Чи можна залатати діри «золотого руна»?..

Чи можна залатати діри «золотого руна»?..

Сокільська порода овець на межі зникнення

ВИПРОБУВАНА ЧАСОМ

Сокільська порода овець отримала свою назву від села Сокілка Кобеляцького району. Саме тут упродовж дуже тривалого періоду вона й була виведена місцевими жителями внаслідок природної господарської селекції і відбору. Пізніше, для поліпшення смушевих якостей, залучалися сірі каракулеві вівці. Часом початку розвитку породи можна вважати XV століття, коли на території між річками Ворскла та Псел відбувалося схрещування овець, які потрапили сюди раніше, разом із кочівниками, і поголів’я грубововних тварин, що належали переселенцям з Великого Князівства Литовського. У результаті такого безладного парування з’явилися вівці, новонароджений молодняк яких мав вовну особливого забарвлення і рельєфу.
Поступово сокільські смушки набули популярності та слави, а село Сокілка стало відоме не лише як місце розведення овець, а і як центр торгівлі надзвичайно красивими смушками.
З часом породу почали розводити на всій території сучасної Центральної України. Повністю сокільська порода сформувалася лише до ХІХ століття. Сокільські вівці давали не тільки смушки. З їхньої вовни виготовляли повстяні тканини, валянки, ліжники, килими, а вівцематок після забою ягнят продовжували доїти.
Сокільські вівці – тварини невеликі: маса дорослих баранів складає близько 60–65 кг, вівцематок – 40–45 кг. Вовна у сокільських овець груба, у нестрижених тварин – довга, за період між стрижками вона відростає до 25 см. Настриг вовни з дорослого барана – близько 3–3,5 кг, а з вівцематки – 2–2,5 кг. Вихід митої вовни – до 60 відсотків.
Розмножуються сокільські вівці сезонно, один раз на рік. Ягнята народжуються рано навесні або наприкінці зими. Кожна вівцематка приносить одне ягня, але трапляються і двійні. Від 100 вівцематок отримують 110–125 ягнят.
У «Енциклопедії сучасної України» подається така інформація: «До цінних грубововнових порід овець належали довгохвості смушково-молочні вівці Полтавщини – сірі сокільські й чорні решетилівські, смушки з яких використовувалися для виготовлення шапок і комірів.
Найцінніший генофонд овець зосереджений у 16 племзаводах. Сокільська порода представлена одним племзаводом – у радгоспі «Сокільський» Кобеляцького району (інформація станом на 1985 рік. – Авт.). Вівці невибагливі до їжі: зерно, сіно, солома, зелені корми. Можуть пастися узимку, якщо немає снігу. Це дуже миролюбиві тварини, слухняні. Найстаріша вівця водить отару за собою, реагує на голос чабана або господаря. Традиційно розводять овець на гірській місцевості, але добре прижилися і на полтавських пагорбах».
Таку інформацію вдалося почерпнути з архівних матеріалів. Утім, у Лучках живуть люди, які безпосередньо були пов’язані з галуззю вівчарства.
Приміром, Ніна Петрівна Ревуцька працювала бухгалтером, пізніше – головним бухгалтером місцевого радгоспу:
– Я приїхала в Лучки в 1973 році за направленням, – розповідає Ніна Ревуцька. – В обробітку в радгоспі було 3800 гектарів землі, вирощували зернові й технічні культури, багаторічні трави, адже господарство спеціалізувалось на розведенні сокільської породи овець. У різний час утримували від 12 до 16 тисяч голів, з весни до осені овець випасали, поголів’я перебувало у літніх таборах, які розташовувались уздовж Ворскли. Фермські приміщення ремонтували, готували до роботи в осінньо-зимовий період.
Радгосп мав державне замовлення на смушки й вовну. Але доглядати отари треба щодня (а це заробітна плата, нарахування, ветеринарно-зоотехнічна допомога), а продукцію отримували раз у рік смушки і двічі – вовну. Затрати, звісно, не окуплялися, поголів’я стали зменшувати й зменшувати. Можливо, там, де утримували м’ясні породи овець чи виготовляли сир або бринзу, фінансова ситуація була краща. У нас, коли директором радгоспу працював Леонід Перекопний, теж планували зайнятись переробкою, навіть розпочали будівництво швейного цеху, але реалізувати задум не вдалося…

