердя приходити до вас на перев’язки.
– А де я? – силоміць виштовхую із себе слово.
– Ви – у Лубнах. Щоправда, не в лікарні, але ж такі часи… Ох мені ці революційні перевороти!
– Яка тут влада?
– Оцього якраз я не можу вам сказати достовірно. Напередодні бачив, що по місту ходять люди, озброєні до зубів, але так барвисто зодягнуті… Можна подумати, що в Лубнах якийсь маскарад. Штани в тієї галасливої вольниці різнобарвні, здається, що їх пошито із суконних скатертин, здертих зі столів дворянського зібрання. Загальної форми одягу в них немає. А сьогодні зранку рейвах учинили: гонять єврейський духовий оркестр Пирятинською вулицею, музиканти зі страху грають, ніби сонні чи п’яні, а вояки позаду пританцьовують. Але ви, голубонько, помовчіть сьогодні. Домовилися?
І я мовчу. Тільки чую, що лікар, якого я так і не побачила, прощається з кимось, даючи настанови щодо мого абсолютного спокою.
Згодом тиша накриває мене важким рядном, і я, поволі виборсавшись із-під того покрову, опиняюся в хаті свого прадіда. Там повно-повнісінько людей, і мені, маленькій дівчинці, наче й ступити нікуди. Озираюся… І бачу, що вільно тільки під довгоногим дубовим столом, на якому стоять полумиски з наїдками та високий бутель горілки. Ніхто й оком не веде за мною, і я опиняюся під тим столом, умощуюся на перетинку й роззираюся на черевики прадідових гостювальників. Чоботи різного крою та стану зношеності оточують мене, наче частокіл. Учувши молитовний голос старого, повторюю за ним «Отче наш», слідом за тим лунають якісь промови і дзвін чарок, стукіт ложок, гучне сьорбання, дедалі жвавіша розмова… І я потопаю в тому гаморі, забута й покинута всіма… Ще мить – і хату виповнює тягуча пісня, спочатку дослухаюся слів, але після чергової випитої гостями чарки все починає зливатися в одне суцільне гудіння. Я закриваю вуха долонями. Хочеться додому, туди, де моя писана й охайна матінка, яку всі кличуть матушкою Ольгою, а ще мені хочеться плакати. Та я не плачу – починаю з відчаю тупотіти ногами й горлати щосили… Але того ніхто не чує. Тоді я розсовую чиїсь чоботи та вислизаю попід лавою, біжу до дверей, розчиняю їх настіж… І завмираю на порозі, бо назустріч мені суне густий туман. І все б нічого, та туман той червонястого кольору.
– Лежи, дитино, лежи… Дохтур наказував лежати, – звідкілясь долинає лагідний старечий голос, і я відчуваю, як моїх пересмаглих вуст торкається волога полотнинка. – Якщо тобі до вітру треба, то враз мисочку приладнаю.
Мене кидає в жар від тих слів, бо соромно ж… Липучий піт виступає над верхньою губою, і мої очі розплющуються.
* * *
Одужую я поволі. Червоною смужкою тягнеться через хворобливі марення страховидний туман. Він переслідує мене. Іноді здається, що я в рідному Києві блукаю вулицями й ніяк не можу потрапити додому. Усі перехожі йдуть назустріч по шию в тій червонястій млі, іноді вони тонуть із головою, і я відчуваю, що й сама можу ось-ось потонути. Тоді час від часу стаю навшпиньки, щоб підійнятися над імлою, але сили швидко полишають мене. Дуже хочеться пити, і я ладна ковтати туман сухим ротом, але він такий червоний…
Сестра милосердя приходить тільки один-єдиний раз. Я її крізь свої марення не розгледіла, так само, як і лікаря. Вона нашвидкуруч пояснює моїй доглядальниці нехитру техніку зміни пов’язки й більше до нас носа не потикає.
Нарешті рана починає затягуватися, і я пробую спинатися на ноги, тримаючись за бильце ліжка. Голова йде обертом.
– За що ж вони тебе так? – питає мене старенька доглядальниця.
– Не знаю… Може, за православіє?
– Ой, лишенько! Та хіба за таке стріляють? Свят-свят… – кладе тугою пучечкою на себе хреста бабця.
– Мій прадід був дяком у сільській церкві, дідо – священиком, а батько в Києві – протоієрей, настоятель храму. Тепер у столиці – страх божий. Люди – як биті собаки – тікають хто куди. От батько й відправив мене до дідо, бо моя жіноча гімназія все одно не працює. Я три місяці вже не бачила тата й маму. А тут ці нові люди прийшли й давай дідо кудись забирати. Таке зчинилося… Двоє їх було.
– А тебе вони чого стрельнули?
– Не могла я дідо віддати на розправу. На руках у тих комісарів висла, благала… А тоді, коли вони мене кинули з ґанку в сніг, югою схопилася й тією лопатою, якою дідо жолобок біля порога довбав, ударила одного червоноармійця посеред голови. Може, й убила. Не знаю. Кинулася тікати, а куля мене наздогнала біля клуні й голову навпіл розірвала. Що далі сталося, не відаю…
– Далі ми зі своїм старим трохи знаємо… Тебе сюди твій дідо і привіз. А це значиться, що його ніхто нікуди не забрав. Тільки ж яка трясця забрала того, хто в тебе поцілив, і куди?
Я здвигнула плечима. Більше ми про ту страшну пригоду не говорили. Старенька клопоталася біля мене й товкла мене їжею. Казала:
– Не об’їси… За тебе плачено. Поправляйся скоріше, може, скоро твої прийдуть.
Маленький, сухорлявий, як засушений опеньок, дідок зі мною майже не розмовляє, тільки поглядає якось з острахом.
І ось тупцюю я біля ліжка, тримаючись за бильце, і силуюся ходити, наче те дитя мале, а в хату вламується якийсь чудний чоловічок з аршином під пахвою, несучи довкруж себе холоду з вулиці, а за ним дибуляє бабця.
– Та що це ти вдумав? Та хто тебе сюди просив? Звідки ти приплентав? – лементує старенька, раз по раз плескаючи крихітними долоньками.
– Та я тудою, тудою… Через яр. Люди сказали, що у вас тут небіжчиком запахло. Думаю, зніму мірку й таку труну змайструю, якої ніхто вам ні за які гроші не зробить.
– Ах ти ж, нечиста сила! Оце нам гробівщика тут ще тільки й не вистачало! Йди собі геть, Йоську! І що за поріддя таке? Хто тебе на таке напоумив?
– Та хіба ви не знаєте, що людям губа не заперта, і зараз мруть краще, ніж будь-коли? А покійник чекати не стане. Он больнична сестра казала, що у вас тут дівка була зранена, а тепер ви до неї нікого не кличете.
– Та дівка вже скоро танцюватиме, а ти, поганцю…
– Не лайся, бабцю, часи нині такі, що один поперед одного роботу вишукує. Каждий собі не ворог. Я б не прийшов – хтось інший би з нашої братії прийшов.
Той Йоська вже бачить мене і, мабуть, кумекає, що це про мене чутку хтось пустив. Може, та ж таки медичка й доклала свого язика. Він дивиться на мене з досадою і аж ніяк не з винуватістю. Ну просто – око видить, та зуб не йме. І мені раптом стає смішно. Я сміюся на всю хату спочатку так, як сміється кожна людина, але мимоволі мій сміх стає все голоснішим і натужнішим, а за мить то вже – дикий регіт. Мої очі свердлять гробівщика Йоську так, ніби вже ось-ось мали б продірявити наскрізь, а він же з тих, що од вітру валиться. Не тримається на ногах… Задкує, крутиться, немов його в коловорот засмоктує лиха година, і мчить із хати…
– Свят-свят… Як мітлою змело, – ронить старенька, притулившись спиною до стіни, тричі кладучи на себе хреста…

Раїса ПЛОТНИКОВА
Член Національної спілки
письменників України

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий