Чому ж ми ходимо  по колу?!

Чому ж ми ходимо по колу?!

Нотатки із Всеукраїнського громадського форуму «За українську мову»

Сто років тому, 1 січня 1919-го, Директорія УНР видала Закон «Про державну мову в Українській Народній Республіці», який визначив українську мову як державну. 11 грудня 2018-го в Полтавському національному педагогічному університеті імені В.Г.Короленка відбувся Всеукраїнський громадський форум «За українську мову». До участі у форумі полтавців запросила обласна організація ВО «Свобода». Послухати гостей, відомих громадсько-політичних діячів, що прибули до нашого міста, прийшли не тільки студенти та викладачі вишу, а й представники громадських організацій, політичних партій, науковці, журналісти, інтелігенція.
Відкрив зібрання один із його речників, як зазначалося в програмі, доктор філологічних наук, професор, ректор ПНПУ імені В.Г.Короленка Микола Степаненко. Він зокрема зазначив, що на слуху сьогодні в усіх нас прийняття закону про українську мову, про державну мову, про мову етноменшин. Тож і йтиметься про ці речі, адже «форум спрямований на максимальну підтримку та популяризацію державної української мови, а також збереження її як однієї з основних засад держави Україна. Наша мова потребує регулювання і дотримання норм». Він також процитував іще не всім, очевидно, відомі слова видатного українського церковного і громадського діяча, мовознавця Івана Огієнка: «Коли ти українець, а української мови не знаєш, ти – українець мертвий», говорячи і про те, що російській мові в нашому житті відведено незаконне місце за рахунок нашої рідної мови, у якої відібрані іманентні характеристики, і ми послуговуємося тим, що не було їй властиве. «Будьмо сьогодні і всякчас живими українцями», – закликав він учасників форуму.

Мова – духовна ознака національної честі

Доктор філологічних наук, професор «Львівської політехніки», народний депутат України VII скликання від ВО «Свобода», відома громадсько-політична діячка Ірина Фаріон, щойно прибувши до Полтави, на своїй сторінці у “Фейсбуці” повідомила, що її «поважна розмова» з учасниками форуму полягатиме у двох основних площинах: «Ні – мовному закону 5670-д і відставка міністра освіти України Лілії Гриневич як основного денаціоналізатора освіти і науки».
Законопроект «Про забезпечення функціонування української мови як державної» (№ 5670-д) був ухвалений у першому читанні 4 жовтня минулого року. В другому читанні проект закону ще не розглядали. Ірина Фаріон наголошує, що це – перероблений варіант свободівського законопроекту № 5669 – із максимальним його наближенням до скасованого Конституційним Судом України закону Ківалова – Колесніченка «Про засади державної мовної політики».
Невдовзі законопроект розглядатиметься у другому читанні, а більшість депутатів не усвідомлюють, які згубні наслідки матиме його прийняття в теперішній редакції. Тож свій тривалий виступ перед зацікавленою аудиторією пані Ірина будувала, аргументуючи вимоги форуму. І почала його зі статті Симона Петлюри «Іван Франко – поет національної чести», запитуючи, наскільки сьогодні українець володіє поняттям «національної чести», а ще краще сказати – національного гонору?
– Гоноровий був чоловік Іван Франко, можливо, тому весь час програвав політичні вибори. У нас гонорових не обирають… Але планетою крутить не більшість, а гонорова меншість! Ми цю меншість врешті-решт мусимо знайти… Позаяк я представляю ту святу землю, з якої вродився Франко, а ваш Симон Петлюра написав про нього грандіозну статтю, то дозволю собі зацитувати Франка. На жодному з форумів я цього не робила, а це вже 14-й форум, на якому йдеться про ці базові речі… У 1898 році цей дуже гоноровий чоловік, якого у нас вся Україна не осмислила ще досі, написав свої знамениті «Великі роковини». Коли я зацитую із них кілька рядків, ми переконаємося в тому, що класика невмируща (а поки ми не прочитаємо нашої класики і не спроектуємо її на сьогоднішню ситуацію – не воскреснемо, і гонору в нас не буде).
Рядки, які зачитала промовець, наведу й для наших читачів – навряд чи вони широковідомі, і – далеко не компліментарні, не звучатимуть приємно, але мусимо знати себе правдиво, бо ходимо по колу у своїх проблемах віками:
Ми хробачливі в самому ядрі,
В душі погасло вічнеє вогнище
Живої віри! На страшнім кострі
Згоріла сила! Нижче, нижче, нижче
Схиляються колись так горді чола!
О, Мамо! Бідна Ти, бездітна й гола!
Ми всі такі! Що в інших ганьби знак –
Це ми приймаємо, як хліб насущний!
У інших ренегат – у нас добряк;
У інших підлий – в нас старшим послушний;
У інших скажуть просто, ясно так:
Безхарактерний, – в нас лиш: простодушний.
Не стало стиду в нас! Ми в супокою
Упідлимось, ще й горді підлотою…
Може, відтак хтось захоче прочитати (перечитати) Франка – лиш зауважу, що це, до речі, «Пролог, говорений перед ювілейною виставою «Наталки Полтавки» в пам’ять столітніх відродин української народності». А для своїх слухачів промовець цитувала далі «Великі роковини» – уже апелюючи до нової української військової справжньої, за духом і викликами, еліти – аристократії, представник якої був серед учасників форуму:
Лиш борися, не мирися,
Радше впадь, а сил не трать,
Гордо стій і не корися,
Хоч пропадь, але не зрадь!
Кожний думай, що на тобі
Мілійонів стан стоїть,
Що за долю мілійонів
Мусиш дати ти одвіт.
Кожний думай: тут, в тім місці,
Де стою я ув огні,
Важиться тепер вся доля
Величезної війни.
***
«Чи побіди довго ждати?
Ждати довго!» То й не жди ж!
Нині вчися побіждати,
Завтра певно побідиш.
Звучало цитоване Іриною Фаріон і Франкове «Не пора, не пора, не пора/Москалеві й ляхові служить!», звучали й рядки інших письменників, і то була свого роду ілюстрація того, чого не прочитає жоден із учнів у шкільній програмі – «з неї нині вихолощується, вивітрюється, видувається, вистрілюється… вся література націєцентричного спрямування – з дуже «достойною» метою: ослабити наш дух. Але «Наше все життя – війна є», про це Франко пише у творі, який читають маленьким дітям – «Лис Микита», і якщо ми своїх дітей не будемо змалечку навчати боротися за свою тожсамість, свій гонор, то на плечі кожного покоління лягатиме нова війна. Бо сьогодні війна – це не виклик геополітичному розташуванню України, це, на мою думку, виклик неба: небо втомилося спостерігати за українцями, як вони оспало волочаться по землі, маючи такий шалений потенціал! Це нація, яка завжди боролася зі зброєю в руках – і саме тому нам вдається впродовж цих чотирьох років стримувати небо нашої самостійності і незалежності. Але попри це зовнішнє стримування всередині країни маємо проблеми із основною зброєю – духовною! І ця духовна зброя називається її величність Мова». Так, вона милозвучна, інформативна, вона має багатющі словоспіви і досконалу структуру, зазначає пані Ірина, але це «не працює, бо працює насправді тільки одне: як носій ставиться до своєї мови, чи є він експансивний – принаймні в межах своєї хати! А він і тут «хоче домовитися із чужомовцем – на своїй території – якою мовою говорити!» Маємо «унікальне відкриття», іронізує обурено пані Ірина, у законі № 5670-д: термін «мова, прийнятна для сторін». З особою, яка не розуміє державної мови, працівники органів правопорядку, обслуговування та охорони здоров’я можуть спілкуватися «мовою, прийнятною для сторін». І в суді закон пропонує мову на вибір. Насправді цей закон нейтралізує державний статус української мови. На 27-му році незалежності ми дожилися до того, що маємо у законі термін, який підважує її фундамент. Люди 27 років живуть у незалежній Україні, і за цей час не вивчили її мову, її культуру. «Нас роззброюють через закони, розуміючи, що ми таки сильні – якби були слабкі, давно би не вистояли». Ще за цим законом процес навчання в освітніх закладах можна проводити мовами національних меншин – це неприйнятно, наголошує промовець. Мови нацменшин можна вивчати паралельно, але не процес навчання організовувати – в жодній країні такого немає.
Ірина Фаріон також виступає проти англіїзації в освіті («чому науковці мають писати свої дослідження англійською мовою і долучатися до розвитку наукового стилю цієї мови-експансіоністки?»), проти скасування обов’язковості викладання у вишах предметів української мови та історії – все це «шлях планованого знищення української національної держави в її інтелектуальній основі». На завершення вона процитувала нашого земляка, мовознавця Павла Житецького: «Якщо хочете працювати для українського народу, ставайте першокласними вченими та пишіть свої праці українською мовою. Тоді мимохіть і чужі почнуть вивчати українську мову, щоб знайомитись з вашими роботами».

Наша держава повинна звучати своєю мовою

Наступним речником форуму була письменниця, член Координаційної ради з питань застосування української мови у всіх сферах життя України при Міністерстві культури Лариса Ніцой. Її виступ також був емоційно наснаженим, бо говорила про наболіле, про що, як каже, «постійно строчу дописи у Фейсбук, щоб вся Україна читала». Бо переживає справжній шок від того, що люди, які після Майдану прийшли у Верховну Раду, які говорять, що вони захищають українську мову, насправді далекі від цього.
– Нам набридло, ми хочемо нарешті української України, хочемо телебачення, де звучить рідна мова, і на радіо хочемо слухати своє. Я не хочу в маршрутці і в магазині нариватися ще на якусь мову, хочу нарешті розслабитися. Чи є десь в Україні такий куточок, де це можливо, де не звучатиме мова окупанта? Ні, немає такого куточка. Я почала шукати причини, чому ми такі толерантні. Тут у залі багато молоді – я вас закликаю: хто російськомовний… ну, будьте вже ним, ну що вже зробиш, якщо ви так тримаєтеся за цю мову. Але я вас прошу – у публічному просторі підтримуйте українську, тому що наша країна повинна звучати своїм голосом! Якщо ви сядете в автобус і поїдете мандрувати Європою, ви не зрозумієте, в якій ви країні, доки не почуєте мову.
Немає зараз кордонів, що позначалися б ровом, шлагбаумом, колючим дротом… І в будь-якій країні ви зрозумієте за мовою, де ви опинилися, каже письменниця. Лише Україна звучить не своїм голосом. Вона, розповідає, намагалася заглянути в сиву давнину, щоб зрозуміти, де корінь цієї проблеми:
– Ми знаємо, що Русь – то була могутня країна. А що передувало її становленню – вона ж не впала, як сніг на голову? Перед тим були інші древні цивілізації, до яких ми маємо прямий стосунок, ми їхні прямі нащадки. Візьміть розкопки Трипільської культури – п’ять тисяч років до нашої ери, погляньте на свищика глиняного звідти – півника. І – на свищика сьогоднішнього майстра українського, глиняного півника: вони ідентичні. Ми маємо неперервну культурну традицію… Ми були могутніми в Європі, Європа намагалася з нами поріднитися, ви знаєте про Анну Ярославну – королеву Франції, але були й інші королеви – наші княжни у Швеції, Норвегії, Італії, Богемії, у нас були султани.
А за ними ще був простий люд, і якою мовою тоді всі розмовляли? Руською, і вона – українська, а не російська, як багато хто й сьогодні вважає.
– У ту пору, коли на території північного сусіда квакали жаби, у нас були храми. А на стінах тих храмів прості кияни видряпували під час служби щось, як оце: «О горе тобі, Андрониче, бо я в піст з’їв порося». Цьому напису на стіні Софіївського собору тисяча років, і це розвінчує міф про те, що писемність нам принесли Кирило і Мефодій: між ними й цим написом – 140 років! І князь тоді навіть указ написав, де вимагав від киян припинити дряпати стіни, бо їм обов’язково треба було свій гріх «видряпати» на стіні храму… Ці написи досі там, на Софіївській площі! А нам розказують, що ми тоді були неписемні, і мова наша була незрозуміла. Хто нам накидає такий міф? Ну звісно – наш сусід…
На слайді пані Лариса демонструє стару мапу, де Україна мала назву Русь, а Росія називалася Московія. Все змінилося, коли Петро І у 1713 році видав указ, що віднині вони – Русь.
Екскурс у давнину був дуже цікавий, базований на документальних свідченнях, і пані Лариса закликала усіх пам’ятати про те, «як ми стали російськомовними». Тут ілюстрацією були численні документи різних епох, які забороняли українцям писати й говорити рідною мовою, як їх знищували голодоморами, як цвіт нації розстрілювали у Сандормосі, як крали й переписували нашу історію, палили наші книги, переспівували наші пісні – усе на прикладах, ілюстровано, поіменно, озвучено.
Повертаючись у сьогодення, Лариса Ніцой наголосила: думка про те, що хтось прийде і нас захистить, – хибна. Тільки ми самі, змінившись, уставши з колін, можемо захистити себе, свою землю, свою мову.
– Не розумію: чому ми ходимо по колу – постійно? – запитувала присутніх.
Не риторично – швидше заклично, переходячи до висновку: у нас є Конституція і Конституційний Суд, який Конституцію пояснює. І Конституційний суд пояснив, що ст. 10 і 53 Конституції України треба розуміти так: Українська мова є ОБОВ’ЯЗКОВОЮ у всіх органах влади та у всіх сферах суспільного життя. Мова меншин може використовуватися на місцевому рівні при виконанні повноважень органами місцевої влади. Все навчання (весь освітній процес) – українською, а мова меншин може вивчатися (як частинка процесу)… А що маємо? Ігнорування конституційних вимог на найвищому рівні.
Коди, які ідентифікують націю
Здавалося, переповнений зал уже втомився емоційно – багато було почуто, і було зрозуміло, що над тим ще більше треба думати й працювати, однак наступний промовець ніби стер ту втому з облич: із повагою, довірою, вдячністю усі зустріли за трибуною члена Всеукраїнського проводу ВГО «Сокіл», учасника оборони донецького летовища Назарія Чепка.
– Мені довелося повоювати, на фронті був разом із своїм батьком. Але зараз я розповім вам історію, з якої зрозумієте, наскільки важлива українська мова не лише тут, а й на сході України. Досить часто чуємо фразу: «Русскоязычные тоже воюют». Була у мене така ситуація: зима 2015 року, руїни терміналу, стою на позиції «метеостанція» – вона практично вся розбита, поруч – невеликий бліндаж. Це був мій четвертий день на війні. Обстріл тривав близько години, і там батько своїм тілом закрив мене на випадок того, якщо міна потрапить до бліндажу – до входу, який був не прикритий. І тоді осколки посікли б не мене, а його… Всього цього не сталося б, якби Донбас розмовляв українською мовою, ніхто не кликав би Путіна захищати їхні права. Другий мій приїзд на ту ж метеостанцію. Термінал уже зруйнований, поранені хлопці переповзають до нас на метеостанцію вночі, інші приїздять їх забрати. Чіткої лінії фронту на Донецькому летовищі не було, терміналів там три, і ще кілька будівель. Чую наближення колони, вранці виходжу на старшого на позиції, а мені ніхто не відповідає. Виходжу ще на одну рацію – знову не відповідає. Я приймаю рішення розвернути кулемет і стріляти на ураження. Чудово розумію, що при ворожому попаданні від моєї позиції не залишиться живого місця. І я не відкрив по них вогонь – лише з однієї причини: з того боку почув рідну мову. Потім я спілкувався з тими хлопцями, вони сказали, що принципово перейшли на українську – весь підрозділ. І завдяки тому я сьогодні стою тут живий…
Але, наголосив Назарій, він хоче продовжити тему про «русскоязычных», які воюють. Нині чимало таких заявляють: «Я атстаял на фронтє свайо права разгаварівать на русскам язикє». Хочеться спитати такого воїна: а за що ти воював на Донбасі? За русскій мір без Путіна? Але ж, нагадав, Путін сказав: де русскій мір – там русская земля. А русскій мір там, де русскій язик. Лише мова ідентифікує націю, наголосив воїн, нація неповноцінна без своєї мови!
Назарій Чепко розповів своїм слухачам ще багато цікавого, гостро критикуючи нинішню владу, зокрема й за ставлення до воїнів-добровольців, адже він і тепер буває в зоні ООС.
– В останню поїздку мені сказали: «Добровольчєского мяса нам уже нє надо. Ето не 14-й год». Ситуація на Донбасі є принизливою для українців як нації.
А тому воїн звернувся до молоді із проханням: «Зробіть усе для того, щоб нашим дітям не довелося воювати у цій війні». Про мову, про закони, про наступні вибори і претендентів на участь у них довірливо говорив з аудиторією. Присутні ж стоячи відповіли воїнові величанням його й усіх його побратимів: «Героям слава!»
***
Попереду у наших гостей нові форуми в інших містах України, полтавці ж, долучившись до заходу, щиро дякували їм за спілкування, а ще за книги обом письменницям, які також були презентовані тут, які вони мали змогу придбати.
Нотатки із форуму, сподіваюся, стануть корисними і для наших читачів, які по-справжньому вболівають за долю України.
На завершення – історія, яку розповіла полтавцям Лариса Ніцой. У Фейсбуці поляк Ліс Маркєвіч вирішив надавати безплатні юридичні консультації українцям. Помітив, як пише, що там «завелися росіяни», які за допомогою автоматичного перекладача «ламаною українською» шлють свої питання юристові. «Відучора думаю, як їх виловити і повивалювати. І нібито було би просто, нє? Якщо пишуть ламаною українською, то це мав би бути саме той критерій. Проте проблема полягає в тому, що в тій групі половина пише ЛАМАНОЮ УКРАЇНСЬКОЮ, тримовний польсько-російсько-український суржик то справжня пошесть. Хоча я борюся з цим ганебним явищем, усе марно. ЧЕРЕЗ вашу НЕДБАЛІСТЬ СТОСОВНО УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ я не можу розпізнати та повидаляти з групи наших спільних ворогів», – звертається він до українців.
Ірина Фаріон у ході розмови розповіла й показала телезапис польської програми «Голос. Діти». Там усі, хто бере в ній участь, розмовляють лише польською: учасники, судді, батьки, ведучі – в усіх ситуаціях, на програмі й поза нею. Там інакше просто не може бути. Дуже миле дівчатко перед виходом на сцену розповідало про себе. Потім взяли інтерв’ю у мами юної виконавиці – виявилося, вона росіянка, яка покохала поляка і вийшла за нього заміж, тепер живе в Польщі. І що ви думаєте? Та пані так гарно й вільно говорила польською! Вам це нічого не нагадує? Як на мене, українську вивчити навіть легше.
Тож від нас залежить, як жити у рідному домі.

Лідія ВІЦЕНЯ.

Поділися:
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  
  •  

Добавить комментарий