«Чоловіча» професія тендітної жінки

«Чоловіча» професія тендітної жінки

Півстоліття тому шпальти газет і журналів рясніли знімками жінок-трактористок: про них писали нариси, їх наводили як приклад… Та з часом ця «мода» минула. Але й сьогодні Олександра Іванівна Соснова з Придніпрянського Кобеляцького району не погоджується з тим, що тракторист – не жіноча справа. З цією професією була пов’язана майже вся її трудова біографія.

«І кожен, набираючи водиці, не забуватиме подякувати криниці…»

НАРОДИЛАСЯ Олександра Бабенко в Старому Орлику. Село складалося з кількох кутків. Від Панського, де дівчина жила з мамою, бабусею і дідусем, до школи було більше чотирьох кілометрів. Ходила за будь-якої погоди, а зими тоді були дуже суворі (і снігу багато, і морози сильні). Про підвезення дітей і мови не було. У Староорлянській школі закінчила 8 класів, навчання продовжила в Новому Орлику.
– Восени й весною їздили велосипедом, долаючи 12 кілометрів, а зимою жили на квартирі – в однієї бабусі, – розповідає Олександра Іванівна.
По закінченні школи пішла працювати нянею в дитсадок у Радянському. На той час рідне село опинилось на дні рукотворного моря, а сім’я побудувалась у новому селі. Те, що все життя носить у своєму серці, прекрасно передала у віршованих рядках донька Олександри Іванівни Соснової Марина Хорольська.

Може, наснилось

Чи то наснилось, чи примарилось мені –
Старе село спокійно спить на дні…
На дні Дніпра, під товщею води,
І, диво-дивне, я потрапила туди!
Колись квітуче, в пишноті садів –
Це Старий Орлик, це земля дідів.
Колись давно кипіло там життя,
Та вже минулому не буде вороття…
Заклякли у скорботному мовчанні
Малюнки вулиць в марнім сподіванні
На те, що ними буде люд ходити,
Та вже не буде та земля родити…
Старий колодязь своїм чорним оком
Дививсь на місяць одиноко.
Йому здавалось, що от-от
Круг нього гомонітиме народ,
І кожен, набираючи водиці,
Не забуватиме подякувать криниці…
Стояв вітряк, спав непробудним сном,

Як бусел із поламаним крилом.
Він пам`ятав, як дужими руками
Хапав за гриву вітер, за хатами
Безкрає поле хлібом колосилось,
Зерно налите до млина просилось…
Вже не почує стара школа
Дитячий гомін… Все довкола
Погрузло під стовпом води,
Вже не повернуться туди
Знайомі люди… І ні вночі, ні в день
Село вже не почує тих пісень,
Що, так нагадуючи воду,
Лились з душі його народу…
…Чи то наснилось, чи примарилось мені –
Старе село і досі спить на дні…
– Дідусь був гарним столяром, бабуся вела домашнє господарство, добре шила. Мама працювала ланковою. Усі роботи в полі виконувала вручну. Згодом і аж до виходу на пенсію – на фермі, – ділиться спогадами Олександра Іванівна.
А Саша, через кілька місяців роботи нянею, поїхала на курси вихователів у Полтаву. Зізнається, що любила дітей, і вони це відчували, називали її мамою. Працювала вихователькою, завідувала дитсадком.
І, здавалось, знайшла себе. Та районом став ширитися заклик: «Дівчата, на трактор!».
– Вирішила спробувати. Не сподобається – розрахуюсь, а може, й буду працювати. У першу групу, яку набрали в Кобеляцькому СПТУ-43 (зараз – аграрний ліцей. – Авт.) записалось 13 дівчат. Потім набрали ще дві групи по 30 дівчат. Разом зі мною навчалась двоюрідна сестра, але за професією працювала лише кілька місяців.

Селянські університети

ПЕРШУ виробничу практику проходила в рідному селі.
– Першим моїм наставником був досвідчений механізатор Федір Ворон. Та й трактор, здається, був найновіший – МТЗ з брезентовою кабіною, – продовжує розповідь Олександра Іванівна.
– І як він сприйняв появу дівчини-колеги? – цікавлюсь.
– Нормально. Мені, мабуть, пощастило. Ставились до мене з повагою, підтримували, допомагали. А от дівчата розповідали, що чоловіки-колеги, бувало, насміхались, просили, приміром, принести ключ, якого в природі не існує, чи відро компресії.
Наставник мій Федір Петрович днів три придивлявся до мене, роботу виконувала під його керівництвом, а коли переконався, що я уважна, старанна, каже: «Я встану, а потім ти мене підхопи». Так і зробили. Працюю годину, другу, п’яту… Бригадир під’їхав, запитав: «Де Федір Ворон?». «Та тільки встав», – відповіла. Те саме сказала й агроному та голові колгоспу й одна відпрацювала всю зміну.
До речі, свій перший слід у полі я зробила значно раніше. У старших класах ми вивчали тракторну справу. Весною були практичні заняття безпосередньо в полі. Трактори працювали на закритті вологи. Ми по черзі робили одне коло. Якось так сталось, що я була останньою, і механізатор після того, як проїхали коло, запитав: «Хочеш ще?». «Звісно, тільки азарт з’явився, а вже треба вставати», – сказала я і поїхала на друге коло.
Дівчата, які жили зі мною на квартирі, розсердились (як згодом виявилось, вони по закінченні занять теж збирались попрацювати на тракторі), пішли додому, насипали мені в борщ стільки солі, що не змогла ложкою повернути…
Але з того, що саме Олександрі Бабенко механізатор запропонував зробити друге коло, можна зрозуміти, що побачив у ній здібну ученицю, а можливо, й свою майбутню колегу.
Навчання в училищі запам’яталось Олександрі Бабенко і тим, що вона була делегатом 21-го з’їзду ЛКСМ України. Весною 1970 року отримала документ про те, що має спеціальність тракториста-машиніста широкого профілю.
– Потім нас запросили в Полтаву, звідти всіх повезли в Дніпропетровськ. Туди, мабуть, приїхали з усього колишнього Радянського Союзу. Дніпропетровський машинобудівний завод випустив ювілейну партію тракторів ЮМЗ-5, і ми всі отримали іменні трактори. Вони виділялись тим, що мали вже металеву кабіну – велику, простору. Видали й інструменти. Я підтягла гайки, підкачала колеса, долила масла, заправила соляркою та й поїхала своїм ходом на Радянське.
Роботи було багато. Працювали в дві зміни. Напарником Олександри Іванівни був Іван Дубина.
– Бувало, не подобається йому наряд, то скаже: «Нехай патріотка робить». Я ніколи не ображалась, бо роботу любила і не ділила, «подобається» чи «не подобається»…

Життя прожить – не поле перейти

Славна дівчина Олександра Бабенко на той час уже припала до серця Віталію Сосновому.
Жив він у Верхньодніпровську, але частенько приїжджав до родичів. У Радянському зустрілись, подружились, одружились. З часом і його батько та рідня переїхали в село.
Віталій Степанович мав водійські посвідчення, а потім опанував і механізаторську справу. Був період, коли працював на одному тракторі з дружиною.
У молодій сім’ї народились дві доньки – Марина й Олена.
– Звісно, якби не підтримка мами Анастасії Матвіївни, ми не змогли б і дітей виховувати, і працювати в колгоспі, і вести домашнє господарство… Мама була великою трудівницею, прожила довге життя (померла за 40 днів до свого 98-річчя).
Тривалий час, більше 20 років, Олександра Іванівна працювала на стогометі, скиртувала солому.
– Соломи заготовляли дуже багато. І на полях скирти стояли, і біля ферми. Неймовірна спека трималась у липні-серпні. У кабіні трактора не менше 50 градусів було… Особливо складно було вершити скирти. Полова через люк сипалась у кабіну, та пильність втрачати не можна – навколо люди…
Багато років на скиртування приїжджала бригада зі Львівської області. Ми здружились з бригадиром Олексієм Корчинським. Він, його земляки усе запрошували нас до себе в гості. І одного разу я таки зібралась та й поїхала. І дуже здивувала галичан. Вони знали з розповідей, що їхні рідні працюють з жінкою-трактористкою, і думали, що приїде дебела тітка, а побачили мене (Олександра Іванівна – тендітна, весела, красива жінка, а кілька десятиліть тому і поготів. – Авт.). Ту гостинність пам’ятаю і до сьогодні. На Львівщині була чотири рази. Їздила й із донькою Мариною.
Погостювавши, поверталась на рідну Полтавщину. Роботи завжди вистачало: вантажила качани кукурудзи, корми, сипучі вантажі. Бувало, що їздила й на комбінат хлібопродуктів, де теж виконувала навантажувальні роботи. А скільки навантажила каміння! У той час активно будувались дороги.
Єдине, що було не до душі, – це робота взимку на фермі. У корпус проблемно заїжджати – слизько. У приміщенні скло кабіни миттєво пітніє. Клопоти, та й годі.
За всі роки (до пенсії працювала трактористкою) не зробила жодної аварії, жодного разу не перекинувся причіп.
– Ремонтували техніку власними силами, лише двигуни відправляли в Петриківку. Де було важче, чоловіки допомагали. Нічого поганого про своїх колег сказати не можу: мені пощастило з колективом. За тим, що змінила професію вихователя на механізатора, ніколи не шкодувала.
Будучи вже на пенсії, кілька років виходила на роботу, допомагала в гарячу пору. А трактори часто снились. Снилося, що трапилася поломка, я нервувала, прокидалась з важкою головою. Такі сни час від часу повторювались. Тоді я їхала в тракторну бригаду, подивлюсь на трактори, поспілкуюсь з механізаторами – й певний час сни не турбували.
Доньок професія тракториста не зацікавила, хоч маленькими із задоволенням катались у кабіні трактора. Для нас з чоловіком це не було принципово. Це їхнє життя, їхнє майбутнє, і ми прийняли їхній вибір.
У 2011 році відійшов у Вічність чоловік, у 2016-му покинула цей світ мама Олександри Іванівни. Найбільша радість нині – діти й троє внуків.
– Улітку гостювала у Дніпрі в найстаршої – Аллочки. При всій зайнятості знаходить хвилинку, аби відвідати мене. Дуже вдячна їй за увагу.
Про любов до мами донька Марина розповіла у вірші.

Моїй матусі

Я зрозуміла лиш з роками,
Що означає слово “мама”…
Ти, як ніхто, любить умієш –
Все пробачаєш, розумієш…
Тебе, як книгу, я читаю –
Я кожну зморшку твою знаю:
Коли з’явилась і чому,
Пробач за ранню сивину…
Колись це були русі коси,
А зараз – сніг в твоїм волоссі –
То результат моїх невдач:
За сивину, мамо, пробач…
З дитинства очі твої знаю –
З роками сині в них не стало,
Все більше сивої печалі,
Й за неї ти мене прощала…
Через хвороби мої, мамо,
З’явилась зморшка між бровами…
Не все кажу,та ти все бачиш –
За це ти теж мене пробачиш…
Ось ці – від кутиків очей –
Сліди недоспаних ночей.
За те, що телефон мовчить,
Ти можеш і за це простить…
Я теж змінилася з роками.
І я для своїх діток – мама,
Я теж за них молюсь, скучаю,
Вже свої зморшки їм прощаю…
Я все зроблю для тебе, мамо,
Щоб більше ти не сумувала…
Ну що ти, мамочко, не плач –
І цю сльозу мені пробач.
Нарешті в Олександри Іванівни з’явився час для своїх захоплень:
– Люблю читати. Активний член Книжкового клубу, маю вже платинову картку. Перевагу віддаю сучасним українським письменникам, люблю ліричні твори, твори про АТО.
Вишила блузку, роблю дрібний ремонт швейних виробів. Не пропускаю заходів у місцевому Будинку культури…
* * *
Для написання цього матеріалу був важливий привід: рішенням районної ради жительці села Придніпрянське Олександрі Іванівні Сосновій присвоєно звання «Почесний громадянин Кобеляцького району». На урочистостях з нагоди Дня місцевого самоврядування нашій славній землячці вручили Почесну грамоту й нагрудний знак.

Наталя ПУЗИНА
Журналіст

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий