Чи слід запускати ринок землі в Україні,  або Чому вчить власний історичний досвід?

Чи слід запускати ринок землі в Україні, або Чому вчить власний історичний досвід?

Сучасна Україна переживає складний і болісний із соціальної точки зору процес завершення процесу формування повноцінних ринкових відносин, невід’ємним атрибутом яких є приватна власність на засоби виробництва. Саме така форма власності, як справедливо твердять К.Р. Макконнелл і С.Л. Брю у своєму “Економіксі”, “дозволяє приватним особам чи підприємствам на свій розсуд купувати, контролювати і реалізовувати матеріальні ресурси”.

Незважаючи на проголошений ще у 1990 році Верховною Радою України курс на заміну командно-адміністративних методів регулювання економічних відносин ринковими, сільськогосподарські угіддя досі так і не стали повноцінним товаром, що, на думку ряду економістів, є однією з причин недостатнього прогресу вітчизняного аграрно-промислового комплексу за останні десятиліття.
З цієї точки зору є досить повчальним історичний досвід існування наприкінці ХІХ століття на законодавчому рівні заборони продажу селянами належних їм сільськогосподарських угідь. Мова йде про імперський закон від 14 грудня 1893 року, який за своєю суттю нівелював широко розрекламовану в тогочасній пресі селянську реформу 1861 року, яка обіцяла після завершення викупної операції вільне володіння селянами відповідними земельними угіддями. Проте з наближенням передбаченого вищезгаданим законодавством терміну викупу царський уряд раптово “дав задній хід”, тобто ухвалив правовий акт, яким заборонялось навіть після внесення селянами належної суми коштів за надану в їхнє розпорядження земельну ділянку вільно нею розпоряджатися. При цьому мотивація такої законодавчої ініціативи була за своєю формою досить гуманною: не допустити концентрації селянської землі в руках окремих власників і, відповідно, формування “величезної маси безземельних наймитів”.
Такий підхід дуже нагадує позицію деяких сучасних українських державних діячів (і не тільки), які сьогодні лякають наших громадян подібними наслідками утвердження ринку сільськогосподарських угідь. Що ж до селян, то наприкінці ХІХ і на початку ХХ століть вони навчились обходити закон від 14 грудня 1893 року найрізноманітнішими способами, хоч із певними для себе фінансовими втратами через відсутність права вільного володіння своєю ділянкою. Один з найпоширеніших способів – вексель про отримання від бажаючого купити землю певної суми коштів, у разі неповернення яких майно боржника (рухоме й нерухоме) підлягало продажу з аукціону.
На відміну від сучасних реалій, закон про заборону селянами продавати свої землі було скасовано досить швидко. Значну роль в усвідомленні царським урядом шкідливості закону від 14 грудня 1893 року для економіки країни відіграли масові повстання селян у 1902 році та революція 1905–1906 років. Як результат, кількома законодавчими актами 1906-го та наступних років ринок землі поповнився значним масивом тих угідь, які було заборонено продавати за законом 1893 року. Це на практиці означало остаточне завершення процесу формування ринку землі як у Російській імперії загалом, так і в її українському регіоні зокрема.
Доцільно у цьому зв’язку (з точки зору інтересів сьогодення) відповісти на питання щодо економічних наслідків утвердження в нашій країні на початку ХХ століття ринку землі. По-перше, протягом усього пореформеного періоду (1861–1917) відбувалося неухильне зростання загальної площі сільськогосподарських угідь, що перебували у процесі купівлі-продажу, а саме: 1866–1873 роки –
4 мільйони 687 тисяч десятин, тоді як у продаж протягом тих же 8 років, але столипінських реформ (1906–1914 роки), – 7 мільйонів 278 тисяч десятин, або на 55,3% більше. При цьому земля концентрувалась не у дворян, а у сільських станів. Якщо у 1862 році на території України площа приватного землеволодіння щойно згаданих станів складала 818 тисяч десятин, то у 1914 році – вже 8 мільйонів 147 тисяч десятин, тобто ріст склав майже тисячу відсотків. І це незважаючи на те, що ринкова ціна десятини землі постійно зростала. На Полтавщині, наприклад, з 25 рублів у 1863–1872 роках до 400 рублів у 1914–1915 роках. Ріст – півтори тисячі відсотків. До того ж якщо за майже 10 років (1871–1880) урожай у Наддніпрянській Україні складав 25 пудів з гектара, то у 1907–1916 роках – 59 пудів (+236%); озимої пшениці відповідно: 1871–1880 роки – 27 пудів і 1907–1916 роки – 70 пудів (+259%). У тваринництві теж відбувались прогресивні зміни як у кількості тварин (1861 рік – 23 мільйони 718 тисяч голів, а у 1916 році – 25 мільйонів 848 тисяч (+109%), так і у їх якості, що особливо яскраво проглядаються у свинарстві: 1861 рік – 3 мільйони 532 тисячі голів і 4 мільйони 668 тисяч у 1916 році (+132%); великій рогатій худобі та конярстві, де за вказаний період ріст склав відповідно 132 і 166 відсотків.
Якщо у перші пореформені роки експорт зернових культур з України був незначним, то у 1909–1913 роках було вивезено вже 770 мільйонів 952 тисячі пудів, з яких за межі імперії було відправлено 321 мільйон 165 тисяч пудів. Як бачимо, з чисто економічної точки зору остаточне утвердження на початку ХХ століття ринкових відносин в аграрному секторі економіки країни дало позитивні наслідки, які могли бути більш значущими за умови належної уваги тогочасної влади до найбільш знедоленої частини громадян як міста, так і села.
Що ж до питання про можливість (у випадку відкриття ринку землі) скупки наших сільськогосподарських угідь іноземцями, то на це запитання історія теж дала однозначну відповідь: це звичайна страшилка політиканів. Факти? Будь ласка: станом на 1917 рік іноземці в українському регіоні купили всього 0,3 відсотка сільськогосподарських угідь, про що свого часу повідомляли читачам на сторінках провідного наукового журналу “Економіка України” (1999, № 8, стор. 65–74). Причина – аграрний бізнес є справою ризикованою (засуха, градобій тощо). Таким чином, бізнесмени воліють за краще вкладати свої кошти у ті галузі, які дають гарантований прибуток.
Як бачимо, царський уряд в одних випадках не хотів, в інших не зміг забезпечити належних умов життєдіяльності десятків мільйонів так званих непривілейованих станів, адже спроби розв’язання аграрного питання у роки столипінських реформ завершились для значної частини мешканців як нашого краю, так і багатьох інших регіонів імперії, незначними поліпшеннями, що і зумовило врешті-решт відомі соціальні потрясіння 1917–1920 років з їх трагічними для народу наслідками.

Микола ЯКИМЕНКО,
доктор історичних наук,
професор, член Полтавського товариства сільського господарства.

Поділися:

Добавить комментарий