НАЙЦІННІШИЙ ПРОДУКТ – ШЕРСТЬ

Голова СК «Радянський» Микола Андрієнко нагадав, що не одне століття наші пращури носили одяг з натуральної сировини. Найціннішим продуктом була шерсть, яку використовували для виробництва валяних виробів (у Кобеляках теж була валяльно-повстяна фабрика), грубого сукна. Зі шкіри овець виготовляли хутряні вироби, зі смушків – коміри до пальто, шуби. А папахи – для маршалів, генералів, полковників. Шили цей головний убір з сірого каракулю, який був більш цінний, ніж чорний. Забій ягнят проводили на 3–5 день, головне було – зберегти завитки, які мали кілька візерунків.
А потім на зміну одягу із натуральної сировини прийшла синтетика, змінився і форменний одяг у військових і правоохоронців. Як результат – смушки, вовна перестали користуватись попитом.
Начальник цеху тваринництва СК «Радянський» Максим Пушкар пригадав, що останній раз він відвозив тонну вовни в Лубни, де закупляли по гривні за кілограм. Тих коштів не вистачило навіть на транспортні послуги.
На той час господарство мало статус племрепродуктора з розведення сокільської породи овець (утримувало близько тисячі голів овець) і отримало ще державну дотацію…
На жаль, простежуються й інші негативні тенденції: мало хто цікавиться племінним молодняком сокільської породи овець, бажає розвивати галузь вівчарства. Екзотичною стала й професія стригаля овець.
Нині в СК «Радянський» утримують 30 голів сокільської породи. Передавали вівці для екопарків у Харкові та екопарку в Кобеляках.
Утримують у «Радянському» й англійську м’ясну породу «суффолк», але знову не заради прибутків, оскільки ціна на м’ясо нижча, ніж ціна на яловичину.
– Звісно, працювати собі на збиток, тільки щоб зберегти сокільську породу, бажаючих мало, – каже Максим Пушкар.
Позиція керівника нашого господарства інша: не все вимірюється грошима, ще повинен бути патріотизм, бо справді виходить: хто як не ми збережемо нашу породу?
Микола Андрієнко пам’ятає вівцю зі свого далекого дитинства:
– Приніс батько в пазусі від родичів ягничку. Ніс її так, бо зима була сніжна й холодна. Кожного року вівцематка приводила трьох ягнят (як правило, одне, зрідка – двоє). І так сталось, що і наша ягничка, коли стала вівцематкою, віддячувала за турботу трьома ягнятами.

СИМВОЛ РАЙОНУ ВІДХОДИТЬ У МИНУЛЕ…

Микола Сердюк, який у 2000 році, як директор ТОВ «Здобуток», врятував поголів’я, яке залишалось у ВАТ «Сокільське», розповів наступне: «Різні періоди були в нашій історії – революція, голодомор, війна, а сокільська порода овець зберігалася…
У 2000 році забрали з Лучок 630 голів овець різного віку, бо там не було кормів, заключили договір з Інститутом тваринництва з Харкова, спеціалісти якого надавали консультації, проводили вибракування.
З часом господарство отримало статус племзаводу з розведення овець сокільської породи, в період 2005–2008 років держава надавала непогану дотацію – в межах 100 гривень на голову). Це дозволило суттєво поповнити матеріальну базу.
У 2010 році господарство утримувало 2400 голів овець, щороку реалізовували 250–300 голів племінного молодняку, закупляли у нас овець із Шишацького, Кременчуцького, Козельщинського, Решетилівського, Глобинського та інших районів. Традиційно баран і ярочки були представлені на агровиставці в Києві та на Сорочинському ярмарку. Пам’ятаю, як на виставці не впізнали наших овець, бо перед поїздкою у Київ їх викупали з шампунем!
Вівчарством, як і будь-якою іншою галуззю, треба займатись. І тоді (про прибутки мова не йде) на «нулі» можна виходити, таким чином зберегти нашу сокільську породу».
У 2013 році, коли «Здобуток» став виробничим підрозділом ТОВ «АФ «Добробут», вівчарство ліквідували як нерентабельну галузь.
Сумно, але така ж історія відбулася з пасікою, свинарством, птахівництвом, конярством… Господарства, які утримують велику рогату худобу, теж можна порахувати на пальцях однієї руки…
* * *
Микола Горбач, який очолював зоотехнічну галузь району, пригадав, що свого часу кількість вівцепоголів’я нараховувало більше 18 тисяч голів.
– У районі було 23 господарства, й лише одне не утримувало овець. Великі отари були в Озерах, Солошиному, Григоро-Бригадирівці, Орлику, Світлогірському, Павлівці. Найбільше – понад 12 тисяч – у радгоспі «Сокільський». Району доводилось державне замовлення по здачі смушків і вовни. У планах було будівництво цеху з переробки й пошиву одягу з овчини.
У 2000-х роках у районі працював племзавод з розведення сокільської породи овець (СТОВ «Здобуток») і племрепродуктор з розведення сокільської породи овець (СК «Радянський»). Але поголів’я з кожним роком зменшувалось, і станом на 1 січня 2011 року агроформування утримували близько 2 тисяч голів овець, а через рік – менше тисячі голів…

МОВОЮ ЦИФР

Станом на 1 липня 1995 року в господарствах району утримували: 43942 голови ВРХ, у т.ч. 14341 – корів; свиней – 25397; овець – 10839; птиці – 73169.
Здано 388 смушків, 24 центнери вовни в перерахунку на чисте волокно.
Станом на 1.01.2000 року ситуація в тваринницькій галузі району була така: ВРХ – 15264 голови, в т.ч. корів – 5602; свиней – 9875; овець – 1990; коней – 619.
Нині, окрім згаданого СК «Радянський», овець (незначну кількість) утримують у приватному секторі. Стверджувати, що це сокільська порода, не можемо, оскільки такої інформації не маємо.

ПРОГНОЗИ НЕВТІШНІ

В Україні склалась невтішна тенденція до занепаду галузі вівчарства. Нині, за інформацією науковців НААН, залишилось лише 10 відсотків овець, якщо порівнювати із кількістю, яка була наприкінці 80-х – початку
90-х років минулого століття. На сьогодні найбільше поголів’я овець утримують в Одеській області та на Закарпатті.
Члени громадської спілки «Вівчарство та козівництво України» переконані, що відродити вівчарство в Україні можна лише за умови переорієнтації цієї галузі на м’ясні породи. Ніхто не хоче працювати собі в збиток. А на сьогодні є велика біда з вовною, яку приймають по дуже низькій ціні, якщо взагалі приймають.
У Європі вівці живуть, «мов у раю», завдяки дотації у розмірі 100–150 євро на кожну тварину. Без дотацій їх ніхто не утримував би, бо лише фінансова підтримка держави допомагає заробити на вівчарстві. Європейським фермерам не зрозуміло, як українське вівчарство взагалі існує без дотації.
Сподіватися на державну підтримку вівчарства найближчим часом марно: грошей у Державному бюджеті на дотації вівчарям не передбачили. Тож виходить, що вівчарство – це справа ентузіастів, які тримають овець не для бізнесу, а ради того, щоб зберегти нашу місцеву породу овець. Підтвердження тому – СК «Радянський». А тканини, одяг із вовни закуповуємо за кордоном.
Руно, яке б мало стати золотим, нині в дірах проблем. Ті діри, схоже, будуть латати нескоро. Та чи й лататимуть?..

Наталя ПУЗИНА.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий