«Чому ревуть воли, як ясла повні», або Післясмак спортивно-політичного шоу

«Чому ревуть воли, як ясла повні», або Післясмак спортивно-політичного шоу

Хто першим проголосив лозунг «Спорт поза політикою», встановити майже неможливо. Та, мабуть, не варто й витрачати на це час, адже (як мінімум нині) це зовсім не так. Більш актуальним є інший вислів: «Ти можеш не цікавитися політикою, та не думай, що політика не зацікавиться тобою», який приписують давньогрецькому державному діячу, полководцю і оратору Періклу.

Спекотне літо Олімпіади

Влітку, коли у зв’язку з сезоном відпусток політична активність зменшується, а коронавірус, який уже другий рік поспіль є головним «ньюсмейкером» для світових ЗМІ, відступає, новинним мас-медіа доводиться шукати інші теми для своїх програм. Тож в українських читачів та глядачів нарешті з’являється можливість хоч трохи відволіктися від «звичного» репертуару інформаційних блоків. Нинішнє літо видалося особливим, адже саме в 2021 році відбулися змагання багатостраждальної Олімпіади «Токіо-2020». Багато хто із українців із щирою зацікавленістю спостерігав за змаганнями найсильніших атлетів планети, вболівав за наших спортсменів, радів їхнім перемогам і засмучувався з приводу невдач.
Але у сучасному житті навіть спортивні події нерозривно пов’язані з політикою і політиками, людьми, які «за визначенням» мають забезпечувати розробку та ухвалення законів і підзаконних актів, що сприятимуть розвитку держави (в тому числі і спорту) та відстоювати інтереси пересічних громадян (в тому числі й спортсменів), які своїми голосами на виборах усіх рівнів власне і зробили їх політиками. На жаль, післясмак від у цілому досить вдалої (хоч і драматичної) Олімпіади був трохи зіпсований низкою скандалів, які, звичайно, з радістю підхопили як ЗМІ, так і різноманітні політичні та навколополітичні кола, в тому числі поза межами нашої держави.
До того ж акцент робився здебільшого на «обнімашках» однієї з наших атлеток зі спортсменкою, яка представляла команду ROC (Russian Olympic Committee). З точки зору автора цих рядків, нічого цього не сталося б, якби на випередження (ще перед Олімпіадою) спрацювали відповідні функціонери, які б закцентували увагу наших атлетів на тому, що кожна їхня дія і слово можуть бути використані в умовах інформаційної війни. А саме російські «рупори» і понині «розганяють» цю тему. Але ж перед тим були й інші теми, іноді такі, які взагалі «на голову не налазять»… Одна із найвідоміших пропагандисток сусідньої країни примудрилася «вкинути» в інформаційний простір навіть «новину», що на Батьківщину не варто вертатися олімпійському чемпіону Жану Беленюку, адже, на думку тієї «пані», він станцював після своєї перемоги не український гопак, а російський танок. Хоча це був саме гопак…
До речі, на спіч російської пропагандистки (журналісткою її язик не повернеться назвати) досить вдало відповіла заступник міністра молоді та спорту України Ніна Уманець, яка зокрема зазначила: «Якщо комусь заздрісно, нехай вони собі заздрять, а ми будемо перемагати і будемо танцювати в подальшому наш гопак, і не лише в цьому році». Тож, як то кажуть, Бог суддя нашим «сусідам». А українським функціонерам і спортсменам необхідно зробити правильні висновки. І не лише з історії з обіймами після п’єдесталу… Адже на іншому скандалі, що вибухнув в українській легкій атлетиці, мабуть, варто зупинитися докладніше, бо це виключно наша, «внутрішня», справа.

Проблема, якої могло б не бути

Українська стрибунка у висоту з жердиною Марина Килипко, яка посіла п’яте місце в Токіо, після свого виступу в прямому ефірі зі сльозами на очах зазначила: «Справа у тому, що підготовка пройшла добре… Зробила все, що від мене залежало. Єдине, що я вважаю, – [поряд] має бути тренер. Це стрибки із жердиною, у кожного все індивідуально. Чому тут не було тренера – досі я не почула відповіді ні від кого… Я просила, говорила… Добре, не лише я – ще у нас є Яна, друга представниця «у жердині» на Олімпіаді від нашої команди, – теж тренера не беруть. Виходить, що тренер не потрібен… Сьогодні вийшла на стрибки, дивлюся на трибуни – жодної душі з України. Я сама, абсолютно сама. У всіх тренери сидять, підтримка хоч якась – я одна. Через 30–40 хвилин нарешті вирішили прийти. Але це мені вже нічого не дає. Ніхто не знає, як я стрибаю, що мені треба».
До речі, Марина не була першою, хто заговорив про недостатню підтримку від спортивних структур. Трохи раніше про це розповідала й Анна Рижикова, яка теж стала п’ятою (у забігу на 400 метрів з бар’єрами). Цей результат став для неї одним із найкращих у кар’єрі. «Коли ми виїжджаємо на старти, за мною стоїть тренер, масажист, моя сім’я – підтримка. А на них [суперниць] працює ціла команда. Я сама собі шукаю засоби відновлення… А вони з цього приводу навіть не задумуються, за них все це робить науковий підхід. Тут усе «пальцем у небо», а там наука є – це трішки може пояснити сьогоднішнє місце. Нікого не звинувачую, це правда життя така».
Досить непевною була перша реакція на слова Марини Килипко голови Федерації легкої атлетики України Равіля Сафіулліна, який зокрема зазначав: «Не розумію, чому ось цю проблему чую від журналістів… До сьогоднішнього дня взагалі нічого не чув про це». В федерації потім пояснили, що, оскільки на Олімпіаді діяла квота 1 тренер на 2 спортсмени, то: «В олімпійському селищі в Токіо Україна була представлена 31 спортсменом. Атлетів, які входили в резервний склад, оргкомітет не брав до уваги при визначенні квоти для офіційних осіб. Таким чином, для одночасного розміщення в олімпійському селі в Токіо була передбачена квота не більше 16 офіційних осіб».
А далі розпочинається «найцікавіше». Олімпійська чемпіонка зі спортивної гімнастики, а нині відомий тренер Стелла Захарова, коментуючи ситуацію, сказала, що серед делегації від України замість тренерів були чиновники. Певним чином, цю думку на своїй сторінці у соцмережі підтвердив і олімпійський чемпіон Жан Беленюк: «…достатньо велика кількість функціонерів поїхала на Олімпіаду. Думаю, що, якби було бажання, можна було б декількох працівників Міністерства залишити працювати [вдома], а надати можливість тренерам готувати спортсменів під час змагань у Токіо».
Свою точку зору висловив і тренер Марини Килипко, Віктор Шевцов: «Я знав, що фінансова ситуація важка у федерації. Там скоротили ставки у спортсменів і так далі, тобто з фінансуванням це пов’язано. Ну, я думав, що так, отже, немає коштів, немає за що везти».

Український спорт на порозі великих змін

І ось тут ми повертаємося до початку цієї публікації. Про відповідальність політиків і функціонерів. 2 червня 2021 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо меценатської діяльності у сфері фізичної культури і спорту». Документ урегульовує меценатську діяльність у сфері спорту, що матиме позитивний вплив на розвиток фізичної культури та спорту, враховує європейську практику підтримки спорту з боку представників бізнесу та специфіку вітчизняного законодавства, зазначається у супровідних документах.
Дуже хочеться вірити, що цей закон запрацює і запрацює у вірному напрямку, хоч багато хто з експертів висловлює певні сумніви стосовно того, кому в першу чергу він принесе користь; саме спорту, в тому числі й олімпійському, чи певному колу багатих людей. До того ж існує ризик, що, так би мовити, «під шумок» почнеться непідготовлений перехід українського спорту на рейки спортивних клубів. Трохи лячно стає за дитячо-юнацькі спортивні школи, які зараз розвивають всі види спорту в усіх регіонах держави, в тому числі й на Полтавщині. Певні підводні камені в клубній системі існують, зокрема стосовно фінансування того чи іншого виду спорту. А деякі «гарячі голови» навпаки – закликають взагалі відмовитися від фінансування «великого спорту», мовляв, нехай цим займаються лише спонсори, а держава має опікуватися лише здоров’ям нації.
Ні в кого не виникає сумніву, що українська спортивна галузь стоїть на порозі великих змін. Але справа не в тому. Знаєте, коли вищезгаданий закон був прийнятий у першому читанні? Відповідь на це питання дає офіційний сайт Верховної Ради України. Проект закону був включений до порядку денного 16 червня, а проголосований за місяць – 14 липня 2020 (!) року. Тобто рік (!) пролежав в очікуванні остаточного прийняття. І це перед Олімпіадою!!! Можливо, якби законопроект був ухвалений раніше, певні проблеми вдалося б вирішити? Цього ми вже не дізнаємося…
Питання законотворчої діяльності, пріоритетності розгляду законопроектів, запропонованих змін у законодавстві взагалі іноді викликає нервовий сміх. Незмінною кожного разу є лише «турбота» про українців, якою пояснюють необхідність цих змін. Здавалося б, як можна не підтримати відміну «прописки», бо це пережиток «совка», заборону дітям купляти ліки, адже вони ними іноді труяться, чи боротьбу за здоровий спосіб життя, бо українці забагато палять і споживають надміру алкоголь. Але якщо «вникнути» у суть, гіпотетичні наслідки вже проголосованих і лише внесених законопроектів, складається враження, що для багатьох політиків сама політика перетворилася вже навіть не у спорт, де завдяки вдалому законопроекту можна «на повороті» обійти супротивника, а в шоу, головним завданням якого є «засвітитися», а що буде далі – вже не так і важливо. Але це тема зовсім іншої публікації…
Підсумовуючи розмову, хочеться вірити, що наші державні діячі та спортивні функціонери добре пам’ятають, що наступні літні Олімпійські ігри відбудуться вже за три роки, а зимова Олімпіада розпочнеться 4 лютого 2022 року, тобто менш ніж за 6 місяців. Дуже не хотілося б, щоб звитяги наших атлетів (впевнений, вони у Пекіні будуть, хоч зимові Олімпіади для України значно менш «медальні», ніж літні) не затьмарилися черговими скандалами, які з радістю підхоплять недруги України. Адже спорт, на жаль, не поза політикою!

Андрій ФІАЛКОВСЬКИЙ
“Зоря Полтавщини”

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий